Аркадій і Борис Стругацькі – «Град приречений»

Почав читання: 17.10.2019 Закінчив читання: 29.10.2019

Буває таке автор пише якийсь максимально обтічний і незрозумілий текст, але при цьому він, як письменник, є настільки впливовим і значним, що критики не можуть прямо сказати, що написане - відверто посередній текст. Тоді з'являються оці сентенції про "це найбільш філософський твір автора…" Але добре що у вас є я, людина яка завжди каже все як є, з відвертістю 5-річного малюка, що напудив в штани посеред вулиці і голосно каже про це мамі. Так от. "Град приречений" Аркадія і Бориса Стругацьких - це посередня книжка. Не погана, ні! Є в ній ця таємнича атмосфера приреченості, яка додає балів тексту, є алюзії на "комуністичний експеримент" є натяки і напівтони, в яких користувачі можуть шукати якісь свої тексти. Але одночасно з цим в книги не відчувається якоїсь цілісності. Уривчастість розділів в якийсь момент починає напружувати, бо головний герой - Андрій Воронін, про трансформацію якого розказують автори, ніби перестрибує в своєму розвитку від розділу до розділу. То він збирає сміття і щиро вірить в комунізм (тобто в Експеримент") а то він уже керівник газети і легко приймає популістичну владу свого знайомого який раптом стає президентом. А як з одного стану він перейшов в інший лишається тільки здогадуватися. Окремої уваги в цій книзі заслуговують стереотипи. Єврей Ізя - який хитрий і всезнаючий, вічно викручується з всіх негараздів, німець Фріц який намагається побудувати диктатуру, китаєць Ван який тихий і непоказний, майже непомітний. А ще росіянин "дядя Юра" росіянин який бухає і п'є чай з самоварів і нарешті сам герой Андрій Воронін - борець за справедливість, певно росіянин, яке який раптом в одній з глав починає співати українських пісень… Все це такі стереотипні, карикатурні персонажі, що інколи читати ставало відверто гидко. Ви можете сказати що я зараз занадто придираюся до авторів, що вони не мали на увазі нічого такого, не хотіли нікого образити і не ставили собі на меті в персонажі відобразити всі національні пороки того чи іншого народу. Проте якщо ми кажемо про письменників рівня Стругацьких, то хотілося б бачити більш продуманих героїв, а не набори стереотипів на двох ногах.
Багато х тих, хто хвалить цей твір, каже що автори спробували описати світ в якому над суспільством проводять певний великий Експеримент і що це ні до чого хорошого не призводить. Вони кажуть, що це була алюзія на комуністичний експеримент, на спробу побудови нового суспільства більшовиками. Так, можливо ця тема була цікава в 1975-му коли роман був написаний. Можливо тоді, аналіз причин комуністичних невдач був чимось цікавим і новаторським. Але не тепер. Зараз, в 2019-му році актуальності цієї книги я більше не бачу, а фантастика мусить лишатися актуальною довгий час, на це вона і фантастика, тому ж ми її і читаємо.
Я вважаю, що "Град приречений" найбільш невдалий твір Стругацьких з тих, що мені доводилося читати. Текст закінчується тим, що головний герой намагається дістатися до "краю світу" чи точніше "кінця Міста" і після цього прокидається в своїй квартирі, не розуміючи чи існувало це Місто насправді. З моїм читанням цієї книги відбулося все точно так само. Я дочитав її, прокинувся і не знаю навіщо ж я її читав. Хочеться думати що не читав, насправді, а витратив цей час якось корисніше.

Тамара Горіха-Зерня – «Доця»

Почав читання: 17.08.2019  Закінчив читання: 23.10.2019

Колись давно я зарікався не читати сучасну українську літературу. За жодної умови, навіть під тортурами, навіть під загрозою смерті, не брати до рук книжки сучасного українського автора і не читати нічого. Але я лише старий, слабкий чоловік хіба можу я встояти від спокуси?

