Можливо комусь, хто буде читати цю книгу, може здатися, що написане тут - це якась дурниця, тотальна вигадка і сюрреалізм. Що автор однозначно вживав певні речовини, коли вигадував село, я якому коваль підковує маленьких дітей, коли ті починають ходити. Де на ярмарку продають старих людей які більше не можуть працювати, а покупці витрачають на них гроші, аби мати можливість когось бити і щипати. Де спеціальний чоловік з озера зубами виловлює трупи і частини тіл, які туди кидають селяни і це означає що він приймає весь біль їхнього гріху на себе, за що отримує золото. Де чоловік замовляє в кравчині одяг точно такий самий як в жінки яку він любить і з якою не може бути, щоб вдягати його на металевого автоматона-робота і вдовольняти таким чином свої сексуальні потреби. Це видається вам дивним? Справді? А що, коли я скажу, що якщо копнути глибше цей текст Бориса Віана, то виявиться, що це одна з найкращих історій про… любов.
Так, так, все правильно, "Серцедер" це книга про любов, про ту її сторону, яка страшна, яка болить і мучає. Це та любов яка розбирає людей на шматки, спонукає їх ставати гіршими, калічити, мучити, знищувати об'єкт своєї любові. Виховані на європейській культурі лицарських романів і на романтичних голівудських комедіях, ми, сучасне покоління дисонуємо з тією любов'ю яку бачимо в реальному житті. Хочемо щоб "красиво і щоб серце тьохкало" а виходить примітивно і серце болить. Якби нас усіх взялися досліджувати лікарі на предмет запалення любові, то в багатьох медичних звітах було б написано: "Рани від серцебиття, на внутрішній стороні грудної клітини, отримані в результаті сильних переживань і тонкої душевної організації пацієнта". Кожен по своєму, але усі разом як покоління, як народ, як людство в цілому ми страждаємо від цієї хвороби. Але що ж буде якщо важіль концентрації цього почуття повернути в позицію "максимум"? Якщо збільшити любов до межі, зробити її повною і тотальною, настільки всеохопною, що майже абсурдною. Що тоді буде з нами? Відповідь на це питання і дає Борис Віан - дослідник любові, знавець болючих перебільшень і хворобливих прив'язаностей.
Він розповідає про матір, яка так любить своїх трьох дітей через страждання, що вона перенесла народжуючи їх, що вона дозволяє цим дітям робити геть усе що забажають і малі ростуть монстрами, егоїстичними і зарозумілими. Віан розказує про чоловіка цієї жінки, який настільки любить дружину, що погоджується збудувати корабель і плисти геть, аби тільки не завдавати своєю присутністю болю дружині, адже вона і думати не може про фізичний зв'язок, бо пам'ятає біль пологів. Автор досліджує любов психоаналітика до своєї професії завдяки якій той мусить злягатися з селянками, аби мати можливість їх "психоаналізувати" і одночасно любов до злягання, яка сором'язливо приховується ідеями психоаналізу. Досліджуючи любовні викривлення, він розповідає про чоловіка, що так любив оточуючих, що погодився брати на себе їхні гріхи і їхню провину за гроші, зубами витягаючи з води мертві рештки і цим страждаючи замість самих злочинців. Хіба усе це не про любов?! Хіба це не про те почуття, про яке ви усі мрієте, щоб "тьохкало серце" і щоб "було красиво"? Ви ж цього хотіли, мої любі? Любити до нестями? До останку, до самозречення? Це ж ви, саме ви, мої хороші, вважали найбільшим виявом любові - жертву. Зізнайтеся, вам подобалося коли заради вас жертвували своїм часом, амбіціями, ідеалами. Це ж вам в такі моменти здавалося, що така поведінка партнера підвищує вашу цінність у власних очах. "Якщо таке роблять заради мене, то наскільки ж я чудовий(-ва)!?" Це ви торочите постійно про любов в усіх її проявах, як про найбільшу цінність, про любовний ідеал, якого ви так прагнете. Що таке? Уже не смішно? Уже не хочеться любові до останку, до скону, без залишку, вже не готові і самі віддати все заради цього почуття? Тепер коли перемикач любові викручений до максимуму вам уже починає здаватися, що це забагато, що і в любові треба мати якусь міру? Справді? Любов уже не є найбільшою цінністю? Вона уже не все ваше життя, не мета вашого існування? А що ж так, мої дорогенькі? Почитали Віана і вирішили, що краще отак спокійно і тихо любити, без перегинів, без самозречення, без виловлювання мертвих уламків вашої любові зубами з річки під назвою життя? Ну добре, добре як скажете, видихайте, повертайтеся до свого життя і любіть так, як умієте. Тільки не забувайте серцедерів так багато навколо нас, не ставайте одним із них.
Немає коментарів:
Дописати коментар