Олексій Жупанський – «Побутовий статанізм»

Почав читання: 09.09.2011р. Закінчив читання:15.09.2011р.

Було б неправильно сказати що в книзі Олексія Жупанського «Побутовий сатанізм» є щось таке особливе, що перевернуло мій світогляд з ніг на голову. Ні, за захоплюючою назвою криється доволі посередній текст з гострими і колючими геніальними вставками якихось неймовірних мудростей. Але читати цю книгу було приємно, і це приємно не лише від самого тексту, а і від обкладинки, запаху і реакції людей на цю книгу в моїх руках.

Я їхав в метро переді мною обіймалися хлопець з дівчиною, а в моїх руках був «Побутовий сатанізм». Він періодично лапав її за дупу, хтиво при цьому шкірячись в обличчя дівчини своїми жовтими зубами. Вона ж весело гиготіла, всім виглядом показуючи як їй від того приємно що такий крутий парніша гладить її по жирному волоссю. І от в момент найвищого задоволення коли інерція від гальмів вагону штовхала його руки на її груди, погляд дівчини впав на книгу, яку я тримав в руках. Вона миттєво пополотніла, вхопила хлопа за руку і щось швидко почала йому шепотіти киваючи в мій бік. Думаю саме в цей момент вони обоє зрозуміли що їх «кохання» зіштовхнулося з життєвим «сатанізмом», що його треба оберігати від таких покидьків в шкіряних куртках як я.

Але справа не тільки в реакції оточуючих на назву книги. Чимось мені близький стиль письма автора, який елементарні речі доводить до абсурду. Ця дика суміш Кафки і Дарії Донцової діє на мене наче пляшка портвейну «777», ніби і гидота, але ж п‘єш. Маленькі історії «Побутового сатанізму», на перший погляд між собою не пов‘язані. Але насправді вони це відображення нашого світу в дзеркалі зробленому з очей і сердець психопатів. Феєричні описи «із жизні шахтьоров» це не щось далеке чи вигадане, це те ж саме, що я бачив під час відвідин Кривого Рогу і Мелітополя(а це навіть не центри «шахрьорства»). Олексій Жупанський пише про феномен людей які «після 9-го класу йдуть на шахту бо нє хер нармальнаму пацану ті карлючки в технікумі царапать».  Його герої абсурдні, вони зображені дуже однобоко (тут згадується «Одномірна людина» Маркузе), але при цьому механізм примітизування героя виглядає дуже своєчасним, бо саме цей механізм діє на вулицях провінційних українських міст. Це він, цей новітній Геббельс генерує нових героїв: в кєпках, штанах «абібас» і з сємками, цей механізм споює дядьків в камуфляжах по задрипаним генделикам, змушує дівчат фарбувати волосся набіло і віддаватися пацанчикам в під’їздах фарбованих син. Про це і пише  Жупанський але розуміючи що «до такого мистецтва людство ще не готове» і ніхто не захоче видавати його опуси, він пішов найбільш оригінальним шляхом - створив власне видавництво і почав там видаватися. Тому і мають його тексти присмак «сам-для-себе», а читати їх шкідливо для психічного здоров‘я.

Любомир Белей – «Українські імена колись і тепер»

Почав читання: 29.08.2011р. Закінчив читання:08.09.2011р.

Коли я побачив цю книгу в книгарні, то в моїх руках уже було дві інші книги, я йшов до стійки, аби розплатитися з наркодилером продавцем книг і в радісно бігти додому в передчутті нової дози літератури. І тут в очі мені впала примітна назва книги, де було щось написано про українські імена. Я зупинився, взяв цю книгу і побачив главу про автентичні і вигадані язичницькі імена, власне це мене і підкупило, книга була куплена.

При читанні в очі кинувся дивний факт, текст був сухий наче рот мандрівника що загубився в пустелі. Очевидно, що він більше схожий на статтю, наукову дисертацію чи на останок на реферат, який просто хтось видав у форматі книги. Автор сипле незнайомими термінами, навіть не турбуючись про надання пояснення у виносці, а список використаної літератури нагадує список використаних жінок Казанови.

