Бенжамін Рендел Гарріс - «Щоденник рядового Гарріса» (за редакцією Генрі Керлінга)

Почав читання: 13.05.2021 - Закінчив читання: 16.05.2021

Книга «Щоденник рядового Гарріса» багато в чому унікальний текст. Це спогади англійського солдата, простого англійського селянина, що воював проти Наполеона, які були записані Генрі Керлінгом, коли автору було 95 років. Віддаленість від описуваних подій в майже ніж пів століття спричинила певану специфічність цієї розповіді. Я читав і мені постійно здавалося, що я тримаю в руках якийсь неймовірним чином збережений артефакт, що цей текст крихкий і розсиплеться в руках від одного лише необережно прочитаного слова. Наскільки іншими були тоді порядки, наскільки не схожими на теперішніх були люди. Я відрізнялося життя від того, що ми зараз бачимо навкруги! В мене, як в людини, що має певний пієтет до старих часів, від цього просто перехоплювало подих.
Окремо треба сказати про український переклад, цієї книги, яку виконала Тамара Горіха Зерня. Це напевно єдине, що мені в книзі не сподобалося. Перекладачка вживає в тексті специфічно українські вислови і діалектизми «неньо», «не дуже банував над своєю долею», «я єстим непридатний» «таких збойників йому тре» і так далі. Мені зрозуміло навіщо це зроблено, аби наблизити англійського хлопаку Бенжаміна до українського читача, аби провести паралель і тісніше зв’язати той час з цим часом, той терен з цим тереном. Звісно перекладач може наближувати мову оповідача до реалій мови, на яку здійснюється переклад. Звісно я не читав англійського оригіналу і не можу оцінити наскільки точно і якісно він виконаний. Проте я не розумію чому на початку тексту таких діалектизмів на кожній сторінці по 5 -10 штук, а далі вони різко зникають і оповідь продовжується стандартною українською. Так я уявляю яке це робота в такому стилі виконати переклад, проте, як на мене, тут або не починати взагалі, або витримувати єдиний стиль. Ця помилка перекладача добряче попсувала мені задоволення від читання. Бенджамін Гарріс в своїх спогадах не розказує нічого нового, не проливає світло на таємниці минулого, не викриває нікого і не звеличує. Найбільша цінність цієї книги в тому, що це саме спогади в форматі «як пам’ятаю – так і кажу». Я теж записував кілька таких спогадів деяких старих людей і я відчував дуже схожі вібрації від цього тексту. Людина пам’ятає якусь подію, описує її чітко, наскільки бачить, а сусідні події ховаються в нетрях, перекриті уже якимись іншими думками, що їх і не видно. Може здатися, що текст спогадів в дечому уривчастий, що немає неперервної оповіді, проте саме в цьому і є суть цього тексту. Це наче окремі епізоди на шляху автора, що освітлені ліхтарями пам’яті, коли весь шлях тоне в мороку забуття. Читаючи ти ніби рухаєшся між цими освітленими острівцями, перестрибуєш між ними і розглядаєш сцени, що навічно застилги без руху. Дещо лячно стає коли усвідомлюєш, що це й усе, що залишилося від людини, яка прожила таке цікаве життя. Уже не тільки його тіло зотліло, а і тіло того, хто записав і підготував ці спогади… А вони і досі живуть. Якщо це не вічність, то я не знаю, що таке вічність!