Я великий любитель читати спогади і одночасно великий не любитель Юзефа Пілсудського. Тому спогади Юзефа Пілсудського викликали у мене двоякі відчуття ще до прочитання цієї книги, а після того, як я закінчив книгу вони тільки посилилися. Варто одразу зазначити, що в книзі вміщені фактично два не пов'язані між собою тексти. Перший - "Бібула" розповідає про діяльність Пілсудського в період до Першої Світової Війни, як людина, що переправляє до Польщі нелегальну літературу, яку підпільники називали "бібулою". А друга частина це власне книга "Мої перші бої" де Пілсудський уже є командувачем польських легіонів і воює на боці австрійської армії проти армії російської.
І якщо другу частину ще так-сяк можна читати, то перша - "Бібула" це просто нереально занудна тягомотина. Пілсудський детально розписує способи переховування нелегального самвидаву, розповідає малоцікаві історії з свого життя як він із родичем їздив за кордон до "німців" аби взяти чергову партію бібули. І найголовніша річ яка присутня в тексті це постійне нахвалювання себе: "А от був у нас один товари який міг перевезти за раз багато пудів бібули. Так от він працював ПІД МОЇМ КЕРІВНИЦТВОМ" або "Ми їхали аби забрати бібулу і той хто її переховував дуже боявся. А Я НЕ БОЯВСЯ" Висновки, які я зробив з першої частини книги це: у Пілсудського було просто неймовірно роздуте его і те, що цікаво і захопливо писати він не вміє.
Мені кортіло швидше перейти до другої частини, де більше буде про бої, я сподівався, що хоч там буде трошки цікавіше… Але ні. Все та ж сама нудна оповідка. Пілсудський приклад того, як можна зіпсувати навіть спогади про бойові дії. Окрім уже знаного мені з першої частини чутливого его пана Юзефа, в другій частині відкрилася нова його риса, яка ніби не повинна була б бути притаманна командиру підрозділу, а саме трагізм. Пілсудський, який на момент описуваних подій відповідав за життя і здоров'я десятків тисяч людей був готовий із легкістю ними пожертвувати. Він буквально на кількох рядках змирився з жертвою, що він має скласти, уже в своїй голові кинув свій підрозділ під ноги Молоху війни, а тепер лиш мав вирішити як це зробити красивіше:
"Якщо вже гекатомба має відбутися, то в горах буде принаймні історичніша, бо самостійна, навіть більш театральна. Уже листопад, мають впасти сніги, якi всюди ускладнять проходи, які легко буде оборонити і малими силами. Тож треба спробувати туди добратися, то наше завдання."
Така поведінка командира може свідчити хіба про його інфантильність і недалекоглядство. Власне після прочитання цих спогадів я все більше переконався, що незалежність Польщі за результатами Першої Світової фактично впала їм з неба чи то пак як кістка була кинута союзниками з Антанти. Ми свою перемогу заслужили набагато більше, але її довелося нам чекати аж до кінця століття.
І що ще мене вразило в спогадах Пілсудського, так це тотальний переляк від слова "козаки". Звісно козачі частини в російській імператорській армії часів ПСВ і козаки-запорожці, це абсолютно різні речі. Але в спогадах і сам Пілсудський і його підлеглі не раз з жахом кажуть "В такому-то селі бачили козаків!" А значить не забули, пам'ятають вони 17 і 18 століття коли українські козаки добряче залили смальцю за шкуру полякам. І хай польські легіони воювали проти зовсім інших козачих частин, але навіть саме це слово вселяло у них жах. І це не може не радувати, навіть якщо це єдине, чим ця книга цікава.
Немає коментарів:
Дописати коментар