Підсумки 2012 року

За доброю традицією спробую підвести підсумки року. Перше що приходить в голову коли я озираюся на літературний рік що минув, це те що у мене були явні проблеми з вибором що ж читати. Я постійно задавався цим питанням, був у постійному пошуку хороших книг. Як наслідок – трохи більше прочитаних книг у цьому році, аніж у минулому, але набагато більше невдач – книг які було нецікаво читати.

Я точно не можу поки зрозуміти японську літературу, а Харукі Муракамі взагалі стає для мене анти письменником року – як виявилося це просто розрекламований бренд, що на перевірку виявився досить недолугим. Дещо кращі враження від іншого японця – Натцуме Сосекі, але і він мене не вразив, просто рівна і чітка писанина.

Зате я точно закохався у сербську літературу, Богумил Грабал, Мілорад Павич, Михайло Пантич та багато інших – це найкращі спогади про прочитані твори у минулому році. Я вкотре переконався що сербська література мені близька і цікава. Знову задумуюся про ідею почати вивчати сербську аби читати нею в оригіналі. Сподіватимуся що в новому році у мене стачить на це сил і часу.

У цьому році я менше читав історичної літератури і більше літератури 20-го століття. Ця цікава тенденція, яку я поки для себе не зміг пояснити, відкрила для мене багатьох чудових авторів. Тож буду сподіватися що не втрачу темп і запал і в новому році прочитаю ще більше гарних книг!

Тері Саутерн – «Сумне кіно»

Почав читання: 21.12.2012р. Закінчив читання: 30.12.2012р.

Колись давно коли я ще намагався витискати з своєї голови якісь тексти і записувати їх я вирішив що найкращим твором був би той, від якого всі читачі були в просто у шоці. Я навіть спробував був щось таке писати, текст наповнений особистими візіями, недолугими алегоріями і інфантильним світосприйняттям. І хоча «шокуюча складова» була по дитячому наївна – на час написання мені здавалося що це дуже круто. Але пройшов певний час, я зрозумів як наївно було сподіватися на такий простий алгоритм вдалого роману, все написане здалося мені досить тупою писаниною не вартою того аби продовжувати (не кажучи про видати це книгою). Але виявляється є ще в світі десь пісенники, які аналогічні літературні потуги намагаються видати, тим більше кажуть ніби це щось дуже сучасне і цікаве. Хотів би я подивитися в очі цьому Тері Саутенру, взяти його книгу «Сумне кіно» скрутити її трубочкою і як уперіщити йому поміж очей! Бо насправді геть нічого крутого в цьому тексті немає. Історія про зйомки голлівудського фільму, яка насправді просто набір описів збоченого сексу. Таке враження що автор просто хотів в одному тексті зібрати всі можливі збочення. А навіщо? Кого це може зацікавити? Хирлявих ексгібіціоністів у парку чи товстих жіночок за 40 в колготках в сіточку, які люблять де треба і не треба показувати свій жир еротично звисаючий з-під коротко-еротичного топа? Так і ні до тих ні до інших не відношуся. То навіщо ж я взяв в руки цю нереально тупу книженцію? Думаю це була просто помилка. Як казав Хенк Муді: «Не те місце, не той час, не та вагіна… ну тобто не та книжка».

Мілорад Павич – «Хозарський речник»

Почав читання: 24.11.2012р. Закінчив читання: 03.12.2012р.

Відверто кажучи тема хозарів мене цікавить дуже мало, мені достатньо знання того що князь Святослав у свій час добряче нам‘яв їм боки і фактично знищив як державу і націю. Але мені потрібно ж було з чогось починати знайомство з творчістю Мілорада Павича, тому майже чисто випадково першим прочитаним твором став «Хозарський речник». І поклавши руку на серце можу урочисто заприсягтися – це справді чудовий твір. Попри мою незацікавленість історичним аспектом твору, стиль викладу і сюжет просто неймовірні! Історія про трьох людей різної національності, релігії що живуть в трьох різних часових рамках, але всі шукають інформацію про старовинний народ хозарів могла б здатися дещо банальною, якби не форма подання – у вигляді словника який власне кожен з героїв і створював за сюжетом книги.

У книзі Павича повно алюзій, насамперед історичних. Розповідь про те як хозари намагалися прийняти нову віру і в результаті зникли в небутті, нагадує історичну долю балканських народів, де змішалися, католики, православні, мусульмани і юдеї. Куди рухатися далі не знали хозари, хотіли знайти вихід в новій вірі, але помилилися і були знищені. Тільки мені здається що Павич на щось натякає?

Всі герої Павича, так чи інакше пов‘язані і Балканськими країнами, тут він грішить тим же що і українські письменники – про що б вони не писали, а виходить все рівно про Україну, ну а в даному випадку про Сербію. Але ж це саме те чого мені і хотілося.