Почав читання: 27.09.2014р. Закінчив читання: 02.10.2014р.
Це найгірша книга, яку я коли-небудь читав! Гірше просто не придумаєш!
Класичний приклад укрсучліту, де автор не може писати ні про що інше, окрім як
про себе, про власні рефлексії, коли він
називає речі своїми іменами, коли думки лягають на текст саме так, як вони
народжуються в голові, себто дідько його знає як! Це найкраща книга, яку я
коли-небудь читав, зібрана в одному тексті моя власна, життєва позиція. Звісно
у мене в голові вона живе під іншим заголовком, але варто сказати, що і сам
автор вживає оце «всіжінкикурви» у дуже своєрідному значенні, яке не варто
сприймати аж занадто прямо. Та й в кінці книги він робить пояснення для
особливо тупих феміністок, моральних калік і недорозвинених дітей, які протягом
книги не зрозуміли, що насправді автор любить жінок і що книга не про
жінконенависництво, а про любов:
«Життя триває. Хай навіть усі ми курви, і чоловіки, і жінки, і Коти, і щойно народжені, і неживі, і мертві.»
Так, це справді історія про любов. Не про її літературно-цнотливе
відображення, на яке нам усім так подобається дрочити, а про справжню любов з
усією хуйньою, статевим блядством з образами та вічними пошуками місця для неї
в своєму серці і котами, бо яка ж любов без котів. Взагалі образ Кота в цій історії як на мене
центральний. Гарний, красивий чорний кіт, як уособлення всього нашого цинізму, що
ми гордо несемо крізь життя. Цей кіт уміє наливати горілку і валер’янку в
склянки, вміє лежати на другій полиці потяга і казати єдину фразу «Йоб твою
нахуй, блядь, мать». Кіт розуміє марність любові, марність пошуку якоїсь
особливої, тільки йому одному потрібному кицьки, він хоче реалізації простих
людських бажань (ну… себто котячих бажань), аби йому давали рибу і чухали яйця.
Інколи він проситься «погуляти» і потім повертається від своїх любовних пригод
брудний, облізлий і голодний. Інколи він приводить кішку додому, але як правило
це теж нічого не значить, це просто кішка, звичайна собі кішка…
Ви розумієте, що ми і є оцей Кіт? Ми живемо саме так , по-котячому,
не по-людському, ми срані циніки, які ні в що не вірять і нічого не хочуть, які
розчаровані у всьому. Ми бачили життя не тільки своїми очима: генетична пам‘ять
теж підказує, що траплятиметься тільки хуйня, що добре не буде, кохання немає,
а всі коти – гандони! Тобто люди… чи таки коти… коротше всі гандони. І ми йдемо
по життю, чухаючи яйця, знаючи лише одну «йобтвоюнахуйблядьмать»-фразу, якою
вирішуємо всі проблеми і оцінюємо всі події. Ми просто йобані чорні коти. І все.
Коти які уміють матюкатися…
«Блядь, каже вона. Нічого, що я матюкаюся? Просто нема інших, кращих, слів, ніж матюки, щоб говорити про життя. Блядь, блядь, блядь.»
Це найгірша книга, яку я коли-небудь читав. Бо саме таку
книгу міг би напевно написати я. Таку саму бездарну, нелогічну і нікому
непотрібну. Я виклав би всю свою хуйню з голови, гарненько посортував би і закатав
у банку з-під шпротів, яку ви чомусь називаєте сучасною літературою. Добре, що
мені стачило мізків кинути писати. Криштопі ж не стачило, тому він написав
найкращу книгу, яку я коли-небудь читав, бо це книга саме для мене, для таких
як я мудаків, що на все наплювали і все що їх хвилює, це всього лиш якась
цікаво написана фразочка посереднього українського письменника, що дивом
народилася між алкогольними випарами і тютюновим димом в його голові. Уся ця дивна
логіка, ця суміш котячого буддизму, псевдофілософських потуг, яку так приємно і
беззмістовно читати:
«У ЗАГСі було повно народу. Всі хотіли щось реєструвати народження, одруження, розлучення, смерть. Найбільше смерть. Під кабінетом реєстрації смерті була гігантська черга, а з дверей стирчала записка ЗАРАЗ БУДУ.»
Читаєш таке і думаєш, ось воно, вся мудрість світу в цій
фразі, хапаєш її своїми маленькими рученятками, тягнешся до нього губами як до
ніжного жіночого перса, а потім враз хап, а нема… Нічого нема, розтануло, зникло,
пропало. І тільки книга в твоїй руках, просто текст, написаний чорним на білому
папері, просто найгірша книга яку я коли-небудь читав… чи найкраща?
Немає коментарів:
Дописати коментар