Андре Бретон – «Надя»

Почав читання: 16.09.2012р. Закінчив читання:18.09.2012р.

Інколи твір вкладається в рамки однієї картини, не картинки чи малюночка, а саме картини, повноцінної, намальованої справжнім художником на великому полотні. І тоді виходить, що головне у романі, це не прочитати його до кінця, не зрозуміти суть чи вловити прихований зміст, головне – побачити ту картину в своїй голові. І якщо це вдалося, тоді місія автора виконана. Читаючи «Надю» Бретона, перед моїми очами постійно було одне і те ж зображення – перехрестя вулиць, будинок з жовтим фасадом, ніч, фари старовинного автомобіля і кілька пізніх перехожих. Це місто не Париж, в якому жив Бретон, не Київ в якому живу я, не Львів в якому я хочу жити. Цей роман це дух 19-го століття, яке не закінчилося 1899 року, а тривало як мінімум до 1932-го, а в деяким місцях світу ще довше, це час який не є на своєму місці, письменник який повинен був народитися раніше але закинутий порухом долі в інше століття, це неймовірний образ Наді, тої ідеальної музи яку шукає кожен митець. Це не банальний роман про любов, о ні! Це не роман про зраду, бо чоловік завжди іде за тою жінкою яка його надихає, так було є і буде, принаймні для людей творчих. Це не роман про місто і не роман про час в якому живе автор, не роман про його друзів, бо самого Андре Бретона в романі мізерно мало. Це текст про натхнення, по вискакування з машини на ходу, бо тобі здалося що ти побачив її силует, це роман про маленькі кав’ярні без назв, які стискаються до розмірів губ твоєї співрозмовниці, це роман про вулички які ти вимірюєш кількість сказаних їй слів на кубометр простору, це роман про літературу в чистому вигляді, про тексти як жіночі рукавички, про вірші як шалики, про її черевички які наче дві маленькі новели, що дзвенять по асфальті твого серця.