Та попри складність тексту, в книзі можна знайти багато цікавої інформації, так наприклад я вкотре переконався що моє ім‘я автентично язичницьке, дійшло до нас майже без змін. Хотілося б ще прочитати про те як воно виникло чи розвивалося, але замість цього я читаю про те що насправді церква не забороняла язичницькі імена, а дозволяла співіснування церковних\домашніх імен. А це значить що церковники були добрі як дітки, чесні і відверті, нікого насильно не хрестили, в Дніпрі не топили і взагалі білі і пухнасті.

Ну добре, -  думаю я собі, - буває таке що автор страшенно любить християнство. Може йому піп в дитинстві бублика дав, чи півника на палочці, от чоловік і ратує за християнські імена в книзі, ну з ким не буває. Я навіть не дуже дивувався коли автор «гнав» на Галину Лозко з її книгами про неоязичництво – я теж у принципі не дуже її підтримую. Я в розділив з автором його гнів, щодо тупого перекладу російських імен на українську, з наступним виданням книги «Таємниця вашого імені», де справді українських імен дуже мало а є лиш ідіотські іншомовні кальки . Але потім я чекав чогось сильного і відвертого! Якоїсь сакральної істини! От автор однією лівою розправився з РУНВістами які «маргінали, що недоречно намагаються відродити імена і перегинають в цьому палицю», от він ніжно приголубив матінку нашу святу церкву всіх попів і дяків яких він так любить, от влучним щиглем в лоба переміг новітніх «писак українського іменника» які ніц не вміють і не знають….а ж тут… А нічого. Далі кінець книги. Коротенький списочок імен яких нечесно забули, якими автор рекомендує називати наших дітлахів, висновки і все. Кінець. А я чекав чуда…

Володимир Сосюра – «Третя рота»

Почав читання: 18.08.2011р. Закінчив читання:31.08.2011р.

Мушу чесно зізнатися Вам, в зраді постмодерних ідеалів, у відсутності літературного смаку і просто в хронічному ідіотизмі. А причина цього всього дуже проста – я почав читати Сосюру. Забігаючи наперед можу сказати, що Сосюра мудак, при чому таких мудаків як він ще треба пошукати. Його біографічний роман «Третя Рота» - це яскравий приклад любові до радянської батьківщини і комуністичного ладу, невимовного бажання підлизуватися до тих хто при владі. Текст переповнений улесливими зворотами в бік Сталіна, Дзержинського, ЧК, МГБ, НКВД окремо і совєцької влади разом. При чому такого завзятого вилизування владних дуп я не зустрічав раніше в жодного писаки того часу. В цьому питанні Володимир Сосюра дійсно приклад для наслідування.

Роман складається з трьох частин і це чітко відслідковується в тексті. Перша частина «юність на  Донбасі» з образами вічно п’яних шахтарів, батька який спивається, донецьких хлопаків які тільки те і роблять що гуляють, випивають і товчуть одне одного. Все це присипано періодичними реверансами в бік України «як же я люблю цю землю…», «який же мужній мій народ…», але ці вставки очевидно зроблені пізніше (Сосюра писав роман за три підходи в 1929, 1942, 1959 рр), причому вони яскраво контрастують з уривками типу:

«…Мати мене питала:

— Сыночек, почему ты не хочешь поцеловать своего дедушку? Я відповідав:

— Потому что от него несет хохлом.»

Справді яка тонка і чуттєва любов до України! Яка глибина патріотичних почуттів!

Друга частина роману власне саме те, заради чого я читав цю книгу – часи Громадянської війни. Мені видалося цікавим прочитати спогади людини, яка спочатку воювала в армії УНР, а потім перекинулася до більшовиків. Але і тут мене чекало розчарування – в тексті всього лиш купа ниття на тему: «як же мені погано в петлюрівців і як же я хочу до більшовиків». Але чомусь це хотіння автора роздяглося майже на два роки, хоча загальновідомий факт що дезертирство в ті часи було нормою.

