Тамара Горіха-Зерня – «Доця»

Почав читання: 17.08.2019  Закінчив читання: 23.10.2019

Колись давно я зарікався не читати сучасну українську літературу. За жодної умови, навіть під тортурами, навіть під загрозою смерті, не брати до рук книжки сучасного українського автора і не читати нічого. Але я лише старий, слабкий чоловік хіба можу я встояти від спокуси?

Я сидів, нікого не чіпав, дивився відосики на Ютубі, аж раптом, темрява, провал в пам'яті і я дивлюся інтерв'ю Забужко, в якому вона розказує про книгу "Доця" авторства Тамари Горіха-Зерня. Що це, блять, за прізвище таке!? Я мав напрягтися ще коли його почув, бо в повітрі зразу ж запахло люкодашварщиною. Але немає межі моїй наївності і я подумав, а може цього разу буде краще? Тип більше, що книга мала б розповідати про перші місяці окупації Донецька. "Справді цікава тема", - подумав я, купив книжку і почав читати…

На початку книги авторка одразу зазначає, що книга заснована на реальних фактах, а потім в наступному реченні каже що вона дозволила собі ці факти вільно інтерпретувати щоб підсилити драматичний ефект. Тут мав би прозвучати другий дзвіночок в моїй голові, але моя безумовна лояльність до українського автора, не дозволила відкласти книгу. А далі понеслося… Коротка підводка про дитинство головної героїні, про те яка вона худорляво-кістлява, скарги на відсутність грудей і мрійливість мали переконати читачів в тому, що жіночка про яку йтиметься в книзі, належить до того типу гидких каченят, з яких потім мають вирости прекрасні лебеді. Це трошки дешевий серіально-мелодраматичний шаблон де показується дихотомія героя. Непривабливі візуально виявляються чудовими людьми, красиві і успішні зазвичай мають гниле нутро. Вже тисячі разів ми це бачили в книгах і фільмах. Агов, українські автори відходьте вже від цих стандартів, це жахливо нудно і передбачувано! І дійсно головна героїня не зважаючи на свою зовнішність виявляється просто сталевою людиною. Живе в Донецьку, розмовляє там до війни українською і навіть під час війни розмовляє українською. А ще організовує успішний бізнес, підбирає команду такий самих однодумців з якими зашибає великі гроші, при цьому вона людина творча і саме на її творчості і базується фінансова успішність. Після початку бойових дій в головній героїні прокидаєтьтся супермен: вона їздить через сєпарські блокпости допомагати українським військовим, рятує 14-літніх дівчаток від сепаратистів, організовує успішну волонтерську організацію, вивозить усіх бажаючих з окупованих територій, рятує котиків і собак (я не жартую зараз, в книзі справді написано що вона прихистила сімох котів і пса). Ну просто диво-жінка! І апофеозом цього супергеройства стає рятування українського шпигуна з лікарні і його транспортування на вільну територію в стилі фільмів з Брюсом Уілісом. Ну все, хіба може бути щось більш круте? Може! Бо авторці мало зробити з головної героїні супержінку - вона ще й має стати Рембо, бо в фінальній сцені підриває гранатою трьох сєпарів які перед тим вбили її друга і затовкли на смерть ногами вагітну подругу. Ааааа мало не забув! Під час рятування шпигуна, головна героїня ще застосовує бойову магію! Ріже руку собі, проказує заклинання і кров'ю щось там малює і саме це допомагає врятувати хороброго розвідника. (На реальних подіях, ага!)

Ні я допускаю, що ці події могли відбуватися насправді, що хтось з багатомільйонного Донецька наважувався говорити в ньому українською навіть під час бойових дій. Що були люди які допомагали українській армії і возили їжу на блокпости в перші тижні війни. Я вірю, що в Донецьку були люди, які допомагали переляканій 14-річній дівчинці яку під руку веде п'яний сєпар з автоматом. І я дуже сподіваюся, що там були люди які допомагали тваринам, котикам і песикам, чиї господарі втекли не подбавши про своїх улюбленців. Я навіть готовий закрити очі на те, що всі ці події сталися в книзі з однією і тією ж людиною. Тут авторка могла дійсно собі дозволити трошки перебільшити і те що ставалося з різними людьми, приписати одній. Але я не можу пробачити "картонності" головній героїні. Вона не міняється, вона статична, така яка була на початку книги, такою і залишилася в кінці, незламна суперменчиха, сильна жінка (тм) яка може все на світі! А насправді вона просто декорація в цій книзі, вона не жива людина, а ніби вирізана в повний зріст з картону фігурка, яку перекидає по сюжету обставинами. Таку штучність можна пробачити коміксам, важко чекати розвитку персонажу спайдермена чи бетмена. Але ж ми говоримо про книгу засновану на реальних подіях. Подіях не простих, болючих, які досі зачіпають. Тут не можна дозволяти собі забагато фривольностей.

Тому шановна пані автор з дивним прізвищем (чи то псевдо) "Горіха-Зерня" не пишіть більше книг про війну. А по можливості взагалі більше не пишіть книг. Вистачить нам Люко Дашвар, ще більше такої літератури ця земля не винесе.