Схожість деяких книг, які написані про абсолютно не схожі речі, інколи просто вражає. Читаєш одну книгу, а згадується інша, іншого автора, який жив в інші часи. І книги ніби про різне, але насправді про одне і те ж саме. В такі моменти починає здаватися, що у світі існує якась стала істина - якась ідеальна книга, а різним письменникам вдається зрідка до неї наблизитися. І тоді їхні тексти стають поєднаними, зв'язаними якимось незбагненним чином. Чотири роки тому я читав книгу "На дорозі" Джека Керуака і вона дивним чином переплелася з враженнями від "Дороги святого Якова" Дзвінки Матіяш. Бо насправді це книги про одне і те ж. Хоча написані вони про зовсім різні речі. Ви певно думаєте зараз, що я остаточно вдарився головою і говорю зовсім дурні речі. Але спробуйте прочитати обидві книги й порівняти враження. Два цих тексти - про дорогу, і про те, як ти змінюєшся на ній, як починаєш по-іншому мислити. Ні, я не кажу про зручні, комфортні подорожі з м'якими кріслами й кондиціонерами, в них неможливо знайти себе, а лише перемістити своє тільце з однієї локації на іншу. Я зараз говорю про Подорож з великої літери, про ту, в якій думаєш більше, ніж йдеш, про ту, яка міняє тебе незримо з кожним кроком. Така подорож дарує справжнє відчуття свободи, відчуття того, що ти можеш дійти будь-куди й зробити будь-що. От про що обидві ці книги, от чому вони такі схожі. Хоча в деталях вони різняться, бо описують абсолютно різні речі. Керуак пише про пошук себе в дорозі, про намагання знайти своє місце у світі й знайти гармонію. Матіяш же натомість пише про відшукання самого себе, про позиціонування себе у світі, про потребу знайти в подорожі рівновагу між тим, що всередині тебе і тим, що зовні. Здивовані? Так, на перший погляд це справді видається тим самим, але так є лише для стороннього спостерігача. Дзвінка Матіяш описує трохи інший спосіб мандрів, більш релігійний. Хоча суть і залишається такою є - пошук себе. Дорога справді дуже допомагає розібратися в собі, розкласти все по поличках і навести порядок в голові. Думаю, для цього не потрібно навіть саме йти якоюсь певною дорогою, святого Якова чи ще якоюсь. Особисто мені для цього вистачає "дороги зовсім не святого Велімира". Просто йдеш і дивишся навкруги, а коли приходиш, то розумієш, що щось змінилося всередині. Але все ж таки я розумію тих, хто хоче пройти більш класичним маршрутом, як то Каміно де Сантьяго (Шлях святого Якова). Це і зробила Дзвінка Матіяш зі своїм чоловіком, а потім описала цей досвід в книзі. Я думаю, що книга була для неї теж частиною Дороги. Без цього, паломництво не можна було б назвати завершеним. І хоча в книзі дуже відчувається релігійний дух, з молитвами, розмовами про святість і святенництво, чого я не дуже люблю, проте навіть це не завадило роздивитися істину суть книги. Рух по Дорозі симетричний "руху-в-собі", яким авторка йде паралельно з основним маршрутом до міста Сантьяго-де-Компостела. І оці зміни найцікавіші. Звільнення від бажання комфорту, звикання до постійного руху, коли треба щодня лишати за плечима усе, що траплялося вчора і хороше і погане. А ще потрібно навчитися сприймати інших людей: тих що приязно ставляться до тебе, і тих, хто не дуже, треба звикнути до іншої їжі, до відсутності гарячої води, зручного ліжка чи навіть вечері. Проте попереду на авторку чекає ще важче випробування - прийняти себе, змиритися з власною неідеальністю, але намагатися ставати краще, а ще пам'ятати про хороше, що було, і вірити в те, що буде в майбутньому, і нарешті вписати себе в навколишній світ, примиритися з собою і дозволити собі бути щасливим. Якщо вам здається, що це - дуже легко спробуйте на хвилину зупинитися і подумати, спробуйте викинути з голови щоденні клопоти й побачите як багато важливих питань почне вас турбувати, хоча ви про них могли навіть не здогадуватися хвилину тому. І тоді, хтозна, може ви теж відчуєте потребу підправитися в мандрівку Шляхом святого Якова
Немає коментарів:
Дописати коментар