«Командир полку німець із тризубом на кашкеті. Він каже:

— Я воював за неньку Україну і буду за неї воювати до смерті.

Я думаю, який же це червоний полк. Та це ж жовтоблакитне пекло, з якого я ледве вирвався. Я надів на кашкета червону стрічку.»

Третя частина роману – опис того як автор все таки став великим радянським поетом тим ким хотів стати, пройшовши через «жовто-блакитне пекло». В цій частині роману кількість дрочіння на радянську владу просто зашкалює. Чого варта лише наступна цитата:

«А Ленін дивиться на мене з стіни, тепло усміхається своїми мудрими примруженими очима і наче каже:

«Признайся! Ти ж для красного слова, щоб бути оригінальним, говорив проти моєї любові до Пушкіна. Ти теж його любиш!»

І душа моя відповіла Леніну: «Люблю! А ще дужче люблю тебе, великий, безсмертний!»

Мушу зізнатися ще в одному гріху – інколи я читаю газету «Літературна Україна» і бачу там дивні статті «Вкраїнських відомих поетів» які пишуть як треба цю країну любити. Інколи вони посилаються на Сосюру, більше того вони самі і є ті Сосюри, пристосуванці, які при будь-якій владі будуть їсти банани:

«Я зайшов за гонораром до редакції, але гонорару не видавали, а перед тим я отруївся бананами і зі мною було, як при холері.»

А потім будуть писати про голод 33-го:

«Одна дівчинка набере ложку мутної рідини, піднесе до губок, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе.

Ми її питаємо:

— Для чого ти так робиш? А вона:

— Щоб довше їсти...

Боже мій! Я бачив тільки краплю страждань мого народу, та й ті краплі падали, як вогняні, на моє серце, і пропікали його наскрізь.

А писати про те, що мені розповідали інші, я не можу, бо в мене і так страшно горить лице і гостро болить потилиця.»

А потім ці літературні Сосюри будуть дивуватися чому «оце молоде покоління поетів, не хоче переймати наш поетичний досвід». А який досвід переймати, панове? Досвід в зрадах, в «піддакуванні» владі? Чи може в анонімках на своїх колег письменників, у викриваючих виступах на пленумах?

Але ця книга, крім того що вилила на мене купу морального бруду, дала мені одну гарну думку яку тепер використовуватиму. Коли хтось з моїх друзів поетів напише поганий, нечесний і невідвертий вірш де будуть тільки лестощі і вихваляння, я відповім влучною як блискавка фразою: «Не сосюрнічай!»

Хуліо Кортасар – «62.Модель для сборки»

Почав читання: 24.07.2011р. Закінчив читання: 18.08.2011р.

Те що певно ніколи не перестане мене дивувати у Кортасарі - це його вміння давати влучні і правдиві назви своїм творам. Правда інколи це розумієш лише ближче до середини тексту, проте якщо назва стає тобі зрозумілою - значить мета читання досягнута. Скажу чесно, читаючи “Модель для сборки” одразу після іншої книги Кортасара (перед цим читав “Гра в класики”), я чекав чогось більш важливого для мене - логічного продовження “Класиків” і нових влучних алюзій за схемою “я(читач)-герой(автор)”. Але цього всього немає. Є історія, чи скоріше набір історії, чи краще сказати багато переплетених історій і одній безкінечній... Цей текст Кортасара - справді модель, модель яку кожному читачеві треба зібрати.

Інструкція для збору моделі

1. Прочитайте текст і обережно виріжте з нього всі паперові деталі. Увага вирізати по пунктирним лініям суворо заборонено! Для вирізання скористайтеся власною уявою і інтуїцією.
2. Починайте з’єднувати деталі тексту як вам заманеться. Для того аби звіритися з еталоном - використовуйте проекції тексту на вашу власну свідомість
3. Склеювати шматки тексту потрібно клеєм виготовленим з ваших думок, вживання психотропних чи алкогольних речовин в даному випадку тільки вітається.
4. Коли отримана модель буде готова, уважно подивіться на неї, зрозумійте що ви склали зовсім не те що мало б бути і поверніться до пункту 1.