Я сидів, нікого не чіпав, дивився відосики на Ютубі, аж раптом, темрява, провал в пам'яті і я дивлюся інтерв'ю Забужко, в якому вона розказує про книгу "Доця" авторства Тамари Горіха-Зерня. Що це, блять, за прізвище таке!? Я мав напрягтися ще коли його почув, бо в повітрі зразу ж запахло люкодашварщиною. Але немає межі моїй наївності і я подумав, а може цього разу буде краще? Тип більше, що книга мала б розповідати про перші місяці окупації Донецька. "Справді цікава тема", - подумав я, купив книжку і почав читати…

На початку книги авторка одразу зазначає, що книга заснована на реальних фактах, а потім в наступному реченні каже що вона дозволила собі ці факти вільно інтерпретувати щоб підсилити драматичний ефект. Тут мав би прозвучати другий дзвіночок в моїй голові, але моя безумовна лояльність до українського автора, не дозволила відкласти книгу. А далі понеслося… Коротка підводка про дитинство головної героїні, про те яка вона худорляво-кістлява, скарги на відсутність грудей і мрійливість мали переконати читачів в тому, що жіночка про яку йтиметься в книзі, належить до того типу гидких каченят, з яких потім мають вирости прекрасні лебеді. Це трошки дешевий серіально-мелодраматичний шаблон де показується дихотомія героя. Непривабливі візуально виявляються чудовими людьми, красиві і успішні зазвичай мають гниле нутро. Вже тисячі разів ми це бачили в книгах і фільмах. Агов, українські автори відходьте вже від цих стандартів, це жахливо нудно і передбачувано! І дійсно головна героїня не зважаючи на свою зовнішність виявляється просто сталевою людиною. Живе в Донецьку, розмовляє там до війни українською і навіть під час війни розмовляє українською. А ще організовує успішний бізнес, підбирає команду такий самих однодумців з якими зашибає великі гроші, при цьому вона людина творча і саме на її творчості і базується фінансова успішність. Після початку бойових дій в головній героїні прокидаєтьтся супермен: вона їздить через сєпарські блокпости допомагати українським військовим, рятує 14-літніх дівчаток від сепаратистів, організовує успішну волонтерську організацію, вивозить усіх бажаючих з окупованих територій, рятує котиків і собак (я не жартую зараз, в книзі справді написано що вона прихистила сімох котів і пса). Ну просто диво-жінка! І апофеозом цього супергеройства стає рятування українського шпигуна з лікарні і його транспортування на вільну територію в стилі фільмів з Брюсом Уілісом. Ну все, хіба може бути щось більш круте? Може! Бо авторці мало зробити з головної героїні супержінку - вона ще й має стати Рембо, бо в фінальній сцені підриває гранатою трьох сєпарів які перед тим вбили її друга і затовкли на смерть ногами вагітну подругу. Ааааа мало не забув! Під час рятування шпигуна, головна героїня ще застосовує бойову магію! Ріже руку собі, проказує заклинання і кров'ю щось там малює і саме це допомагає врятувати хороброго розвідника. (На реальних подіях, ага!)

Ні я допускаю, що ці події могли відбуватися насправді, що хтось з багатомільйонного Донецька наважувався говорити в ньому українською навіть під час бойових дій. Що були люди які допомагали українській армії і возили їжу на блокпости в перші тижні війни. Я вірю, що в Донецьку були люди, які допомагали переляканій 14-річній дівчинці яку під руку веде п'яний сєпар з автоматом. І я дуже сподіваюся, що там були люди які допомагали тваринам, котикам і песикам, чиї господарі втекли не подбавши про своїх улюбленців. Я навіть готовий закрити очі на те, що всі ці події сталися в книзі з однією і тією ж людиною. Тут авторка могла дійсно собі дозволити трошки перебільшити і те що ставалося з різними людьми, приписати одній. Але я не можу пробачити "картонності" головній героїні. Вона не міняється, вона статична, така яка була на початку книги, такою і залишилася в кінці, незламна суперменчиха, сильна жінка (тм) яка може все на світі! А насправді вона просто декорація в цій книзі, вона не жива людина, а ніби вирізана в повний зріст з картону фігурка, яку перекидає по сюжету обставинами. Таку штучність можна пробачити коміксам, важко чекати розвитку персонажу спайдермена чи бетмена. Але ж ми говоримо про книгу засновану на реальних подіях. Подіях не простих, болючих, які досі зачіпають. Тут не можна дозволяти собі забагато фривольностей.

