Почав читання: 17.09.2014р. Закінчив читання: 21.09.2014р.
Я люблю читати мемуари військових діячів. Є в них щось таке
незрозуміле, що змушує дочитувати їх до кінця. Звісно вони написані дещо сухою
мовою, без усіх цих заумних дієприкмето-прислівнико-метафоричних зворотів.
Тексти, спогади військових про пережиті війни, вони наче сама війна, сухі,
лаконічні і чесні. Чимось схожі на сповідь, чимось на військовий рапорт, чимось
на виправдання. І саме це, як на мене надає їм неповторного шарму. Саме такі
спогади доповнюють в моїй голові картину історичної дійсності, про яку не
прочитаєш в підручнику історії.
У цьому сенсі, книга Вольфа-Дітріха Гайке, ідеальний приклад
моєї улюбленої мемуаристики. Людина яка служила чи не в найвизначнішому українському
військовому з’єднанні свого
часу і при цьому не будучи українцем, не мала впливу того романтичного виправдальнництва
яким грішими українські автори. Він з військовою точністю описує детальне положення
Дивізії, вказує сильні слабкі моменти, хвалить українців де треба, а де треба
засуджує. Найбільше мені сподобалося в його спогадах те, що вони ніби написані
для самого себе, не для широкого кола читачів. Він не намагається когось
засуджувати, аби виправдати себе, не намагається йогось навчити читача, щось йому
донести. Він просто педантично, місяць за місяцем розказує чим він займався в
час своєї служби в Українській Дивізії.
Читаючи такі спогади розумієш, що люди такого штибу, нажаль,
зникають, що їх залишається все менше, що світ починає належати знервованим
крикунам які вирішують справи силою горлянки, але не силою думки. І єдине що
нам лишається це читати оці спогади і намагатися виростити всередині себе оту
втрачену справжність.
Немає коментарів:
Дописати коментар