Насправді ця книга Кортасара ні про що, власне як і всі попередні книги, як і в принципі всі книги в світі. Вкотре переконуюся що звичайною, незміненою свідомістю неможливо зрозуміти тексти Хуліо Кортасара, адже “поріг входження” в його твори надзвичайно високий. Його можна читати тільки в певну пору року, в певному віці, вживаючи певні речовини, знаходячись в певному місті і певній країні, за невиконання цих умов літери просто змішаються в незрозумілий набір речень. Але ж в цьому і є вся суть магічного реалізму...

Хуліо Кортасар – «Гра в класики»

Почав читання: 15.06.2011р. Закінчив читання:22.07.2011р.

На початку книги Хуліо Кортасара написано: «в якійсь мірі ця книга – багато книг» Насправді, ця книга нескінченна кількість книг, кожна з яких сама по собі не має ні початку ні кінця і теж є нескінченною сумішшю речень і слів. Це текст, який має мільярд початків, його можна починати читати різними способами, але ти ніколи не зможеш сказати собі: «Все я закінчив читати «Гру в класики» Кортасара». Неможливо прочитати її і забути, відкласти і зробити вигляд, що нічого не сталося. Кортасар буде переслідувати у снах того, хто відкриє його книгу, він буде ввижатися вам на набережній будь-якої столичної річки, будь то Сена, Ла-Плата чи Дніпро, він буде приходити з гірким присмаком мате і тремтливими доторками француженок чи аргентинок або з листами невідомих іспанок:

@Velimyr:

В офіс прийшов лист з Іспанії, в підписі вказаний відправник - Sonia Oliveira. Хочеться відповісти "Está familiarizado con Horacio?"

 21 июля с помощью web

«Гра в класики» - це книга яку треба читати особливим способом. І не тільки «стрибаючи по главам» як заповідав автор у вступі, її ще й треба читати з певною швидкістю. Так, аби не встигати вдумуватися в прочитані речення, так, аби вони потрапляли тобі не в розум, а одразу в серце, а вже звідти, проектуючись на твої власні враження і думки, перетікали з кров’ю по всьому  організму. Тільки тоді забезпечується найбільший ефект від вживання тексту.

Ця книга, якоюсь мірою книга про все на світі, впевнений, що коли я розкажу комусь, хто теж читав цей текст, про що Кортасарівська «Гра…» - мене засміють і скажуть що я нічого не зрозумів. І я справді не зрозумів і думаю, ніхто точно не зрозумів, просто кожен спіймав свою частинку від загальної мозаїки, впав на свою клітинку класиків намальованих на паперовому асфальті. Особисто для мене, це книга про провінційність і столичність міст і країн. Бо справді є провінційні країни в яких є провінційні міста, в яких є провінційні люди в яких живе столичний пафос:

"Приехал сюда по примеру соотечественников, у которых принято отправляться в Париж, как говориться за воспитанем чувств. В Испании этому учатся в обычных борделях или на корриде, черт возьми"

Ця книга про інтелектуальну провінційність і географічну столичність (чи навпаки, чи двічі навпаки), про цю вічну боротьбу, яку я постійно бачу в не-київських очах своїх київських знайомих.

"Мы в Париже как грибы, мы растем на лестничных перилах, в темных комнатах, где пахнет едой и где люди только и делают что занимаются любовью, а потом жарят яичницу и ставят пластинки Вивальди , курят сигареты и разговаривают"

Заміність в цих цитатах «Париж» на «Київ», а «Іспанію» на місце звідки ви родом – і все для вас стане зрозумілим.