Тому шановна пані автор з дивним прізвищем (чи то псевдо) "Горіха-Зерня" не пишіть більше книг про війну. А по можливості взагалі більше не пишіть книг. Вистачить нам Люко Дашвар, ще більше такої літератури ця земля не винесе.

Айзек Азімов – Цикл «Фундація»

Почав читання: 27.08.2019 Закінчив читання: 22.10.2019

Якщо птаха тримати в неволі,
Якщо птаху підрізати крила
І якщо відрубать йому лапи,
А до того ще й вищипать пір'я
І напхать йому в задницю яблук,
І усе це в духовці спекти, —
То це буде засмажена качка,
Це окраса святкового столу.

― Юрко Позаяк, Шедеври. Вибране

Почати свій відгук на цикл Айзека Азімова "Фундація" я хотів би з саме цієї цитати і з зізнання. Я прочитав не всі книги циклу. Спочатку ідея була такою: прочитати усі сім книг циклу в порядку, в якому автор їх писав. Спочатку три основні книги, далі дві книги, що їх Азімов написав для продовження циклу, коли вже був відомим письменником і закінчити двома книгами які розповідали про події перед трьома основними частинами. Дві останні книги написані були під великим тиском, коли і видавці і читачі вимагали продовження історії. І саме їх не варто було писати. Великою помилкою цього, безперечно, великого письменника, було піддаватися на вмовляння і продовжувати історію. Дві останні (за хронологією написання) книги настільки погані, що я кинув читати їх. Прямо фізично відчуваю як автор намагається розтягнути історію, описуючи на кілька десятків сторінок абсолютно нудну другорядну сцену. Чтиво починає нагадувати третьосортну мелодраму, в якій якщо пропустиш кілька десятків серій то в принципі нічого і не втратиш. Я навіть провів експеримент і прогортав кілька розділів, з впевненістю скажу ситуація не змінилася - та ж сама муть. І це дуже сильно псує враження від всього циклу, Азімов починає нагадувати смажену качку з яблуками, про яку йдеться в епіграфі. Сумно, що така велика людина дозволила так з собою вчинити.
Але при цьому сам цикл "Фундація" (без двох останніх книг) справді дуже цікавий. Я вже давно помітив, що хороша, якісна фантастика багато в чому знаходиться на фронтирі філософської думки. За всіма цими Галактичними Імперіями, стрибками в гіперпросторі, бластерами і космічними кораблями криється дещо глибше - спроба створити філософсько-моральні принципи людини майбутнього. Що буде важливо для людства за 100 років? А за 1000? Як ми змінимося коли будемо заселяти не один світ, а мільйони різних світів. І це справді захоплює, саме це, а не космічний антураж чи бластерні стрілялки. І тут талант Азімова розкривається на повну, адже окрім фантастики він ще і написав дуже багато науково-популярних книг по історії різних народів.
Я взагалі сприймаю його фантастичні книги - як продовження книг по давній історії чи історії США. Цикл "Фундація" це така собі історія навпаки, спроба спрогнозувати події які ще не відбулися. Але чекайте…. Саме це і є суттю книг циклу, в яких весь сюжет будується навколо математика Гері Селдона, який створив нову науку психоісторію, яка передбачає майбутні події на основі математичного аналізу і статистичних даних. І в цьому найбільша родзинка всього циклу "Фундація". Це фантастика без фантастики, вигадка, яка цілком може бути правдою.
Друга важлива концепція, що її можна, як на мене, назвати філософською, в "Фундації" це вибір майбутнього людства. Так чи інакше багато письменників пробували описати це майбутнє, але всі вони крутилися навколо одного і того ж. Людство колонізує інші планети, але стиль управління цими планетами не зміниться. Війна і торгівля - два рушії нашої активності так і залишаться основними. Коли ми стикаємося з невідомим, чужим, то так чи інакше але вибираємо або торгувати або воювати. Власне про ці дві справи уся наша історія. Але чи будуть вони такими і в інших світах? Чи зможемо ми вирости, вийти за ці рамки боротьби з собі подібними? Ось основне питання яке підтекстом простежується у всіх творах циклу. Азімов відповів на нього, хоча особисто я з ним і не згоден. Хочете знати яке майбутнє вибрав Айзек Азімов? Читайте цикл "Фундація"

