Почав читання: 04.03.2015р. Закінчив читання:23.03.2015р.
Коли мені було 8 чи 9 років ми з батьками переїхали в нову
квартиру, яку нам виділила міська рада. Будинок старої вечірньої школи
збудованої ще в дореволюційні часи віддали під квартири для сімей викладачів.
Чесно кажучи квартирою, це назвати було важко, в кімнатах гори будівельного
сміття, обдерті стіни і прогнилі вікна… але найбільше мене здивував запах…
запах сирості… чомусь тоді мені подумалося, що саме це і є запах Революції. З цього
запаху почалася моя любов до 1917-го і кількох наступних років, коли по нашій
землі ходило багато хоробрих чоловіків, які били окупантів як червоних, так і
білих, як ляхів так і німців. А чи не найцікавішою сторінкою тієї історії –
були часи 21-24 рр. коли українські партизани боролися просто більшовиків і не
на одному стовпі висіло тіло комуніста чи чекіста. В уже свідомому віці я
прочитав багато книг про українських повстанців і про холодноярських отаманів і
про чернігівського отамана «Ангела» і київського «Зеленого», але мене завжди
цікавило, чи був якийсь такий отаман у нас на Поділлі. Тому коли я натрапив на
книгу спогадів отамана Якова «Орла» Гальчевського я просто не міг обійти її
стороною.
Ви навіть уявити собі не можете з яким трепетом я читав
деякі сторінки, сторінки на яких описувалися бої в селах які я колись проїздив, штурми міст в яких я
бував… Але найбільше мене вразив опис походу відділу отамана Орла в незвичайний
для себе район в якому він раніше не оперував – на північ Поділля, до міста
Бердичів. З завмиранням серця я читав про те, що повстанці зупинилися недалеко
від містечка Козятина, на хуторі у надійного селянина. А цим селянином цілком
міг бути мій прадід, який вірив в повернення військ УНР і не бажаючи здавати
своє майно в колгосп, закопав свого власного трактора десь в лісі…. А може мій
прадід просто бачив повстанців отамана Орла? Може говорив з ними? Може давав
харчі чи розповідав які червоні відділи стоять в місті? Хіба більше! Чи міг
Яків Гальчевський проїздити повз мій старий дореволюційний будинок!? Цілком
імовірно! Оце і є жива історія, історія яка передається літерами в книзі, але
відчувається дотиками до предметів, до яких торкалися герої минулого. Саме це
додає цікавості і загадковості таким книгам як мемуари повстанських отаманів.
Саме це відчуття дотику до старовини охопило мене, коли я вперше прийшов в
свій, на той час, новий будинок. Так ніби сам отаман Подільської повстанчої
групи Яків «Орел» Гальчевський підійшов до мене в своїх начищених до блиску
військових чоботах і, поклавши руку на плече, а іншою простягаючи мені
револьвер, запитав: «А, що синку, є червоні в місті?»
Немає коментарів:
Дописати коментар