 А ще ця книга про жінок, про щастя, про роздуми і про те що можна буди щасливим те тільки від міжгендерних перемог чи поразок, а і від усвідомлення того факту, що ти вмієш думати, що тручись одна об одну звивини твого мозку розсипаються в сірий наркотик радості і задоволення, який сильніший за кокаїн чи алкоголь. Ця книга наповнена метафорами і прямими посиланнями на моє життя. Чого варта лише розповідь про жінку, яка обережно пересувається по дошкам перекинутим між вікнами якогось там поверху, від квартири свого чоловіка, до квартири свого друга, аби передати йому пакетик з мате і десь посередині вона губиться, вже не знає чого хоче, що тут робить і до кого з чоловіків їй повертатися. «Гра в класики» - історія про чоловіка для якого метафізична жінка важливіша за жінку реальну, для якого спільна історія більш цінна ніж наявність поруч саме цієї людини, для якого самовбивство – найвищий прояв (…) *підставити потрібне слово:

"Признаюсь: ни одна из моих подруг покуда еще не кончала самоубийством, хотя это признание смертельно ранит мою гордость"

Звісно я абсолютно нічого так і не зрозумів. Звісно ж того, про що я тут говорив,  насправді немає в тексті Кортасара, але "По сути Париж - это огромная метафора" і "Все это - дешевая антропология"

Оксана Вєліт – «Нульова заповідь»

Почав читання: 08.06.2011р. Закінчив читання: 15.06.2011р.

На обкладинці цієї книги написано «цей роман перший друкований твір авторки», власне ця думка відчувається в кожному подальшому слові і неодноразово підтверджується.

Я можу зрозуміти все: збочені описи тіла брата по якому стікає піт (Фрейд казав що для багатьох людей характерний сексуальний потяг до родичів), можу зрозуміти епізод де героїня зарізала зарізала ножем свого братика (хоча я і здригався, читаючи це, але все ж це просто шок-контент), можна знайти якесь виправдання дивним нестиковкам в тексті коли героїня «магічним чином» опиняється в іншому місці і невідомо як то сталося, з натяжкою але можна пробачити занадто патетичні імена героїв «Мальва», «Коляда», «Остап\Тарас», та був один момент, який змусив мене закрити книгу, глибоко вдихнути і тільки потім продовжити читання. Авторка дозволила собі, а точніше своїй героїні (ба навіть більше, напевно ще й програла цей момент в себе в голові), народити сина від Будди! І мало того що народити, ще й назвати його ім‘ям язичницького бога, а потім відправити в притулок. Чесно кажучи ця сцена вбила мене просто наповал.

Я не буду говорити про стилістику цього твору, про рвучкість подання інформації, яка в якийсь момент нагадувала постмодернізм, а в інший – повний пиздєць. Я змовчу про те що цей текст нагадав мені мою власну писанину 5-тирічної давнини, така ж інфантильна, така ж дитяча, з таким же бажанням дешевими шоковими прийомами схилити читача на свій бік. Але ні, я скажу що в чомусь я розумію цю милу дівчинку (судячи з фото на обгортці) в її божевіллі. Бо ці почуття\відчуття які стояли за цим текстом, які змушували її писати жорстокі абзаци, які рвали авторку на клапті разом з її текстом, вони мені знайомі. І в свій час я теж отаким чином «виписувався», аби воно мене не гнітило, намагався віддати тексту все те, що занадто важко і неприємно було тримати в голові. Але такі тексти не для друку, вони існують тільки один раз, в момент їх написання, а читати їх це вчини акт насилля над пам‘яттю, хоча може авторці якраз і потрібно було осквернити ті спогади які спонукали до такого тексту?

Еріх Фромм – «Втеча від свободи»

Почав читання: 28.04.2011р. Закінчив читання: 07.06.2011р.

Як правило, концентрована істина нагадує Юппі в який просто треба додати води, бо інакше їсти це просто неможливо. Зазвичай книги з психології \ психоаналізу  діляться на дві категорії: страшно заморочені книги для спеціалістів з купою дуже складних термінів, та книги для повних ідіотів які вважають що почитавши одну книгу можна виправити власне бездарно пройобане життя (книги штибу Дейла Карнегі чи «Сонник  стерви».

