Василь Шкляр – «Маруся»

Почав читання: 10.09.2014р. Закінчив читання: 15.09.2014р.

Я не великий любитель Василя Шкляра, мушу вам зізнатися. Ні, я звісно визнаю його письменницький талант, але вважаю, що в довгій вирвечці письменників у черзі в письменницький рай, від буде стояти десь далеко в середині черги. Проте я мушу віддати належне якості його нового тексту. Читання останнього роману Шкляра про отаманшу Марусю було дуже дуалістичним до попередньої прочитаної книги, про отамана Зеленого. Те ж історичне тло, той самий часовий проміжок. Навіть в книзі Шкляра Маруся і Зелений зустрічаються. Тож усе йшло до того, що я буду порівнювати ці дві книги і перевага однозначно на боці Шкляра. Про життя обох отаманів насправді відомо дуже мало, усе більше якихось переказів чи бувальщин, що збереглися в народній пам'яті, але Василь Шкляр підійшов до питання дуже ґрунтовно. Відчувається сильна підготовка автора, перед написанням цього тексту, та й що говорити, цей роман він писав п‘ять років! Історія сміливої дівчини Олександри Соколовської, яка після смерті старших братів очолює загін повстанців і рубає червону армію де тільки бачить не може не викликати захоплення. А тонке, чутливе плетиво сюжету, автор зміг доповнити дійсно ніжною любовною історією. І ця інтимна лінія не виглядає недолугою чи недоречною в кривавій м‘ясорубці тих років, що описана в романі. Навпаки вона додає тексту того життєствердного, правильного оптимізму, якого нам усім не вистачає в теперішньому історичному контексті, як не вистачало його і сто років тому. При цьому автор чітко витримує історичну ретроспективу, персонажі у нього справжні і геть нешаблонні як у того ж Кокотюхи. Вони страждають і міняються через ці страждання, ростуть і деградують разом із розгортанням сюжету, а це додає динаміки і глибити і без того майстерно написаному тексту.

Цей роман, саме той приклад романтичного-історизму який здатен пробудити в читачеві цікавість до історії своєї нації, любов до Батьківщини, без усієї цією показушної шароварщини. Автор чесно каже: любити свою землю важко, часто -  боляче, інколи – смертельно. Але тільки той, хто через ці страждання проходить, хто виходить з них достойно – лиш той має право називатися українцем.