Ти можеш бути крутим виконавцем, писати такі проникливі і чаруючі пісні, що під час їх прослуховування кров буде стікати з ніжних сердець і капати донизу у ритмі твоєї музики. Як при цьому можна написати таку жахливу книгу як "Хроніки" я не розумію. Такого відверто гівняного тексту я не читав давно. Абсолютно нецікаві описи життя Боба в тому чи іншому місці, в тій чи іншій квартирі, можуть за занудністю сперечатися тільки з безкінечними іменами безкінечних знайомих, яких він навіщось вирішив згадати в тексті. Майже одразу я згубився в круговерті цих Ріків, Сьюзі і інших Джонів. Ось автор розказує про те, як познайомився з новим крутим чуваком, аж тут щойно введений в книгу Дік (як символічно) зникає наче його і не було. І більше він ніколи не з'являється. Питається, навіщо я щойно читав про нього пів сторінки? Це виглядає так, наче хтось почав описувати всі вечірки на яких йому доводилося бувати з неймовірною прискіпливістю. Для цієї людини такі описи можливо і мали б якусь цінність, хоча б як спроба пам'ятати те хороше, що колись було, а от читачу це навіщо? Який зиск від читання такого тексту? Отак читаєш все це, а в голові пульсує думка "Нахіба я трачу на цю муть свій час!?"
Чесно кажучи, я чекав від "Хронік" набагато більшого. Якогось особливого одкровення, яке не влізло в формат п'ятихвилинної пісні, або хоча б спроби творчо осмислити свій пройдений музичний шлях. Я б навіть погодився б прочитати таке собі рок-н-рольне "Повчання Мономаха" де б Боб Ділан розказував молодим людям про те, як він досягнув такої слави, про своїх жінок і про свій алкоголь. Але ж ні, автору захотілося прикінчити мене сплавом лютої нудоти з перерахуванням імен його знайомих. А щоб я точно не відновився від такого удару, він вирішив добити мене своїми враженнями від деяких історичних подій. Наприклад дилетантські уявлення про громадянську війну в США справили на мене таке ж враження, як рестлер який стрибає на супротивника, що і без того валяється на підлозі. І от я, слабкий читач, лежу на ринзі, не можу навіть підвестися, щоб продовжити читати цю безумовно жахливу книгу… Аж раптом Боб Ділан навалюється на мене всією важкістю і непідйомністю свого тексту і остаточно добиває. Все я більше не можу, нехай мій тренер викидає білий рушник на ринг, я здаюся, читати цей жах явно вище моїх сил.
P.S. Попри сказане мною про книгу Боба Ділана, його пісні неймовірні. Раджу всім його альбом "Blood on the Tracks" як казав Хенк Муді в одному серіалі - "Це найкращий альбом для розбитих сердець"
Немає коментарів:
Дописати коментар