Почав читання: 10.07.2015
р. Закінчив читання: 14.07.2015р.
Навіщо ми читаємо? Може в цьому є якась велика, сакральна
мета? Чи ми робимо це просто так, за звичкою, бо нас так привчили робити в дитинстві
і нам потрібно якось вбивати час? Інколи я думаю, що читання і можливість
вільно це робити – це остання межа особистої свободи. Відберіть у мене це і то
буде найгіршою каторгою.
Історія Бернхарда Шлінка чимось торкається цієї проблеми, але
одночасно захоплює ще більш глибокий пласт проблем. Це книга про важкі часи, і
про те, що вони не припиняються, коли війна закінчується. Можливо, вони тільки
починаються. Бо наступним поколінням якось треба жити з цією, війною в серці.
Чути історії про неї, але не мати можливості перевірити цей досвід на власній
шкурі. Їм потрібно вибудовувати власний погляд на цю війну, своє ставлення до неї,
при тому, що вони нічого не неї не знають. Цьому першому післявоєнному
поколінню завжди найважче, їм потрібно було писати книги про війну з оцінкою
тих подій без участі в цих подіях. Ось що найжорстокіше висловлювати свою думку
щодо подій, до яких ти не причетний. Але як визначити що правильно, а що ні?
Нас з дитинства вчать цьому – це роби, бо це добре, а це ні, бо то погано. Але
якщо вони помиляються? Якщо війни у світі стаються саме тому, що комусь вдалося
нав‘язати своє уявлення про хороше\погане великій масі людей? Єдиний спосіб
намагатися отримати інформацію про хороше і погане від багатьох джерел – а значить
без читання нам тут не обійтися.
Саме про це як на мене і каже Шлінк, про необхідність
читати, про те, що після нечитаючих війн – наступне покоління займається тим,
що читає для інших. Розказує недорозказані під час війни історії, записує їх в
блокноти, на аудіокасети, оцифровує, документує, але найголовніше – розказує.
Без таких «читців» закінчення війни неможливе.
Немає коментарів:
Дописати коментар