Почав читання: 25.12.2013р.
Закінчив читання: 07.01.2014р.
До книг Макса Фрая у мене завжди було дуже двояке ставлення.
Ну а яке ще може бути ставлення у дорослої людини до автора який пише виключно
казки? В казки ж бо я вже давно не вірю, не той у мене вік, та і вища освіта
якось не сприяє вірі в чудеса. І ідучи вулицею я вже не помічаю нічого окрім
будівель і перехожих, та і останніх, якщо чесно, я бачу все менше. То як же
мені може подобатися Макс Фрай? Жінка, що попри свій поважний вік, пиши такі
інфантильні книги, викликає здивування. Здивування? А може злість? Злість на
самого себе, за те що ти втратив щось таке дуже і дуже важливе яке колись жило
в тобі. Втратив те, без чого слова, що вириваються з-поміж твоїх губ, перестали
перетворюватися на божественні істини і стали просто банальними підкатуваннями
до чергових панянок. А вона не втратила, зберегла, примножила і навчилася
трансформувати прогулянки вуличками старого Вільнюса в історії, бо якщо ви
думаєте що книга «Казки старого Вільнюсу» це просто збірка історій, ви дуже
помиляєтеся, це дещо більше, це частина міста, яку неможливо побачити очима. Це
те, що ви ніколи не відчуєте якщо просто пройдетеся тими ж вулицями, ні для
цього потрібен особливий стан душі, особливі очі або принаймні спеціальні
окуляри, що продаються в одному маленькому магазинчику на одній особливій
вуличці в старом-престарому Вільнюсі.
У книгах не важливі написані слова. Від того є вони чи ні в
певній книзі в певному місці, насправді нічого не міняється. Набагато важливіші
інші, на перший погляд непомітні речі. Вага книги, пора року в яку ця книга
продається і запах, так, саме запах, той перший аромат який ти відчуваєш,
беручи книгу в руки. Колись давно я це зрозумів, і з тих пір маю свій особливий
ритуал вибору книг і їх читання. Здається цю ж істину знає і Макс Фрай, бо
інакше як вона могла написати таке:
«На серверной окраине Лейна, куда не забредают не любопытные туристы, ни вездесущие продавцы сладостей, живет заклинатель книг. Люди приносят к нему книги, которые показались им бессмысленными, непонятными или просто слишком печальными. Одним книгам заклинатель играет на флейте, с другими о чем-то шепчется, запершись в кабинете, а иногда просто кладет закладку – птичье перо, обрывок записки, засушенный цветок. После этого история, записанная в книге, о чем бы она ни повествовала прежде, становится историей о великолепии и чудесах мира, хотя как рассказывают те, кто не поленился проверить, все слова остаются прежними и даже не меняются местами»
Існують книги, а існують чарівні історії, і зрозуміти їх
дано не всім і не завжди. Я починав читати «Казки старого Вільнюсу» як
неймовірну магічну книгу, надихався влучністю авторки і її майстерністю. А
закінчував важко і натужно, так ніби помираючий грішник, що відходить в інший
світ геть не легко, чіпляючись за будь-яку нагоду не згоріти в пеклі. І справа
тут не в якості останніх історій в книзі, а в тому, що магія для мене
закінчилася, чари розсіялися і це знову стала просто звичайна книга про вулички
старого міста Вільнюса… Чи може ні?
Немає коментарів:
Дописати коментар