Почав читання: 12.07.2014р.
Закінчив читання:13.08.2014р.
У кожної країни повинен бути свіж Жадан, той хто пише про
наркоманів, анархістів, втрачене покоління, знайдене покоління, нещасливу
любов, щасливо-скалічені душі і усілякий такий треш. Але робить це так чесно,
так безапеляційно, що прості слова написані на папері і перемішані з
нецензурщиною – стають тим, що потім назвуть «зріз епохи». Як на мене Ярослав
Рудіш, це такий собі чеський Жадан. Не знаю чи вони знайомі, але це було б
цікаво подивитися на їхню зустріч.
Читаючи «Останні дні панку в «Гельсінкі», я ловив себе
на думці, що текст за стилістикою дуже схожий на суміш «Anarchy in the UKR» та «ДепешМод»,
напевно саме так і писав би Сергій, якби йому пощастило народитися в Чехії.
Насправді ж книга Рудіша не про панк, так само як у Жадана не про Депеш Мод.
Насправді це книга про покоління людей які виросли на зламі століть, які росли
в одному оточенні, а виросли і опинилися в іншому. Їм довелося швидко
перебудовуватися, шукати себе, своє місце, але це така справа, до якої просто
так, з голими руками не підійдеш. Тому руки вони опустили і просто проїбали те,
що в них було в кишенях: залишки того пилу з попереднього віку, совість, надії
і сподівання, час і момент. Власне оце і я вважаю найбільшою чеснотою нашого
часу – уміння проїбати все, втратити надію, а потім спокійнісінько купити собі
бар. Назвати його якоюсь дивною назвою, наприклад «Гельсінкі», містом де ти
ніколи не був, стати за барною стійкою і чекати старості, наливаючи пиво.
Немає коментарів:
Дописати коментар