Виявляється не я один мав схожі відчуття. Анастасія Левкова в своїй книзі "Старшокласниця. Першокурсниця" (Господи, як такій хорошій книзі могла надатися така жахлива назва!?) описує точно ті відчуття, які були у мене. Тільки її головна героїня дівчина, усе ж інше дуже схоже на мою власну історію. Маленьке провінційне містечко в якому нічого робити, дурні і такі по-дитячому наївні історії, що зараз, з висоти прожитого досвіду, здаються геть смішними. І ці нереалістичні мрії олімпіадників-медалістів про інше життя. І реальність яка геть не відповідає твоїм очікуванням. Навіть роки, про які пише Анастасія, співпадають з моєю власною хронологією. У 2004-му році головна героїня їздить після пар читати книги на залізничний вокзал, бо "звідти ближче додому". Думаю, я міг би десь випадково перетнутися з нею там на вокзалі, бо і сам часто їздив в це ж місце і, що найдивніше, з цієї ж самої причини. Я дивився як поїзди прибувають і вирушають в сторону дому і мені було байдуже на всіх людей навколо.
Тому ця книга, те, що написано в ній, для мене таке близьке. Було дуже цікаво згадати всі відчуття, які колись ти сам відчував, побачити, що хтось думав так само як і ти. Звісно, зараз все дуже змінилося, оглядаючись на прожиті роки, помічаєш як багато змін відбулося в тобі самому. Книга повертає тебе в минуле, дає нагоду порівняти це зі своїм теперішнім, оцінити де сталися зміни на краще, а де на гірше. А ще це ідеальний опис того часу. Опис важливий, яким передається дух епохи. Можливо комусь описувані часи видаються не такими значними як ті, що настали потім, чи інші, що передували 2000-м. Але для мене і Анастасії Левкової це важливий період, час усвідомлення себе як дорослої особи, час коли розумієш, що для тебе є важливим, а чим можна поступитися. Так, герої цієї книги попри власну побутову україномовність, часто в своєму, дитячому колі розмовляють російською. Я згадую свою юність, усі мої україномовні друзі, в своїх віршах, написаних банальною дитячою римою, завжди вживали російську. В їх голові це було нормально. Говорити суржиком, шкільні твори писати українською, а особисті тексти писати російською. Пам'ятаю, як в старших класах я свідомо у спілкуванні з усіма перейшов з звичного всім суржику на українську, це трохи шокувало всіх друзів і навіть батьків. Анастасія Левкова пише про те ж саме, за свою україномовність її героям доводилося розплачуватися званням "білої ворони". От тільки героїні роману пощастило в університеті втрапити в україномовне середовище, а мені довелося ще кілька років перебувати в російськомовному. А ще в романі "Старшокласниця. Першокурсниця" (я не втомлююся дивуватися такий недолугій назві) гарно показані ті юнацькі вагання, якими переймалося моє покоління. Куди вступати? Чим займатися в житті? У нас не було інтернету і не було знань про світ поза нашими маленьким містами. Тому ми робили свій вибір не розумом, а серцем. Головна героїня роману, як і я, обираючи між "духом Києва" і "духом Львова" обрала перший варіант. Вона помилилася в виборі спеціальності, але їй пощастило з вибором університету, мені пощастило з спеціальністю, хоча з університетом не дуже. Яка дуалістичність наших історій.
Я прочитав цю книгу дуже швидко, десь за 12 годин. Бо особисто для мене це була мандрівка в минуле. Той випадок, коли випадково куплена книга, куплена навіть не для себе, а в якості подарунку, виявилася дуже важливою. Я не буду вам рекомендувати читати цю книгу. Не впевнений, що для вас буде цікаве те, що описано в ній, якщо ви не народилися в маленькому містечку, не росли в 90-х, якщо ваша юність не припала на початок 2000-х, якщо ви не вступили в університет, не переїхали у велике місто, якщо не намагалися там знайти себе. Але якщо хочете зрозуміти моє покоління, дізнатися чим вони жили, чому приймали ті чи інші рішення - прочитайте роман Анастасії Левкової
Немає коментарів:
Дописати коментар