Віктор Горобець – «Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції»

Почав читання: 01.01.2019 Закінчив читання: 16.01.2019 

Історія. Вона має запах і смак. Коли згадуєш той чи інший період в історії на пам'ять навертається згадка про запахи. Історія ранньомодерної української держави - Гетьманату асоціюється у мене з запахом козацького кулешу і теплого, прілого сиру. Так напевно пахло на Січі, та і в інших містах і селах України в ті часи по смерті Богдана Хмельницького. Де-не-де ще можливо відчувався запах ляської крові, ними пахли батьківські шаблі, але ще не прийшов блювотний, важкий запах немитого москальського тіла. Цей сморід прийде на українські землі пізніше. А поки населення відходило від кривавих часів Хмельниччини, козацька старшина опановувала забрані в поляків маєтки, чернь класично бунтувалася і хотіла ні рівності, ні прав, а лише "панством бути". Українська держава хоча і змінила польського короля на московського царя, але формально не була незалежна. Проте мала автономію, свій устрій, свою політичну традицію. Це був шанс побудувати Україну ще тоді. Втрачений шанс, але і про нього треба знати.
У більшості пересічних українців є тяга до спрощення історії. Ми були під поляками, Хмельницький влаштував повстання, ми кілька років товкли ляхів, а потім пішли під московького царя. А москалі поступово обмежували наші права, по шматку від'їдали вольності й таким чином закріпачили все населення на довгі 300 років. Шанс стати незалежними ми отримали аж в після Лютневої революції. Оце власне і все що більшість може розповісти про тривалий період від 1648-го по 1917-й. І в принципі все правильно сказано, так воно і було, але це дуже спрощена, вихолощена картина. В ній немає напівтонів, взаємного перетину інтересів, випадковостей які впливають на долі народів, усього того чим так багата історія. Але крім науково-популярного викладу історії, є ще й детальна, прискіплива праця науковців, які збирають і детально описують усі факти, причини й наслідки. Це гетьману було просто піти, зібрати козаків і виграти кілька битв. Але скільки часу знадобиться історику аби проаналізувати навіщо та битва була потрібна, до чого призвела, як було влаштовано полки у воєнний час, а як у мирний. Хто стояв на чолі сотні чи полку і як його вибирали. Та і чи вибирали взагалі?
Всі ці питання є не менш цікавими, аніж хто і коли переміг в битві, проте широке коли читачів чогось не спішить купувати книги на таку тематику. Але добре що я не "широке коло читачів", тож коли мені в руки втрапила книга історика Віктора Горобця "Світанок української держави" - я прочитав її з неймовірним захопленням. Ця книга розповідає як функціонувала і розвивалася Українська держава в часи, після Визвольної війни. Як працювали суди, яка була роль гетьмана, за що відповідала генеральна канцелярія, які функції виконували бунчужні й хорунжі. І ще дуже багато цікавого про те, як була влаштована козацька держава можна дізнатися з цієї наукової роботи. Але найголовніше, що я виніс з цієї книги, - у нас була традиція державного управління. Вміння керувати своїми землями не зникло після того, як монголи зруйнували Київ в 1240 - му і не відродилося нізвідки в 1917-му. Те, що заведено називати Руїною, було спробою державного будівництва, спробою випрацювати з загального козацького середовища нової еліти. Так, було і взаємопоборювання і поразки. Російська імперія послідовно віджимала у нас шматки державності обмежуючи автономію Гетьманату у всьому, що тільки можна. Проте не можна сказати, що ми нічого не робили.
Цей період дещо губиться після золотих часів Хмельниччини. Проте він дуже важливий для нас теперішніх. Я вважаю що історія циклічна і ми зараз проходимо період, який наче брат-близнюк схожий на часи Гетьманату. Ми в тій самій точці, просто на іншому витку історичної спіралі. Тож маємо зробити висновки з помилок наших попередників. А без знання про той період у нас нічого не вийде. Той книга "Світанок української держави" має бути прочитана всіма, хто турбується про майбутнє нашої держави.