Тому тривалий час я мав стійке упередження щодо книг на тематику психоаналізу. Ні, звісно, я знайомився з роботами Фрейда, Юнга, чи того ж таки Фромма. Але так щоб сісти і почати читати книгу «по-серйозному», багато міркуючи над прочитаним – таке зі мною вперше. Я і раніше вибірково читав Еріха Фромма, але це швидше було фрагментарне знайомство ніж методологічне вивчення. Але ось час настав. Не думаю що для когось є секретом що з самоідентифікацією в мене є довготривалі і серйозні проблеми, але я явно не очікував що «Втеча від свободи» Еріха Фромма настільки допоможе мені розібратися в причинно-наслідкових зв‘язках у моїх власних вчинках. Мало того в поведінці більшості людей які мене оточують я теж почав бачити цю «втечу від свободи» і чорт забирай світ став трохи простішим, я почав розуміти ті механізми які колись здавалися мені чарівними.

Вперше я натрапив на цю книгу коли мені було років 18 чи 19, тоді читаючи її шматками мене найбільше захопила теорія побудови релігії на психотипі людей які її сповідують, але що цікаво через шість років це питання мене ніяк не сколихнуло. Набагато цікавішим цього разу мені видалася концепція пошуку свого місця в світі запропонована Фроммом:

«Человек должен суметь воссоединиться с миром в спонтанности любви и творческого труда или найти себе какую-то опору с помощью тех связей с миром, которые уничножают его свободу и индивидуальность»

Здивували мене слова Фромма про любов, які я почув десь за місяць до читання книги від однієї людини ніби мимохідь, без посилання на автора цих слів, але слова ці тоді змінили багато чого:

"Любовь не создается каким-то специфическим "обьектом", а является постоянно присутствующим фактором внутри самой личности, который лишь "приводится в действие" определенным обьектом. Исключительная любовь лишь к одному "обьекту" внутренне противоричива.
Любовь такого рода, которая может относится только к одному человеку, уже самим этим фактом доказывает что она не любовь, а садистско-мазохистская привязаность"

Михайлина Омела – Мертва Кров

Почав читання: 12.05.2011р. Закінчив читання:12.05.2011р.

Є такі книги, які лишають в твоєму житті дуже серйозний слід, навіть тоді, коли ти зовсім не пам‘ятаєш їх сюжет. Вперше вона потрапила мені в руки кілька років тому, коли її дав почитати мій товариш. Був вечір, один з багатьох моїх вечорів в Києві проведених наодинці з собою, з книгами і з роздумами. Тоді я почав читати цю книгу і зрозумів, що зупинитися вже не зможу доки  не дійду до останньої сторінки. І справа не тільки в тому, що ця історія нібито відбулася насправді, не в майстерності викладу і не у тому що містичні події справді страхітливі... справа в тому, що описи упирів і вампірів з книги були надзвичайно правдивими, дуже слов‘янськими і реальними, якимись страшно-рідними і одночасно неприйнятними. Я ще ніколи так не боявся тексту, як тієї ночі коли читав книгу «Мертва Кров», я забився в куток між двома вікнами і боявся в них глянути, лампа на столі освітлювала тільки частину кімнати і створювала химерні візерунки на шпалерах, гілля дерева скреготіло по моїй шибці,  а я не міг перестати читати, не міг відірватися від тексту. Тоді я прочитав цю книгу за одну ніч, повернув її і абсолютно забув про що вона була. Такого зі мною ще ніколи не бувало, я не пам‘ятав абсолютно нічого, ні сюжету ні імен героїв, початку чи закінчення! Через деякий час я спробував знайти цю книгу, але в Інтернеті була лише одна рецензія і більше нічого, а друг в якого я брав цю книгу вже її загубив. З тих мір я шукав її кілька років, розпитував про неї всіх знайомих, шукав в книгарнях, навіть зателефонував у видавництво яке видало книгу в далекому 2003-му, але там сказали що наклад давно розійшовся і видання наступного не планується.   

