Я не знаю чи можна вважати любов до мемуаристики, що так раптово мене опосіла, ознакою старості. Можливо це справді так, але останнім часом все більше цікаво читати спогади людей різних епох, пробувати подивитися на світ їхніми очима. Тим більше, коли попри ніби то близьку і зрозумілу подію, вона все рівно залишається ніби в тіні. Однією з таких подій є без сумніву участь Італії в Другій Світовій війні. Цікаво подивитися на Берлінський пакт з точки зору одного з його учасників і підписантів. Зазвичай всі розуміють логіку і мотивацію Третього Райху, але не так багато уваги відводиться фашистській Італії. Тому особливо цікаво було прочитати щоденники графа Чано, визначного фашиста, соратника Мусолінні і людини яка не раз особисто спілкувалася з найбільшими диктаторами Європи 20-го століття.
Беззаперечно ці записи мають велику історичну цінність, але читаючи їх я не міг позбутися нав'язливої думки, яка постійно мене переслідувала. Записуючи з дня в день свої враження Чано вдалося якось уникнути опису емоційності. Завдяки цьому спогади видавалися стерильно чистими, наче вилизаними, наче хтось прибрав з них усі невідповідності, гострі моменти і думки, які могли б зашкодити їхньому автору. В описі кожного дня звучить підкреслена відданість Мусолінні. І це виглядає дуже недолуго і штучно, уявити собі це може людина яка дивилася кінохроніки де хтось висловлював "щиру подяку другу всіх дітей, великому і доброму товаришу Сталіну". Причина такої улесливої позиції автора щоденників дуже проста. Скоріш за все вони редагувалися (а скоріше за все і писалися) в той час, коли сам Чано сидів у в'язниці. Вони мали бути чимось на кшталт виправдання для цього. "Ось дивіться, я завжди був вірний партії і особисто товаришу Сталіну, ой тобто товаришу Мусолінні. Передайте товаришу Мусолінні, що це велика помилка!" В цю ж лінію вкладається і дивне вміння автора передбачати події. В щоденнику за 31 серпня 1939-го він "передбачив", що завтра розпочнеться напад на Польщу, а 21-го червня 1941-го дивним чином зміг точно передбачити початок радянсько-німецької війни. Звісно можна було б списати це на певну обізнаність графа Чано в тодішніх європейських справах. Але кількість таких співпадінь дивує і натякає на те, що написане в щоденниках було пізніше редаговане, аби виглядати так як потрібно автору.
Проте попри це важливою і цікавою частиною щоденників залишається дух тієї епохи. Не знаю чи хотів Чано приховати це і йому не вдалося, чи він вирішив, що тут нема чого соромитися, але дух мілітаризму, бажання загарбати будь-яку країну яка "погано лежить" присутня мало не в кожному дописі. До прикладу Чано пише про обурення Дуче від того, що німці загарбали Румунію і вони сходяться на думці, що тільки аналогічна окупація Греції дозволить Італії "не втратити обличчя". Плювати на життя людей, на незалежність країн, на світовий порядок, головне не втратити обличчя і не пропустити можливість щось хапнути собі. Проте така жорстокість до інших народів не робить фашистських лідерів кращими і для свого. Десь в середині 41-го року Чано в щоденниках висловлює надію, що війна протриває довше, хоча б до зими і Італія зможе втратити в цій війні побільше своїх солдат, аби потім, після перемоги, мати можливість вимагати більше відшкодувань. Просто таки фантастична жадібність і люта зневага до життів і своїх людей і чужих.
Щоденники Гелеацо Чано, наскільки б автентичними вони не були передають ту жахливу жагу руйнувань, яка володіла багатьма в Європі в середині 20-го століття. Я думаю саме ці спогади проливають світло в тому числі та причину такої неймовірної жорстокості того часу.
Немає коментарів:
Дописати коментар