Мілорад Павич - "Ящик для письменных принадлежностей"

Почав читання: 23.12.2014 р. Закінчив читання: 29.12.2014 р.
Знаєте, що таке «божественність»? Це уміння з нічого робити щось, це творчий акт, момент, коли ти «нізвідки» дістаєш «щось». Для письменника така божественність – чи не найголовніша мета в житті, адже писати, це не просто наносити чорнило на папір, це творити. І як на мене, Мілорад Павич в питаннях творіння – досягнув рівня Бога. У жодного іншого автора, я не зустрічав такого чаруючого вміння з простих речей створювати книги як в Павича. От узяти наприклад «Ящик для письменных принадлежностей», автор всього лише описав куплений ним ящик, а з цього вийшла чудова книга, неймовірний приклад магічного релізму. Але, що мені найбільше подобається в книгах Павича, так це певна багатошаровість його творів. Тут і ніби то містична любовна історія про хлопця-сдудента, який ходить займатися математикою до дівчини, але ніколи не здає іспити і виявляється, він займався з нею протягом років лиш тому, що він був страшенно бідний і це була єдина можливість поїсти гарячого, адже дівчина завжди його годувала.

«То, что имеет силу для сантиметров имеет силу и для единиц, в которых когда-то измерялось количество души или любви»

На цю, ніби просту історію нашаровується історія війни в Сербії, коли цей же ж хлопець воює і змушений забувати мови, забувати рідних, забувати самого себе і все що його пов’язує з собою колишнім ім’я тієї дівчини, що вони разом вчили математику, яке він записав на воді, аби не забути.

«Не смотря на то, что каждому суждено умереть, далеко не каждому суждено родиться. Самые лучшие остаются нарожденными»

Ну от воно! Виявляється що книга Павича, це текст про війну і про те, як вона міняє людину, змушуючи забувати про все те людяне що людина мала колись, про юнацькі любові, переживання, прагнення і врешті решт, війна стирає навіть і патріотичні почуття. Але ж ні, Павич іде ще далі і десь за межею балканської містики і любовної історії оцих двох персонажів розкривається ще один шар розповіді:

«Вода издала такой звук, будто она лакает, пьет. Потом пучина внятно произнесла мое тайное имя, которое стегнуло меня, как запах огня. Вода сказала:
- Европа.
- А твое имя? - испуганно спросила я Тимофея. Он сдвинул с места другой камень и прошептал:
Одно око водяное, Одно око огненное - Лопнуло водяное И угасло огненное... Вода отозвалась и на это. Она составляла слово. Это было совсем ясно слышно. Она пыталась выговорить имя. Его тайное имя.
- Балканы, - сказала вода.»

В цю секунду розумієш, що вся та книга яку ти прочитав не була казковою історією любові, це була чистої вони геополітика.

Артемій Троіцький – «Back to the USSR»

Почав читання: 01.12.2014р. Закінчив читання:09.12.2014р.

З рокерів виростають розумні люди, завжди доводив я оточуючим, ніби виправдовуючись за свій зовнішній вигляд: за волосся по плечі, косуху і футболку з якимось монстром. Так, ми бунтуємо, ми не погоджуємося, робимо все навпаки і ламаємо уставлені норми і правила. Але це здоровий людський нігілізм, який потрібен кожному суспільству. В часи срср з таким культурним явищем як «рок-музика» боролися, а тепер погляньмо де зараз союз, а де рок.

Що цікаво, Артемій Троїцький в своїй книзі спогадів про радянську рок-музику говорить саме про це і майже моїми словами. Звісно на перший погляд, може видатися, що в книзі лише занотовані ключові події, фестивалі, виступи гуртів, дати їх створення чи розпаду. Але якщо копнути трохи глибше, то одразу стає зрозуміло, що це хроніка культурного спротиву, життєпис рок-революціонерів тих часів.

Пам’ятаю, як в роки моєї «буремної молодості» я дописував для одного підпільного видання, а точніше інформаційного самвидавного листка, і одна з статей, що я написав називалася пафосно і зі смаком: «Звідки пішов рок», або «В усьому винувата Велика Французька Революція» В цій статті я з властивою мені наївністю і без письменницького таланту, намагався пояснити, що феномен рок-музики спричинився до ідеї революційної зміни суспільства чи не менше за ВФР. Артемій Троїцький на відміну від мене, письменницький талант має, тому його книга і читається легко і просто. Вона дає можливість поринути в другу половину минулого століття, відчути чим жили молоді революціонери того часу. Беззаперечно книга варта до прочитання!

Ернст Юнгер – «В сталевих грозах»

Почав читання: 05.11.2014р. Закінчив читання:27.11.2014

Читаючи історичні книги, а точніше саме мемуари учасників війн, не можна не помітити одну доволі цікаву закономірність. Чим нижчий ранг у оповідача, тим більш помітна відстороненість в описі війни. Для лейтенанта Ернста Юнгера війна видається простою і закономірною, перемежованою відпочинками, атаками і сидінням в окопах. Так він описує жахи війни, розірвані тіла, вивернути кишки, смерті і важкі поранення. Але робить він це так буденно, просто…. так, гинуть друзі, бойові товариші, так він сам може буть-якого моменту отримати свою кулю, що притисне до землі і не відпустить. Але Юнгера це не лякає. Для порівняння кілька років тому я читав мемуари начальника генштабу Німеччини тих часів - генерала Людендорфа. От там було купа пафосу і моралізаторства, кожен розділ  в спогадах Людендорфа був наповнений дивною мілітарною патетикою на кшталт «наші героїчні солдати» чи «в надзвичайно складних боях»… Натомість Юнгер пише просто і чесно, він не ставить собі на меті описати жахіття війни, хоча і показує своє ставлення до цього жахіття.

Дещо відсторонено пан Ернст описує свій щоденний побут, а також своїх солдатів, якими йому доводиться командувати. Він з жалем констатує смерть друзів, але не робить з цього трагедії, не проклинає командування чи політиків які призвели до війни. Він сам вже давно готовий до смерті, він знає на що йшов і розуміється на своїй справі, єдиній справі кожного солдата – вижити. Оця тема виживання, прослідковується у всій книзі, перемога лише приємний бонус, головне тут виживання. Це і є та різниця, та розмежувальна лінія яка відділяє нас, «диванних вояків», що кричать «перемога за будь-яку ціну!», від справжніх солдат, які знають ціну життю.