Володимир Винниченко - "На той бік"

Почав читання: 11.12.2018  Закінчив читання: 14.12.2018

У мене було багато спроб почати читати щось з творчості Володимира Винниченка. Я починав читати "Сонячну машину", кілька разів пробував зрозуміти "Записки кирпатого Мефістофеля", але вони не заходили мені, не могли видобути з мене якісь емоції. Прочитані рядки тонули десь в глибині душі без звуку, так, наче кидаєш камінь в глибоку криницю і, дослухаючись до відголоску удару об воду, нічого не чуєш. Нічого. Так було з попередніми творами Винниченка, але не з повістю "На той бік". Цей текст збурив у мені хвилю емоцій. Були вони непрості, складні для розуміння, часто протирічили одна одній. Але я нарешті щось відчував, якось реагував на творчість Володимира Винниченка, а це вже було проривом.
У більшості людей, які читають якийсь із текстів Винниченка виникає бажання побачити в ньому політика, діяча Центральної Ради, нібито одного з батьків Української Революції 1917-го року. Але в тексті можна знайти лише Винниченка-письменника і зовсім трошки Винниченка-соціаліста. Попри всі очікування, вся творчість пана Володимира, як і власне повість "На той бік", - це саме художні розповіді, а не політичний документ. Не треба дошукуватися в цих текстах програми УНР чи причин поразок Директорії. Це лише історії на досить таки банальні теми. Проте маю визнати, що написана ця розповідь дуже майстерно. Просту історію про те, як двоє інтелігентів намагаються вибратися з захопленого більшовиками міста, Винниченко перетворив на хвилюючу повість. З розвитком сюжету, проста любовна історія, через яку киянин-лікар зважується допомогти незнайомій дівчині перейти лінію фронту, перетворюється на специфічний зріз тієї доби, показує всі протиріччя того часу:
Тут вона підвела голову і глянула на доктора іншими, ніж досі бачив він у неї,
очима.

"— Ви українець?
— Так, я — малорос, або, як модно тепер говорити, українець.
Панна Ольга жорстко посміхнулась.
— Коли ви малорос, то не знаю, чи ви мене зрозумієте."

Проте за цією показовою підтримкою українського наративу раз по разу відблискує в текстах Винниченка щось дивне і неприємне. Соціалізм. Читаєш як більшовики знущалися, а потім розстріляли якихось графів, і, здавалося б, ну от описує автор звірства, засуджує їх, виставляє більшовиків як різунів і лиходіїв. Але якщо придивитися, радіє Винниченко з того, поміж текстом отам причаївся і хихикає "так їм буржуям і треба". Багато людей в ті часи купилися на ці більшовицькі оповідки про рівність. У багатьох виникало бажання забрати і поділити, тільки думали чогось вони, що ті, хто ділять, ніколи не стануть тими у кого забирають. Але ставали. І Винниченко, і такі як він соціалісти ставали жертвами своїх же ж "червоних" братів. Я міг би пробачити цю обмеженість, це невміння розпізнати справжнього ворога комусь іншому. Міг би пробачити це простому сільському дядьку, який все життя працює біля землі і нічого в тій політиці не тямить. Я міг би пробачити соціалізм студенту, молодому, рвучкому, в якому вирує гаряча кров і жага справедливості. Його молодість застилає очі і не дає побачити хто тут є справді зло. Але я не можу пробачити соціалізм Винниченкові, "батькові" нашої Революції, тому, хто мусив був вести, хто мусим відкинути свої партійні інтереси, розпізнати ворога, побачити зло і боротися проти нього. Якби Винниченко зумів це зробити, то може не було б мені так гірко через сто років читати його твори.