Почав читання: 23.08.2012р.
Закінчив читання: 07.09.2012р.
Інколи бувають моменти в житті, коли хочеться чогось доброго
і правильного, хочеться історії яка мусить закінчитися добре, що б там не
сталося. Після довгого і важкого філософського трактату, взяти в руки
фантастику - це ніби знову опинитися в дитинстві, де маленький хлопчик читає
про дракончиків. І щоб там хто не говорив, але це прекрасно. Можна не вважати
фантастику за серйозну літературу, але тоді ти ні на що не годишся як романтик,
тоді ти просто запліснявілий шмат людського м‘яса, якщо тебе не цікавлять інші
світи. Це чимось схоже на приказку про те що поганий той вояк, який не мріє
стати генералом. Так само, неякісна та людина, але не мріє жити в іншому, нехай
навіть вигаданому світі.
Світи які вигадує Енн МакКефрі, ідеальне місце для есканізму,
світи де ще є місце геройству і самопожертві, де ти можеш бути Самим Головним
Вершником Драконів, але при цьому тебе не називатимуть диктатором, де маючи
абсолютну владу люди не бояться її застосовувати, але роблять це виключно на
благо спільноти, де всі нетерпимі і не толерантні але дуже порядні. Власне це
ідеальний світ для тих хто має тімотичну сторону душі (це посилання на
попередню прочитану книгу Френсіса Фукуями)
Читаючи цикл «Вершники Перну» вперше, в глибокому дитинстві,
я звісно був захоплений іншою стороною цих романів, мене вражали люди і їх
вчинки, їхня самопожертва і бажання робити усе правильно, тоді мені здавалося
що так само можна поводитися і в нашому світі, хоча зараз мені здається що для
деяким гіпертрофовано добрих речей потрібно створювати інші світи. Бо
самопожертву в нашому не оцінять, героїчність будуть висміювати, а чесність
обпльовувати. Що ж тоді добре що є книги пані Енн, де все ще людина може бути
собою.
Немає коментарів:
Дописати коментар