Передати дух епохи - ось справжня мета книг. Так, щоб відкривши сторінку, поринувши в читання, ти забув про все на світі і загубився в часі й просторі, не пам'ятав хто ти та де ти знаходишся, щоб не відчував нічого, окрім того про що читаєш. Якщо ви думаєте, що книги діють тільки на ваш зір, безсоромно відкриваючи перед вашим поглядом свої білосніжні сторінки, то ви дуже помиляєтеся. Якщо книга справді хороша, ви не тільки не будете нічого бачити навколо, але і нічого не будете чути. Більше того, ви почнете відчувати запахи, які могли б відчувати якщо б були героєм книги. Не вірите? Спробуйте прочитати "1913. Лето целого века" Флоріана Ілліеса.
Думаєте 20-те століття почалося в 1900-му? Ні, воно почалося в 1914-му, разом з початком Першої Світової. Але як підвести підсумки попереднього століття? "Подивитися на останній його рік" - каже пан Ілліес, і я не можу з ним не погодитися. Час, який часто називали "Прекрасною епохою", добігає кінця, всі відчувають наближення великих змін, але при цьому відсторонено продовжують робити вигляд, що все гаразд, що нічого не сталося. Але як казав Булгаков "Аннушка вже розлила масло" і нічого вже не змінити. Можна лише спробувати востаннє вдихнути якнайглибше і пірнути у вихор змін.
"Сталин идет по парку, размышляет; начинает темнеть. Ему навстречу идет другой гуляющий: двадцать три года, несбывшийся художник, проваливший вступительный экзамен в Академию искусств и теперь убивающий время в мужском общежитии на Мельдеманнштрассе. Он, как и Сталин, ждет своего большого шанса. Его зовут Адольф Гитлер. Возможно, они, о которых знакомые того времени рассказывали, что оба любили гулять около Шёнбрунна, однажды вежливо поприветствовали друг друга, приподняв шляпы, когда бродили по бесконечному парку. Эпоха крайностей, этот страшный короткий двадцатый век, начинается январским днем 1913 года в Вене. Остальное – молчание. Сталин и Гитлер не встретились, даже когда в 1939-м заключили свой роковой «пакт». Никогда они не были в такой близи друг от друга, как в один из этих студеных январских вечеров в замковом парке Шёнбрунна."Хіба не страшно собі це уявляти?! Двоє людей, які спричинили стільки зла, могли спокійно собі прогулюватися в парку, не знаючи, що буде далі. А ще більше мене пересмикує, коли я згадую, що в цьому році я теж гуляв в тому ж парку. Може і я бачив когось такого, хто скоро змінить моє життя? Як взагалі все це неймовірно - оглядатися на майже столітню давнину і намагатися осягнути, чим жили тодішні люди, що робили, чого прагнули. Для того, щоб написати такий текст потрібно справді бути майстром. Вміти все життя Кафки вмістити в два речення, це багатого вартує, я вам скажу:
"Он пишет Фелиции большими буквами на конверте: «Ничего еще не решилось. Франц». Всего несколько слов – а уже автобиография."Хіба це не фантастичне вміння, яке недоступне більшості? Вміння написати про художників так, щоб я, людина, яка ніколи не цікавилася живописом - шукала картини Оскара Кокошки. Щоб ті, хто не дозволяв собі цю неймовірно приємну словесну розпусту в листах коханим людям, читаючи рядки "Едва ли еще найдется в Вене 1913 года что-то столь беспощадно сексуальное, как переписка и роман между Кокошкой и Альмой Малер" кидалися писати тим, про кого ніяк не можуть забути. Хіба не в цьому справжня майстерність автора і справжня мета книг?
Я читав і відчував як з тихим шелестом проходять повз красиві жінки з шаленими поглядами, як за ними біжать божевільні художники-модерністи, як трагічно помираючи на кожному кроці йдуть невдахи-генії, ті чия проза важливіша за життя. А за ними насувається темна і непроникна стіна дощу. Дощу, який змиє старі часи і розчистить шлях новому століттю.
Немає коментарів:
Дописати коментар