Я давно вже не фанатію від творчості Любко Дереша. Не вважаю його культовим письменником, читання книг якого співставно з відчуттям, що виникає,коли торкаєшся незвіданої істини. Власне після "Культу" нічого особливо цікавого він і не писав. "Поклоніння ящірці" було більшою мірою самоповтором, а всі наступні тексти явно не дотягували до рівня першого роману. Цим Дереш нагадує мені Жадана. Хороший перший роман, великі сподівання, а далі все більше розчарування і неможливість написати хоч щось вартісне.
Як і Жадана, я читаю книги Любко Дереша скоріше за звичкою. Щоб вкотре переконатися, що автор нічого нового не придумав і перебуває на тому ж самому рівні. І поки жоден з них мене в моїх сподіваннях не розчарував. "Миротворець" - це текст-посередність, книга, яка складається з незв'язаних на перший погляд між собою історій. Перша - про українського вченого, який винайшов універсальне знання. Друга - про Роберта Оппенгеймера, який намагався в розщепленні ядра знайти істину. Остання - про одеського віндсерфера, який на пляжах Таїланду шукає знань про Всесвіт серед диму, що утворюється від згорання певних речовин. Здавалося б, нічого спільного між цими історіями немає, але все ж вони об'єднані між собою певним лейтмотивом. Всі герої розрізнених історій шукають істину, кожен з них робить це у свій спосіб, проте всі приходять до одного - до сутності, яку вони називають "богом". І в цьому саме і криється власне посередність книги Дереша. Адже скільки вже написано текстів, в основі яких лежить думка "бог навколо нас, від у всьому що нас оточує"! Тож чи потрібно було писати ще одну книгу? Я, звісно, підтримую ідею пошуку істини. Навіть більше того, я сам певний час був прихильником теорії, що десь існує абсолютна істина, тотальне знання. І якщо ми отримаємо його - розкриємо усі загадки світу. Але мені тоді було років 19! Натомість Дереш, ще той лобуряка, в його віці вірити в такі нісенітниці це все одно, що вірити в існування Діда Мороза. Пошуки істини завели автора кудись не туди. Десь там, на шляхах від "Культу" і до "Миротворця" він збочив, заблукав, загубився в нетрях власних суджень. Більш - менш цікавою видається лише перша розповідь цієї книги: історія про невідомого, забутого всіма вченого, що народився на заході України на межі століть. Він - феноменальна особа, яка з першого ж погляду закохує в себе людей. Мовознавець, що розплутує віковічний клубок нашарувань сенсів, якими ми звикли наділяти відомі нам слова. І йому це вдається, він пише книгу, яка містить універсальне знання, але боячись що вона потрапить в руки не тих людей, знищує своє творіння, перед тим розсилаючи по частині книги 8-м науковцям в різні куточки світу. Потім кожен з тих науковців робить велике відкриття, натомість сам автор книги помирає і спогади про нього зникають.
На цьому Дерешу б зупинитися, обірвати історії, лишити її інтригуючою і недоказаною, але ж ні, він пише продовження, де описує душевні метання батька атомної бомби Роберта Оппенгеймера перед першим випробуванням свого творіння. Розвивається ця історія нудно, побіжно, така оповідка згодилася б хіба для журналу "Невероятно но факт". Але ж ні, вона в книзі "одного з найкращих українських молодих письменників". Від прочитання цієї історії лишається враження ніби вона додана сюди випадково, просто щоб збільшити кількість знаків в тексті. Проте третя частина книги про серфера Родіона який живе в Таїланді, курить траву і шукає істину порівнюючи тексти в інтернеті за допомогою сайту "Хромокосмос" , - це просто якийсь треш. Це рівень підлітка, який шукає сенс життя, тож мене дивує, що сам Дереш цього не розуміє. Він так і залишився там, на рівні своїх старих текстів, на рівні примітивного пошуку універсального знання, він не помітив, що світ пішов далі, його читачі виросли, а сам автор продовжує думати, що йому 18 і він публікує свій перший роман. Давайте йому поспівчуваємо.
Немає коментарів:
Дописати коментар