Улас Самчук -"Марія"

Почав читання: 09.10.2018 Закінчив читання: 16.10.2019 

Українська література що творилася до 1991-го року це дуже специфічна література. Якщо взяти твір будь-якого українського письменника, який писав в той час, перекласти його, наприклад, на англійську і дати мені почитати, то я все рівно безпомилково впізнаю українськість цього тексту. Особливий душок жалю, плачу і скорботи в українській літературі можна відчути завжди, скільки разів не перекладай. Від нього нікуди не подітися, він проникає між сторінок, в'ється невидимим димком між реченнями, його ковтаєш, читаючи, а туга відкладається в кістках і суглобах, заважає ходити і говорити. Від жалю за Україною, втраченим раєм хочеться лягти і вмерти, ну або хоча б покалічити себе. І немає різниці де живе автор, в комуністичному Києві, в скверику біля велотреку, чи в далекому Торонто, той самий плач відчувається в творах таких авторів. Так я справді щойно зробив відсилку до роману "Собор" Олеся Гончара. Бо вважаю, що це подвійні твори, як подвійними бувають деякі зірки в нашій галактиці. Вони різні за розмірами і навіть спектральними класами (чомусь зірка Гончара горить яскравіше, хоча це як на мене і незаслужено) але вони обертаються навколо одного і того ж центру гравітації. У цих двох творів спільна першопричина, спільні витоки. Просто Улас Самчук написав свою книгу набагато майстерніше, певно тому, що не був загиджений комуністичним літературним неандертальством, цим недолугим оспівуванням робочого класу і радянського раю.
Обидва твори розказують про долю "простого українця" у Самчука в центрі твору стоїть селянин, в Гончара вчорашній селянин, а сьогоднішній робітник (тут я передаю "привіт" радянській літературі з її каноном) Обидва автори дошукуються причин, як то так сталося, що українець втрапив в це комуністичне гетто, в цю бездуховну кабалу, де людина дегуманізована до рівня безправної скотини. Але і Гончар і Самчук роблять одну і ту ж помилку, вони не покладають провину на бідний і нещасний український народ. Вони вигороджують свого головного героя, оцього "простого українця", який у них ні в чому не винуватий. Його обманули злі комуністи, його катувала царська влада, його били і мучили усі навколо, не давали вчитися, розвиватися. То ж хіба можна звинувачувати цього простого українця, що він нікому з своїх не вірив, ні Винниченку з Грушевським, ні Петлюрі, ні Скоропадському, але повірив в комуністичну пропаганду, звинувачувати що не мав самосвідомості, що не відчував себе окремішнім, не відчував себе українцем. В Гончара центральним образом постає старий козацький Собор , осиротілий, нікому не потрібний, який руйнують люди, свої, місцеві, що тут же ж таки поруч сотнями років проживали їхні родини. В Уласа Самчука таким собором є Сім'я, саме сім'я тієї головної героїні Марії, побудована на трепетній любові і важкій праці уособлює все хороше і добре що є в світі. І саме цю "сім'ю-собор" руйнують обставини і син тої ж таки Марії, комуніст Максим. Але і в тому і в іншому творі причини такого руйнування соборів лежать поза головними героями. Просто так склалося, якось випадково трапилося, просто так встали зорі. Автор кілька разів рефреном повторює одну і ту ж думку, що злітає з вуст Марії: "Що ж за виродок цей Максим!? Як він став таким…комуністом" І жоден з авторів, ні Улас Самчук ні Олесь Гончар не можуть пояснити ані своїм героям ані своїм читачам чому ж так сталося.
А я можу, з мого зручного і безпечного 2019-го року це зробити простіше. Тож візьму на себе сміливість пояснити героям "Собору" і "Марії" чому з ними сталося все саме так: це ж ви, саме ви, винуваті у тому що сталося! Це ваші сини, вирощені, випещені, розкуркулювали сусідів, записувалися в ЧК, вдягали будьоновки з червоними зірками і йшли на заклик п'яного кацапа шукати легких грошей і легкої наживи. Це ваше виховання призвело до цього. Це ви відмовлялися годувати свою армію, тих охлялих петлюрівських солдат з нашитими тризубами на шинелях. Це ваші чоловіки відмовлялися стати з тими солдатами пліч-о-пліч за свою землю і за свою волю. Ніхто інший не винуватий в ваших бідах окрім вас самих. Ви, українські селяни, були настільки забиті, затуркані, що не вловили історичність моменту, не зрозуміли важливість своєї держави. Це на вас хотіли спертися українські політичні діячі. Хотіли, а не змогли, бо ви не підставили їм братнього плеча в 19-му, тож саме тому ви і лягли в землю в 21-му і 33-му. Карма жорстока річ, інколи навіть занадто жорстока. Ніколи не варто про це забувати.

