Роджер Желязни один із моїх улюблених письменників фантастів. В безкнижковому минулому, коли читалося і перечитувалося сто разів все, до чого дотягувалися руки, мені пощастило отримати в подарунок серію його книг "Хроніки Амбера". Відтоді Желязни став для мене певним еталоном зарубіжної фантастики. Зараз я стараюся по трохи дочитувати ту частину його доробку, з якою не встиг ознайомитися в дитинстві. До таких власне книг і належить "Ім'я мені легіон", це така собі розповідь на межі фантастики і детективу. І скажу чесно вона не дуже мені сподобалася. Просто стандартно-хороша книга від відомого автора, але нічого особливого. Історія про чоловіка, який стер свою особу з центрального банку даних і тепер може виконувати різноманітні "неоднозначні завдання" залишаючись в тіні від прискіпливого погляду влади і спецслужб. Самі три розділи, з яких складається книга, розповідають про три історії, пов'язані тільки персонажем інформації про якого ніхто не знає. А по суті це просто три детектива, де головний герой щось розслідує. Нудно.
Проте я б хотів розказати не так про саму книгу, як про загальну атмосферу книг американських письменників-фантастів. Я вкотре помічаю за собою одну і ту ж саму реакцію, коли починаю читати зарубіжну фантастику 60-80х років. Відчуття такі, наче тобі крізь шпарину дозволяють заглянути в якусь кімнату, в якій тобі ніколи не побувати (це західний світ, той який був за Залізною Завісою) І ти бачиш, як в цій кімнаті хтось теж дивиться в шпарину в іншій стіні, в іншу кімнату (це шпарина в світ фантастики). Щоб оцінити фантастичний роман, завжди потрібно пірнути в нього якнайглибше, абстрагуватися від дійсності навколо тебе. У випадку про який я кажу, пірнати потрібно було ще глибше, для мене такі книги завжди мали подвійне дно. Я старався зрозуміти не тільки фантастичний світ про який писав автор, а і реальність автора, яка для мене була такою віддаленою, що майже фантастичною.
Оця "подвійна вигадка" найбільше і приваблює в американській фантастиці. Це додатково збільшує загадковість і містичність текстів, для мене вони стають глибшими і рельєфнішими. З таким підґрунтям навіть просто посередні книги стають цікавішими. Ну і безперечно тут грає роль майстерність автора, кожного разу беручись читати того ж Желязни, я з завмиранням серця відкриваю книжку. Бо перед очима спливають дитячі спогади про часи, коли читання було єдиним способом втечі від сірої провінційності. За це і варто подякувати усім письменникам і Роджеру Желязни особливо.
Немає коментарів:
Дописати коментар