Вкотре переконуюся в тому, що немає особливого значення якість написаного тексту, а лише те, чи можеш ти цей текст споектувати на себе, побачити в головному герої себе. Якщо ти закриваєш очі і проводиш паралелі з своїм власним життям – будь впевнений, що книга тобі сподобається. Якщо ж ні… сподівайся що з часом ти змінишся і зрозумієш цей текст.
Книга Софії Андрухович безперечно цікава і я з задоволенням прочитав її, вона наповнена цікавими метафорами, яскравими описами і цілим набором красивезних галицизмів. Проте вона не про мене, вона не близька мені по духу, це лише красива історія яке нічим не зачіпає мій особистий внутрішній світ. І звісно ж вини Софії у цьому немає ніякої, вина скоріше всеціло лягає на мої плечі, бо це я виявився недостатньо освітченим для розуміння цього ромату, для розуміння його глибинної задумки (вірю що кожна книга цю задумку має, хай навіть і вкладав в неї лише своє бажання виговоритися на папір) Якщо чесно мені трохи соромно за таку свою поведінку. За свою некомпетентність з багатьох питаннях, я відсутність в мене розуміння таких «гуманітарних» текстів.
Стиль письма Софії Андрухович чимось нагадує мені стилістику радянських українських письменників, де словоформа була важливішою за сюжет. «Ті ж самі розлогі описи, обвішані цілим гамузом різноманітних діалектизмів так і рясніють в тексті поцяткованому кольоровими пелюстками описів страв і різних смаколиків» - ось приблизно в такому стилі написана більшість тексту. Звісно я можливо трохи перегинаю палицю, але напевно донька письменника має якусь норму синонімів і метафор на 1000 знаків тексту. Не те щоб це погано, просто це не той спосіб писання, який подобається особисто мені.
Але маю визнати, роман Софії Андрухович цілком вартує прочитання і можливо колись я перечитаю його знову і зрозумію трохи більше.
Немає коментарів:
Дописати коментар