Брати Капранови - "Забудь-річка"

Почав читання: 26.09.2018 Закінчив читання: 09.10.2019

Я не дуже люблю мелодраматичні історії, в яких автори ніби намагаються підлаштувати все в своїй книзі саме так, щоб вичавити з тебе, старого, досвідченого мізантропа, хоч якусь емоцію. В такі моменти я відчуваю себе лимоном, що вже занадто довго лежить розрізаний навпіл в холодильнику, він вже давно засох, а ощадлива хазяйка намагається вичавити з нього ще кілька краплин соку. Тільки цього разу на місці хазяйновитої жіночки - двоє авторів Дмитро і Віталій Капранови, які написали книгу "Забудь-річка". Книга ця справді хороша, нескладна, але захоплива, розповідь грішить історичними неточностями в деяких моментах, але це нівелюється вмілою побудовою сюжету. Читаєш главу за главою, розумієш, що тебе емоційно шантажують, розхитують свідомість поворотами сюжету, розводять, наче якусь плаксиву любительку серіалів, що припадає до телевізора в екстазі щоразу як починається нова серія. Але нічого не можеш з собою зробити, бо ж книга і справді хороша і цікава, пірнаєш в неї з головою. Справді дивуюся, чому з цієї історії ще досі не зробили багатосерійний фільм. Адже, я більше ніж впевнений, що він мав би великий комерційний успіх.
Загалом сюжет роману досить простий. Долі трьох знайомих, що зустрічаються в Галичині на початку 40-х, переплітаються дивним чином, син вояка УНР опиняється в червоній армії, східняк-комуніст потрапляє в дивізію "Галичина", а звичайний український селянин, що був мобілізований в 39-му до польського війська іде в ліс і приєднується до УПА. І що цікаво, усі вони беруть одне і те ж ім'я і прізвище. Саме ця плутанина не дозволяє їхнім нащадкам розібратися з долею цих трьох чоловіків. Попри простоту сюжету, він гарно лягає в головну канву всього роману: українці, по який бік кордону вони б не жили, в яких арміях не воювали б, завжди мають пам'ятати якого вони роду-племені і завжди триматися купи. Як казали самі автори цієї книги, їм хотілося написати такий роман, який примирив би їхніх дідів, один з яких воював в лавах ЧА а інший був в УПА. Вибране історичне тло ідеально підходить для такої задачі, яку поставили перед собою брати Капранови. Проте не потрібно забувати, що все таки це вигадка, історія в якій історичність події має меншу вагу ніж драматичність. В деяких моментах я ловив себе на думці, що знаю, який сюжетний поворот зараз почнеться і завжди вгадував. Все було очевидно, бо "за законами жанру" іншого варіанту розвитку подій просто не могло існувати.
"Забудь-річка" чимось нагадала мені книжки Люко Дашвар, в них схожа стилістика, схожа побудова сюжету і майже ідентичне підведення читача до пікового моменту в книзі. Я б не назвав цей роман "високою літературою", проте ця книга точно заслуговує на те, щоб бути прочитаною. Література такого штибу навряд чи сподобається досвідченим читачам, які багато знають про історію України в Другій Світовій Війні. Проте ця книга гарний трамплін для того, щоб зацікавитися темою, тому добре подібні історії з'являються