Дівчинку, від імені якої ведеться розповідь, з батьками і братом виселили з рідної Литви за полярне коло. Її тата розстріляли у в'язниці, мама загинула від хвороб і недоїдання, а самі вони з братом вижили лиш чудом. Так, це вигадана історія, таких людей ніколи не існувало, але існували сотні тисяч, навіть мільйони інших, реальних людей з такими ж історіями. Серед них мій прадід, якого так само вивезли в Сибір лише за те, що не хотів зароблене своєю важкою працею віддавати в колгосп. Литовців ця біда спіткала в 40-му, а українців в 30-му. Ми, українці, не з розповідей знаємо про написане, бо ця книга - це і наша сімейна історія. Чи не у кожного з нас когось депортували, закатували, розстріляли. І зробили це не якісь невідомі злочинці, ні. Це були цілком конкретні люди, люди певної ідеології,люди певної віри і певної національності. Але світ не хотів розбиратися з цією проблемою, світ волів закрити очі і зробити вигляд, що нічого не відбувається. Все нормально казали вони, Росія має право на ці землі, все нормально, то просто неурожай, голоду немає, все нормально, то внутрішті справи срср. А в той час в Сибіру помирав мій прадід, а в той час помирали мільйони інших.
Я раджу прочитати цю книгу усім, хто думає "в радянському союзі не все було поганим" почитайте і зрозумійте чиїми слізьми, чиєю кров'ю і стражданнями було заплачено за ваше "непогано". Ви здивуєтеся, ви жахнетеся, якщо у вас є серце, - ви зрозумієте чому зникла та країна. Бо режим, який робить такі жахіття з підкореними народами, немає права на існування. Я раджу прочитати цю книгу також усім, хто знає яким чистим, викристалізуваним злом був радянський союз. Ви побачите підтвердження своїм думкам, побачите причину вашої ненависті.
Чи маємо ми право забути? Чи правильно буде вибачити? Чи такі ми благородні, щоб любити ворога? Так легко ж це зробити, просто сказати що то було давно, що ти не знаєш хто чинив тобі зло. Так легко розповідати про щасливе життя братніх народів. Рута Шепетіс каже, що треба вибачати. Тримати в серці любов, а не зло. Може й так. Може вона розумна, просвітлена людина, я навіть майже впевнений, що вона якісніша людина, ніж ті, що мстяться. Я не можу пробачити. Повинен бути хтось, хто пронесе злобу через роки, хто передасть її своїм дітям, хто навчить їх ненавидіти ворога так само палко, як любити друзів. Щоб не забувати, щоб пам'ятати про образи завдані тобі, твоїй родині, твоєму народу. Зло треба карати. Хтось мусить це робити, брати на себе таку відповідальність, хай навіть ціною отруєння ненавистю власного серця. Тільки це дозволить наступним поколінням жити в кращому світі. Доки ж зло не покаране, воно продовжуватиме розпускати свої щупальця навколо. Тому я переконаний - Москва повинна бути зруйнована. І на руїнах, на задимлених останках цього зла, дивлячись як попелом у небо відлітає здійснена справедливість, я вибачу. Не раніше.
Немає коментарів:
Дописати коментар