Вольф-Дітріх Гайке - Українська дивізія "Галичина"

Почав читання: 17.09.2014р. Закінчив читання: 21.09.2014р.

Я люблю читати мемуари військових діячів. Є в них щось таке незрозуміле, що змушує дочитувати їх до кінця. Звісно вони написані дещо сухою мовою, без усіх цих заумних дієприкмето-прислівнико-метафоричних зворотів. Тексти, спогади військових про пережиті війни, вони наче сама війна, сухі, лаконічні і чесні. Чимось схожі на сповідь, чимось на військовий рапорт, чимось на виправдання. І саме це, як на мене надає їм неповторного шарму. Саме такі спогади доповнюють в моїй голові картину історичної дійсності, про яку не прочитаєш в підручнику історії.

У цьому сенсі, книга Вольфа-Дітріха Гайке, ідеальний приклад моєї улюбленої мемуаристики. Людина яка служила чи не в найвизначнішому українському військовому з’єднанні свого часу і при цьому не будучи українцем, не мала впливу того романтичного виправдальнництва яким грішими українські автори. Він з військовою точністю описує детальне положення Дивізії, вказує сильні слабкі моменти, хвалить українців де треба, а де треба засуджує. Найбільше мені сподобалося в його спогадах те, що вони ніби написані для самого себе, не для широкого кола читачів. Він не намагається когось засуджувати, аби виправдати себе, не намагається йогось навчити читача, щось йому донести. Він просто педантично, місяць за місяцем розказує чим він займався в час своєї служби в Українській Дивізії.

Читаючи такі спогади розумієш, що люди такого штибу, нажаль, зникають, що їх залишається все менше, що світ починає належати знервованим крикунам які вирішують справи силою горлянки, але не силою думки. І єдине що нам лишається це читати оці спогади і намагатися виростити всередині себе оту втрачену справжність.

Борис Акунін – «Турецький гамбіт»

Почав читання: 15.09.2014р. Закінчив читання: 17.09.2014р.

«Якщо вже почати знайомитися з творчістю автора, то після першої книги треба одразу починати читати другу», так одного разу я подумав і узявся читати «Турецький гамбіт» Бориса Акуніна. Одразу мушу сказати, що перша книга «Азазель» мені сподобалася дещо більше, але воно і не дивно, історична тематика цієї книги трохи ближча мені аніж історія російсько-турецької війни. Проте майстерність автора аж ніяк не постраждала він зміни декорацій чергової книги. Я не буду говорити прості і банальні речі про закручений сюжет, постійне тримання в напрузі і усе таке інше. Як на мене, я це помітив ще читаючи першу книгу, найголовніше у творах Акуніна це дуже точна історична достовірність. А саме це мені і найбільше подобається в книгах: можливість з головою поринути в якийсь інший світ, змістити реальність, відкрити портал у паралельний всесвіт і кардинально змінити своє життя. На цей стрибок між чорних слів на білих листках ще треба наважитися. Я узагалі вважаю, що для читання потрібна ще та мужінсть… Але чим майстерніший автор, тим простіше і легше тобі пірнати в книгу. В цьому сенсі Борис Акунін, досвідчений дилер, який проведе і покаже де і як краще заглиблюватися в цей наркотично-книжковий світ. По його книгам, ти зіслизаєш у іншу реальність, не провалюєшся як Аліса в кролячу нору, а саме легко і просто ковзаєш. І саме завдяки такому легкому зануренню, книги Акуніна так легко і просто читаються.

Василь Шкляр – «Маруся»

Почав читання: 10.09.2014р. Закінчив читання: 15.09.2014р.

Я не великий любитель Василя Шкляра, мушу вам зізнатися. Ні, я звісно визнаю його письменницький талант, але вважаю, що в довгій вирвечці письменників у черзі в письменницький рай, від буде стояти десь далеко в середині черги. Проте я мушу віддати належне якості його нового тексту. Читання останнього роману Шкляра про отаманшу Марусю було дуже дуалістичним до попередньої прочитаної книги, про отамана Зеленого. Те ж історичне тло, той самий часовий проміжок. Навіть в книзі Шкляра Маруся і Зелений зустрічаються. Тож усе йшло до того, що я буду порівнювати ці дві книги і перевага однозначно на боці Шкляра. Про життя обох отаманів насправді відомо дуже мало, усе більше якихось переказів чи бувальщин, що збереглися в народній пам'яті, але Василь Шкляр підійшов до питання дуже ґрунтовно. Відчувається сильна підготовка автора, перед написанням цього тексту, та й що говорити, цей роман він писав п‘ять років! Історія сміливої дівчини Олександри Соколовської, яка після смерті старших братів очолює загін повстанців і рубає червону армію де тільки бачить не може не викликати захоплення. А тонке, чутливе плетиво сюжету, автор зміг доповнити дійсно ніжною любовною історією. І ця інтимна лінія не виглядає недолугою чи недоречною в кривавій м‘ясорубці тих років, що описана в романі. Навпаки вона додає тексту того життєствердного, правильного оптимізму, якого нам усім не вистачає в теперішньому історичному контексті, як не вистачало його і сто років тому. При цьому автор чітко витримує історичну ретроспективу, персонажі у нього справжні і геть нешаблонні як у того ж Кокотюхи. Вони страждають і міняються через ці страждання, ростуть і деградують разом із розгортанням сюжету, а це додає динаміки і глибити і без того майстерно написаному тексту.

Цей роман, саме той приклад романтичного-історизму який здатен пробудити в читачеві цікавість до історії своєї нації, любов до Батьківщини, без усієї цією показушної шароварщини. Автор чесно каже: любити свою землю важко, часто -  боляче, інколи – смертельно. Але тільки той, хто через ці страждання проходить, хто виходить з них достойно – лиш той має право називатися українцем.