В'ятрович розповідає не лише про події на Волині в 1943-1944 роках, які зараз модно в сучасній Польщі називати "геноцидом поляків". Автор також аналізує ширші історичні рамки, показує чому виникла така непримиримість між двома народами. Не обмежуючись лише тереном Волині (як це роблять польські історики, яким вигідно акцентувати увагу саме на польських втратах) автор розповідає про вбивства цивільного українського населення на території іншого українського регіону - Холмщини, які чинили поляки в 1942-му році. Як причини конфліктної ситуації що назріла в 40-х, розглядаються і політика "пацифікації" яка застосовувала польська влада по відношенню до українців в 30-х роках і той факт, що українців в другій "жечі посполитій" визнавали за людей третьосортних. Проте, на відміну від поляків, що розповідають лише про чесну і справедливу Армію Крайову і "гайдамаків і різунів" з УПА, В'ятрович не намагається з українців зробити білих і пухнастих кроликів. Він каже чесно: "з обох боків, і з сторони українців і зі сторони поляків, вчинялися дії, які можна трактувати як такі, що містять елементи етнічних чисток. Не можна сприймати якусь одну сторону винуватою в геноциді, а іншу показувати в ролі нещасних жертв.
Початок 20-го століття взагалі не був тим часом, коли людське життя багато вартувало. І комуністичний і нацистський режими знищували мільйони людей навіть не змигнувши. Певні категорії населення вважалися людьми іншої якості, іншого сорту, з якими можна робити що завгодно: дискримінувати, винищувати, звести їх життя до рабського стану. Від нацистів і більшовиків не дуже відставали і поляки часів другої речі посполитої. Розуміючи що вони випадково перемогли в Першій українсько-польській війні 1918-1919 років, влада Польщі розуміла, що рано чи пізно українці знову почнуть боротися за свою державу. Тож з ними вирішили розібратися радикально, усіляко дискримінуючи, не даваючи отримувати нормальну освіту, роботу, часто обмежуючи право володіти землею. З польських територій на схід, на українські землі, вирушали "осадники" яким влада роздавала землі і які поводили себе тут як великі пани. Чи могла така ситуація призвести до чогось іншого, окрім як до масового невдоволення і спротиву, а потім і до вирізання польського населення в часи коли Друга Світова знизила для усіх без винятку народів, планку людяності? Думаю ні. Та навіть цього було замало, польські націоналісти хотіли остаточно вирішити "українське питання", почитайте того ж Дмовського, де він описує способи створення моноетнічної Польщі. Використовуючи німецьку окупацію, деякі підпільні польські організації почали готуватися до цього вирішення і почали винищувати українців в Холмщині. Вони не чекали спротиву, але вони його отримали. Отримали і на Закерзонні і на Волині і в Галичині. І відповідь була потужною. Це не був геноцид, ні, але це була війна, після війни 18-19 років це була друга війна між українцями і поляками. Жорстока, кривава, але війна. Та якій з обох боків гинули не тільки військові, але і цивільне населення. Я міг би навести кілька моторошних цитат, взятих з спогадів бійців АК, з розповідями про те, як поляки влаштовували акції упокорення українських сіл, як вбивали, і мордували цивільне населення. Але я не хочу бути схожим на одну польську депутатку, яка свій виступ в польському парламенті витратила на перерахування способів, якими на Волині вбивали на її думку поляків. Це не сприяє діалогу і гоєнню ран. Я думаю головне, це пам'ятати про ті події, пам'ятати, щоб це більше ніколи не повторилося. І дякувати тим безіменним воякам УПА, які захищали українське населення Волині, Галичини, Холмщини, Підляшшя. Захищали як уміли, як у них вистачало сил. Дякую, ви все зробили правильно і в другій польсько-українській війні ви перемогли, заплативши за це велику ціну. Ви - мої герої.
Немає коментарів:
Дописати коментар