Я все думав, чому ж ця книжка називається саме так. Адже про Візантію тут не сказано ані слова. Ну там буває якась алюзія, чи натяк, але ж ні. Ні разу це слово навіть не прозвучало. Тільки на обкладинці. Це книга про старіючого театрального і кінопродюсера який не знає, що робити з своїм власним життям. У нього кілька років була чорна смуга невдач, але не критично. Кілька провальних проектів, але не так щоб аж переживати,. Розлучення з дружиною, але не те щоби він її любив. Проблеми з грошима, але не те щоби ці гроші щось вартували. То чого ж він хоче насправді? В процесі читання у мене відбувся такий от діалог з однією людиною:
- Читаю зараз книжку, події якої відбуваються в Ніцці і там підстаркуватий, втомлений життям продюсер, сумує за колишніми часами, намагається розібратися з тим чого досяг і що втратив і шукає пригод з молодими журналісточками
- І як воно?
- Поки (на 60% книги) журналістку він так і не трахнув, молодість не повернулася, його сценарій фільму так і не став нікому цікавий. Але він випив (не раз), а це уже досягнення!
Я не знаю чи буде зрозуміла ця книга комусь, окрім чоловіків за 50, які прожили насичене життя і змогли таки чогось досягнути. Я не впевнений що я сам її зрозумів, до розуміння мені ще кілька десятків років і потреба чогось досягнути. Але здається я таки зрозумів назву цієї книги.
"Вечір у Візантії" це алюзія на щось величне в навічно втрачене. Як би вам не хотілося повернути старі, добрі чали Візантійської імперії - вам більше не вдасться це зробити. Її столиця є. А самої імперії немає. Так само з цим чоловіком Джессі Крейгом. Він хоче повернутися в часи молодості, в які уже не повернешся, як би не бажав. Адже в твоїй молодості уже хазяйнують нові патлаті хіппі-яничари. Вони руйнують твої храми, плюють на твої вівтарі. Вони своїми гортанними викриками на незрозумілій тобі молодіжній мові кричать в майбутнє зі сцен гігантських Вудстоків. А ти не можеш їх зрозуміти, тільки чуєш як світ відгукується до них, але не до тебе. На полях твоєї юності, де ти колись здобував і перемагав, де тобі віддавалися юні красиві жінки, де твої вороги схиляли свої голови, визнаючи твій талант, тепер на всіх цим лугах пасуться геть чужі коні. А ти дивишся на зруйноване місто, бачиш ніби ті самі стіни, ті ж вежі, але розумієш, що вже геть не розумієш його. Не впевнений, чи це саме тут ти жив стільки років.
Уяви собі, друже, войовничих османів, які щойно захопили Константинополь і побудували велику сцену, вдягнули кльошні штани, увімкнули The Who, Дженіс Джоплін, Джимі Гендрікса і почали кричати зі сцени по мир у всьому світі, любов і щастя. А ти просто втомлений імператор без імперії, колись великий і поважний, а зараз старий і забутий всіма. Твоя дружина хоче відсудити у тебе половину статків, твої дочки гуляють з бородатими османами, а ти просто хочеш провести ще один останній, теплий і приємний вечір у Візантії. Дивитися як сонце сідає над Золотим Рогом і згадувати старі і добрі часи, знаючи, що вони уже ніколи не повернуться.
Немає коментарів:
Дописати коментар