Справді, до знакових книжок в твоєму житті треба довго йти, так само, як до знакових жінок. Кожна книжка, якщо вона правильна, щось приносить, дещо невловимо важливе, яке можна відчути тільки проводячи ритуал читання до якого ти готуєшся кілька років. І це сталося - я знову її знайшов. Вперше здригнувся коли мені прийшов товстий лист з незнайомим жіночим іменем в полі «від кого» і в той момент я зрозумів, що це вона, саме та, яку я так довго шукав. Я знову прочитав її за день, знову не міг відірватися від тексту, я знову боявся читаючи ці рядки. Досі тремчу, кладучи руку на книгу, яка зараз лежить поруч зі мною… Напевно це теж знак, адже сьогодні мені було погано і я не пішов на роботу, це точно знак, що всі мої вечірні зустрічі було скасовано. Маю таке відчуття, що ця книга не дала мені зайнятися нічим іншим окрім як її читанням, це навіть трохи схоже на ревнощі, на жіночу конкуренцію, давно ж бо доведено що жінки це книги, а книги це жінки. Що ж жінка з якою я провів сьогоднішній вечір та про яку по праву можна сказати що вона володіє страшною красою, вона захоплює і відштовхує одночасно, вона викликає страх що межує зі збудженням, змушує оглядатися і тремтіти, вона ніби каже мені: «Якби ти писав цей текст на папері і чорнилом, то єдиним достойним закінченням твоїх думок щодо мене, була б пляма твоєї крові на фінальних трьох крапках» …

Олександр Вільчинський – «Дерева на дахах»

Почав читання: 30.04.2011р. Закінчив читання: 11.05.2011р.

Останнім часом відчуваю потяг до книг які на перший погляд не мають стандартної структури літературного твору: зачин-розвиток-кульмінація-епілог. Власне після Романа Андріяшика, це вже друга книга в стилістиці «без кульмінаційного письма», коли розповідь тече плавно наче саме життя, коли немає скупчення цікавих подій що відбуваються з головним героєм, але коли він виглядає надзвичайно реальним в цих «безпікових подіях». Що цікаво і Андріяшик і Вільчинський обоє тернополяни і обоє пишуть в схожій стилістиці, може тут вже можна говорити про якусь «тернопільську школу»

Але якщо чесно цю книгу я купив в магазині тільки через прізвище автора. Колись, в шкільні часи, в мене був товариш що мав таке ж прізвище. Отаким дивним чином я і втрапив на цю книгу, книгу що розказує про покоління митців – творчий пік яких випав на 90-ті, митців які мають проблеми з головою, бухають, сидять по обшарпаних кнайпах-барчинах, трахають негритянок українського походження і копають картоплю. Власне найцінніше що є  в цій книзі це якраз опис недозрілої мистецької еліти 90-х, яку зірвали ще зеленою, скуштували, скривилися і викинули на смітник історії. У анотації до книги написано, що «Дерева на дахах» це роман про місто, про Тернопіль. Не думаю що це так. Скоріше це роман про провінціалів за способом життя і праведників за сутністю каші в голові, це історія про дивних людей, про те яка тонка грань між психом шизофреніком Сашунею який краде шоколадки, чорні як ніч, в супермаркетах і митцем-фотографом Яковом, який страждає від головних болей і трахає молоденьку але чорну як ніч негритянку. Це не роман-засторога тим хто не став відомим, хто не продає свої роботи, не піддається мейнстріму, хто вірить що колись «чиста творчість» буде комусь цікава. Це не текст-вихваляння, мовляв подивіться який я відомий фотограф\письменник\архітектор\поет\режисер (підставити потрібне), але одночасно з тим простий хлопець. Це роман-констатація факту, того що ми трохи бухаємо, трохи пишемо, трохи фотографуємо, трохи сидимо в барі, обнімаємо дерева чи копаємо картоплю, трохи міняємо жінок, трохи міняємо жінок на котів, це констатація того факту що від усього можна отримувати задоволення якщо тебе вдарили пляшкою по голові в Празі ;)