Я дуже не хочу, аби такі книги, як "Ти наче камінь їла", колись писалися б про нашу власну війну. Бо це той тип книг, що описують поразку. Не щаслива лють переможця, який втратив друзів, але вижив, не правда війни від солдата, не мемуари воєначальника, аби ніколи не забувати про бойові дії і розказати про них світові. Ця книга, наче буденна фіксація поразки, наче коли ти заходиш в розбомблений будинок і перераховуєш, що саме зруйновано. Такі тексти це констатація болю, руйнувань і безсилля. Войцех Тохман писав цю книгу дещо відсторонено, наче новинний сюжет в газету. Сухо викладав факти: Ім'я, скільки років, де людина проживала, потім, що з нею сталося. Короткі фрагментарні історії, за якими тільки злегка проглядалася емпатія. Спочатку мене такий стиль оповіді дуже дратував. Ну як можна бути таким черствим?! Це так "по-журналістськи" відсторонитися від трагедії і просто її фіксувати, знаючи, що це зло тебе самого оминуло. Але потім я зрозумів, що можливо інакше цей текст просто неможливо було написати. Красиві звороти й розгорнуті описи жахіть, з якими довелося зіштовхнутися мешканцям Боснії і Герцеговини (так, свідомо не пишу, про їхню релігійну чи національну приналежність лише географічну) точно не допоможуть повернути до життя вбитих і закатованих, не полікують серця, не повернуть батькам дітей, а жінкам - чоловіків. Якщо красиво написати про програну війну - то це не відбудує знищені будинки і знищені долі, не поверне рідні домівки усім, хто їх втратив. Справді, в такому випадку залишається хіба фіксувати, буденно, крок за кроком, факти. Хто, де, коли загинув. Хто, де, коли вчинив вбивство. Бо більше нічого не зробиш. Бо війна програна, причому обома сторонами. Тому я й не хочу, аби про нашу війну з росією хтось колись написав таку книгу. Я хочу читати про лють, про помсту, про те як росіяни ще десятиліттями будуть мочитися в штани при згадці про українців, але не хочу аби іноземні журналісти отак в літературному вигляді фіксували факти про нас. Бо ми самі маємо написати про себе. Бо наш голос має бути почутим, на відміну від голосу боснійців в 90-х.
В цієї книги дуже вдала назва, слова "Ти наче камінь їла" це слова хлопчика, який каже їх своїй матері, яка навіть через багато років не може спати спокійно, бо до неї уві сні приходить покійний чоловік. Усе що залишається жінці це скреготати зубами від розпачу і болю, а ці звуки такі наче вона жує камінь. Важкий, твердий камінь, який ти жуєш і не можеш розжувати та одночасно не можеш виплюнути - це і є метафора усієї війни в Боснії. І що найгірше, цей камінь боснійці досі жують, хоча пройшло уже стільки років після того, як війна закінчилася. Колись в молодшій школі, коли ти бився з кимось, викладачі потім змушували вас подати одне одному руку і помиритися. І ви далі мали вчитися разом, забувши про бійку. Світ зробив щось схоже, змусив сербів, боснійців і хорватів після взаємних етнічних чисток продовжувати жити в одній країні. Жити разом вбивцям, ґвалтівникам, воєнним злочинцям і їх жертвам. Тому ці люди досі жують свої камені, не маючи сил проковтнути. Чи зміниться це колись? Хто знає…
Немає коментарів:
Дописати коментар