Українська література що творилася до 1991-го року це дуже специфічна література. Якщо взяти твір будь-якого українського письменника, який писав в той час, перекласти його, наприклад, на англійську і дати мені почитати, то я все рівно безпомилково впізнаю українськість цього тексту. Особливий душок жалю, плачу і скорботи в українській літературі можна відчути завжди, скільки разів не перекладай. Від нього нікуди не подітися, він проникає між сторінок, в'ється невидимим димком між реченнями, його ковтаєш, читаючи, а туга відкладається в кістках і суглобах, заважає ходити і говорити. Від жалю за Україною, втраченим раєм хочеться лягти і вмерти, ну або хоча б покалічити себе. І немає різниці де живе автор, в комуністичному Києві, в скверику біля велотреку, чи в далекому Торонто, той самий плач відчувається в творах таких авторів. Так я справді щойно зробив відсилку до роману "Собор" Олеся Гончара. Бо вважаю, що це подвійні твори, як подвійними бувають деякі зірки в нашій галактиці. Вони різні за розмірами і навіть спектральними класами (чомусь зірка Гончара горить яскравіше, хоча це як на мене і незаслужено) але вони обертаються навколо одного і того ж центру гравітації. У цих двох творів спільна першопричина, спільні витоки. Просто Улас Самчук написав свою книгу набагато майстерніше, певно тому, що не був загиджений комуністичним літературним неандертальством, цим недолугим оспівуванням робочого класу і радянського раю.
Обидва твори розказують про долю "простого українця" у Самчука в центрі твору стоїть селянин, в Гончара вчорашній селянин, а сьогоднішній робітник (тут я передаю "привіт" радянській літературі з її каноном) Обидва автори дошукуються причин, як то так сталося, що українець втрапив в це комуністичне гетто, в цю бездуховну кабалу, де людина дегуманізована до рівня безправної скотини. Але і Гончар і Самчук роблять одну і ту ж помилку, вони не покладають провину на бідний і нещасний український народ. Вони вигороджують свого головного героя, оцього "простого українця", який у них ні в чому не винуватий. Його обманули злі комуністи, його катувала царська влада, його били і мучили усі навколо, не давали вчитися, розвиватися. То ж хіба можна звинувачувати цього простого українця, що він нікому з своїх не вірив, ні Винниченку з Грушевським, ні Петлюрі, ні Скоропадському, але повірив в комуністичну пропаганду, звинувачувати що не мав самосвідомості, що не відчував себе окремішнім, не відчував себе українцем. В Гончара центральним образом постає старий козацький Собор , осиротілий, нікому не потрібний, який руйнують люди, свої, місцеві, що тут же ж таки поруч сотнями років проживали їхні родини. В Уласа Самчука таким собором є Сім'я, саме сім'я тієї головної героїні Марії, побудована на трепетній любові і важкій праці уособлює все хороше і добре що є в світі. І саме цю "сім'ю-собор" руйнують обставини і син тої ж таки Марії, комуніст Максим. Але і в тому і в іншому творі причини такого руйнування соборів лежать поза головними героями. Просто так склалося, якось випадково трапилося, просто так встали зорі. Автор кілька разів рефреном повторює одну і ту ж думку, що злітає з вуст Марії: "Що ж за виродок цей Максим!? Як він став таким…комуністом" І жоден з авторів, ні Улас Самчук ні Олесь Гончар не можуть пояснити ані своїм героям ані своїм читачам чому ж так сталося.
А я можу, з мого зручного і безпечного 2019-го року це зробити простіше. Тож візьму на себе сміливість пояснити героям "Собору" і "Марії" чому з ними сталося все саме так: це ж ви, саме ви, винуваті у тому що сталося! Це ваші сини, вирощені, випещені, розкуркулювали сусідів, записувалися в ЧК, вдягали будьоновки з червоними зірками і йшли на заклик п'яного кацапа шукати легких грошей і легкої наживи. Це ваше виховання призвело до цього. Це ви відмовлялися годувати свою армію, тих охлялих петлюрівських солдат з нашитими тризубами на шинелях. Це ваші чоловіки відмовлялися стати з тими солдатами пліч-о-пліч за свою землю і за свою волю. Ніхто інший не винуватий в ваших бідах окрім вас самих. Ви, українські селяни, були настільки забиті, затуркані, що не вловили історичність моменту, не зрозуміли важливість своєї держави. Це на вас хотіли спертися українські політичні діячі. Хотіли, а не змогли, бо ви не підставили їм братнього плеча в 19-му, тож саме тому ви і лягли в землю в 21-му і 33-му. Карма жорстока річ, інколи навіть занадто жорстока. Ніколи не варто про це забувати.
Немає коментарів:
Дописати коментар