Neko eko ima penziju,
a neko eko, bogami, i platu
Šta to, zato, ima Mujo naš,
Mujo i dalje ima svoju Fatu
Письменник мусить рости. Він не може залишатися на одному і тому ж рівні, писати про одні ті ж речі, якщо і надалі хоче залишатися цікавим читачам. Як герой книги розвивається і міняється з плинністю сюжету, так і автор має мінятися в різних своїх книгах. В цьому сенсі ідеальним прикладом може слугувати Андрій Любка. Колись було соромно сказати, що ти читав щось з текстів Любки, бо тебе одразу ж записували в когорту 16-річних дівчаток, які люблять любов і соплі. Але наскільки ж зараз цікаво було читати "В пошуках варварів"! Це вже зовсім інший автор, не той що був раніше. Більше ніж впевнений, що його колишня аудиторія не сприйме цю книгу, проте саме вона показує рівень письменника.
Андрій Любка любить Балкани. Це видно з тексту, з того як він про цей регіон пише. Якщо є фільми категорії "road movies", то "В пошуках варварів" належить до "road books". Це книга-подорож, книга-кордон, книга-перетинач-кордонів, книга-путівник. Автор розказує про свої подорожі Балканами, але це не описи переїздів з однієї локації на іншу. В книзі багато кордонів, багато людей з якими стикається мандрівник, але книга не про них. В тексті, в рядках літер і між ними багато роздумів, пошуків отих міфічних варварів, про яких в кожній країні кажуть, що вони десь там, за кордоном, але точно не у нас, але книга не про роздуми. Ця книга і є дорога. Її не треба читати щоб прочитати, а лише заради самого процесу читання. Вона написана аби дарувати естетику мандрів тим, хто сидить вдома.
В частині країн, про які пише Любка я бував, тож коли він розказує про нічні вогні на пагорбах Сараєва, я розумію про що Андрій каже. Я бачив це ж саме, у мене теж це зображення назавжди закарбувалося в пам'яті. Вирізане в свідомості, наче в камені, його не забути і не стерти легким рухом. Я також сидів на фортечному мурі в Белґраді, знаю його прекрасну потворність, бачив Мостар, ходив по ринку Маркале, блукав по Земуну, дивився як сідає сонце за гори, звісивши ноги з Биjела табиjа. На всі ці місця, на Боснію і Сербію, я дивився з Любкою одними очима. Але навіть інші балканські країни, в які я ще не мав змоги потрапити поставали в моїй уяві. Можете вважати що я перебільшую, але читаючи книгу, я на власні очі бачив десятки пам'ятників на центральній площі Скоп'є, бетонні албанські бункери, був на острові Крк, підіймався на Снежнік. Хоча в реальності цього ніколи не було, я ще ніколи не був в цих країнах. Минулі і майбутні подорожі сплелися в одну, довгу, безкінечну мандрівку. Все що я бачив стало тим, що я маю побачити і навпаки, усе чого ще не бачили мої очі уже знав мозок, це вже стало частиною мене. Я сам став Андрієм Любкою, я теж їхав у тому автомобілі, пронизуючи собою кордони. Наче голка, що проникає між шматками тканини, ми з Андрієм пробиралися крізь волокна прикордонних переходів і зшивали своїми враженнями ці країни разом.
Любка каже, що любить подорожувати сам. Але це неправда, бо він завжди подорожує з великим почтом з своїх читачів. Він проїхав Балкани, аби знайти варварів, якими всі народи вважають своїх сусідів, заперечуючи власну варварськість. Не знайшовши їх в жодній з відвіданих країн, можна зробити висновок, що відчуття варвара ми завжди возимо з собою, що воно живе в нас. Але я думаю це теж помилка. Автор не міг знайти варварів, вирушивши в мандрівку, бо варвар це той, хто залишається вдома. Хто відкидає красу інших країн, хто не хоче знати що там за кордоном, хто ховається в своєму болоті і обмастившись ним, каже що йому так найкраще. Варваром неможливо бути в дорозі. Бо подорож це і є цивілізація, це єдина цінність яку ми справді маємо.
Neko eko ima parlament,
a neko cara i carevu krunu
šta to, zato, ima Mujo naš,
Mujo i dalje ima dobru ćunu
Немає коментарів:
Дописати коментар