Анатолій Дністровий - “Привиди”

Почав читання: 07.06.2024 - Закінчив читання: 12.06.2024 

“Привиди” Дністрового, це роман, в якому я зміг побачити себе. Частково, не повністю, звісно. Наче альтернативна реальність, наче відповідь на запитання “а що якби я тоді вчинив інакше”, хочеш побачити як би все обернулося — читай книгу. Спочатку я подумав, що це розповідь про повернення в рідне місто і про “Привидів” минулого, які на нас там чекають. Я і сам неодноразово курсував колись на поїзді памʼяті в своє минуле, що дивним чином збігалося за часом і напрямком з електричкою з Києва.

“Приміський поїзд Київ-Спогади відправляється з першої колії Головного мозку. Бажаємо пасажирам приємної дороги і нагадуємо остерігатися наслідків життєвих рішень прийнятих колись.”

Під розмірений стукіт коліс поїзда, чи під завивання двигуна автомобіля справді можна відлетіти назад років на 20 і згадати про те, яким ідіотом (чи ні) ти тоді був. Здається тоді. що не тільки ти-теперішній, але і ти-минулий їдете вдвох і обговорюєте старі часи. А коли ти вже приїдеш в пункт призначення і роззирнешся навколо, тебе з хлібом-сіллю зустрінуть три сестри-фрустрації: Перша - “Нічого не змінилося” її хліб теплий і запашний, дарує відчуття того, що ти тут усе знаєш, усе памʼятаєш, але її сіль гірка і неприємна, бо таки нічого не змінилося і ти згадуєш, чому ти тут більше не живеш. Друга сестра - “Люди геть інші” - смак її хліба незвичайний, завжди новий, такого ти ще не куштував, щось він нагадує, але що саме ти не можеш вловити, а сіль її майже без смаку, лише з крихтами спогадів, коли зустрічаєш в місті старого однокласника, перше кохання чи сусіда-алкоголіка. Третя сестра найбільш загадкова - “Наслідки твоїх вчинків” - саме аби побачити її ти насправді сюди і приїхав, саме її ти хотів побачити, бо тільки вона скаже тобі що ти за людина.
Саме про це роман “Привиди” про вчинки, про зроблений вибір, про відголоски цього вибору, які наздоганяють тебе через роки і або ніжно гладять по голові, або з усієї сили гамселять по макітрі важкою цеглиною. Анатолій Дністровий пише прозу, яка завжди дуже глибоко западає мені в серце. В його героях я з легкістю відшукую шматочки спогадів про власних знайомих, чи й відчуття самого себе. Ця проза завжди близька, завжди десь поруч на відстані витягнутої руки, бо щось з написаного ставалося з тобою, щось могло статися, а щось ти б хотів аби сталося. Тому ця книга наче справді багатовимірний стрибок у минуле і в своє власне і в минуле героїв. Але найголовніше, що ця книга не викликала у мене фантомного болю за моїм минулим. Мені не стало соромно, не стало ніяково, не виникло бажання термінового щось виправити. І тут можливі дві опції, або я все ж зробив свого часу правильні життєві вибори, або я такий дурень, що навіть не помічаю власних помилок. Який з цих варіантів правильний?… Покаже тільки час.