Анатолій Дністровий - “Перший кий Будича”

Почав читання: 05.07.2024 - Закінчив читання: 08.07.2024 

Остання книга з трилогії Дністрового про вигадане місто Будич, напевно, не могла бути іншою за формою, тільки отаким набором коротких історій. На відміну від перших двох книг “Сіра пейна” і “Привиди”, більших за розміром і тривалих оповідей, “Перший кий…” нагадує скоріше набір історій, що їх переповідають одне одному давні знайомі, які багато років не бачилися. Власне перша історія, яка і дала назву книзі, саме так і побудована, дорослий чоловік повертається в Будич у робочих справах, зустрічає давнього товариша і розповідає йому історію. Проте навіть інші оповіді, які уже мають геть іншу структуру, все рівно мають таке відчуття “переказаності”. Існує наче якась часова дистанція персонажами книги і подіями в книзі, так само як дистанція між тими таки персонажами і читачем. Але всі три книги і “Сіра пейна” і “Привиди” і “Перший кий Будича” насправді про одне і те ж, про Повернення. Саме так, з великої літери. Інколи це розповідь про те, що привиди минулого налітають на тебе, коли ти повертаєшся в рідне місто. Вони водночас реальні і ні, бо ти уже ніколи не повернеш колишнього, але те минуле все рівно не полишає тебе, воно присутнє десь на периферії, нагадує про себе знайомими, випадковими обличчями на вулиці, спогадами про минуле кохання і розбите серце. Інколи це розповідь про втечу з міста як в “Першому киї…” про те, що трапляється, що така втеча це єдиний шанс закінчити історію, залишити минуле позаду. А буває, що це розповідь про тих хто не зміг втекти, а тому їм заборонене Повернення. Як у “Сірій пейні” розповідь про тих хто лишився і зотлів в цьому ж місці. Про змарновані можливості, втрачені роки, про те, що життя так чи інакше душить тебе, намагається усіх зрівняти в сірій однаковості.
Напевно ця трилогія не для всіх читачів. Тільки ті хто змушені були виїхати, змінити кардинально своє життя, відірватися від рідних стін, тільки ці люди зможуть зрозуміти. Але й цього мало. Треба ще й ностальгувати, хотіти повернутися, зробити це, а потім боротися з привидами з власного минулого. Цікаво, що останнім часом я майже не можу читати художню літературу, сконцентрувавшись більше на наукових книгах, але тексти Анатолія Дністрового це наче вікно в моє минуле, коли я їхав в електричці додому з навчання і читав його “Пациків”, “Місто уповільненої дії” чи “Тибет на 8-му поверсі”. Ці книги переносять мене в минуле, бо наче і про мене написані. Варто лише поміняти назву міста, імена головних героїв і це вийде моє життя, моя історія, яку я розповідаю друзям на кухні. І це головна перевага літератури такого штибу.