Почав читання: 30.05.2014р.
Закінчив читання:09.06.2014р.
Що трапляється, коли поет починає писати прозу? З усіма цими
порівняннями, метафорами, гарно і правильно побудованими реченнями. Ні, роману
чи новели з цього не вийде, зате вийде прозовий вірш. Красивий і беззмістовний.
Я страшенно люблю вірші Антонича. Люблю за ту атмосферність,
яку йому вдається передавати в кожному з них, за той неймовірний запах «втраченого
19-го сторіччя», яким пропахли його сторофи.
"Не можу простити поетам, що вкрали нам осінь"
Насправді я не вважаю його поетом як таким, бо у віршах
поети вміщують лиш натяки, лишаючи читачам можливість підставити свій, найбільш
підходящий сенс. Антонич натомість пише споглядально, передає дійсність такою
як вона є лишаючи читача лише спостерігачем, який стоїть збоку і дивиться на
все це. Тому неймовірно інтригуючим видавалося мені почитати його недописаний
роман і знаєте, я геть не пошкодував. Бо уся ця атмосферність, про яку я тут
розпинався, вона присутня. Це той, кращий тип текстів які треба читати серцем а
не розумом, які треба читати швидко, захлинаючись прочитаними рядами, тонучи в
безкінечних і потім вибравшись на
рятівний берег епілогу, точніш того уривку, який служить роману закінченням, ти
можеш оглянутися і роздивитися, обміркувати пройдений шлях. І щось мені
підказує, що думати над такими текстами мені доведеться ще довго.
Мене приваблює провінційність його текстів, в кращому
розумінні цього слова. Його щире захоплення величним і непізнаним, при цьому
чесність у позиціонуванні себе, у пам’яті хто ти такий і звідки вийшов. Усе це
разом додає його текстам неймовірної щирості. І найголовніше те, що я його
чудово розумію:
"О меланхоліє малого містечка! О тишо синього неба, завішена над одноманітним щастям причикнутих, згорблених домів! О солодко-млявий запаху провінції"
Власне ті уривки незакінченого роману «На другому березі»,
що я мав радість читати, видаються мені романом про провінцію. Про персонажів
маленьких міст, про їхню містечкову любов до жінок, про їхні локальні спогади і
відчуття постійного нависання над ними якихось «столиць» куди від’їжджають
друзі, а повертаються незнайомці. Це роман другої кляси старого вокзалу, роман
споглядання мандрівника посередині дороги, роман осіннього вікна без дощу, але
з пожовклим листям і каштанами…. Хоча я можу помилятися, та навіть скоріше за
все я помиляюся, бо хто я такий, аби розуміти сенс життя, чи романи або вірші Антонича.
Усе що я можу це лише у безкінечно-хворобливих потугах, тремтливими руками і
сухими губами цитувати його тексти:
"Життя має вартість лишень тому, що його основа є невпіймана"
Невпіймана основа. Ось і все.
Немає коментарів:
Дописати коментар