вівторок, 12 грудня 2017 р.

Мартін Брест - "Пехота"

Почав читання: 14.11.2017 Закінчив читання: 30.11.2017


Є такий жанр в літературі, як "лейтенантська проза" - розповідь про військові часи, описані від імені молодих лейтенантів, які на своїх плечах винесли всі негаразди обох Воєн, тих про які пишуть з великої літери. Чому саме лейтенантська проза? Все просто: в ті часи саме лейтенанти були з одного боку достатньо освіченими, аби вміти відтворити пережиті бойові враження в тексті, а з іншого боку - достатньо близько до епіцентру подій, щоб їхні спогади не перетворилися в суховаті мемуари штабних генералів. Але це було колись, в нашій Війні, яка ще досі триває, зароджується новий жанр - "сержантська проза". Молоді мобілізовані солдати і офіцери, колишні інженери, лікарі, викладачі пишуть про війну так реалістично і проникливо, що фізично відчуваєш шкірою вітри Донбасу і чи не на кожній сторінці падаєш разом з автором в холодну промерзлу українську землю, пригинаючись від мінометних осколків.
"Піхота" Мартіна Бреста - яскравий приклад такої сержантської прози, де реалістичне армійське життя "на нулі" подається без прикрас і героїчної мішури. Персонажі Бреста не вигадані, реальні. Вони курять, матюкаються, п'ють "львівську червону" каву відрами і захищають нас з вами. Ну і ніби випадково вони захоплюють ворожі опорні пункти, «віджимають» "сіру зону" і стріляють по сєпарським позиціям з СПГ. Роблять це легко і невимушено на папері, але так, що, читаючи, розумієш справжню ціну цієї псевдолегкості.
В цій книзі немає героїчності й патетики. Цей текст не агітка і не намагання вихвалятися тим, який автор крутий вояка. Цей текст - це лише результат того, як один, окремо взятий сержант, намагається не збожеволіти від тієї війни, яку змушений вести. І саме цим і цікава книга Мартіна Бреста. Тим, що чесніше про війну написати, напевно, і неможливо в принципі.
Звісно, ми всі дещо ідеалізуємо наших солдатів, тих хто носить сталеві пластини бронежилетів між ворожими окопами і нашими мирними містами. Ця ідеалізація нікого не дивує. Це логічно і нормально, але тим не менш ми повинні бачити і відчувати справжню війну, намагатися подивитися на неї очима тих, кого ми відправили воювати замість себе. Бо це справді ми їх відправили. Не генерали, не влада, не обставини. Їх відправили ми і вони ТАМ для того, щоб ми були ТУТ. Все просто і логічно і найменше, що ми можемо зробити для них - це слухати їхні історії, читати їхні книги і вчити наших дітей на їхньому прикладі.

Немає коментарів:

Дописати коментар