Алексей Щербаков - «Терроризм. Война без правил»

Почав читання: 15.07.2015 р. Закінчив читання: 28.07.2015р.

Коли за якусь роботу беруться дилетанти важко чекати хорошого. Але це і не смертельно. Роботу можна викинути і зробити правильно. Гірше, коли дилетанти беруться за написання книг, цим вони не тільки чинять злочин проти читача, але і проти всього людства, псуючи цікаву тему своєю недолугою писаниною.
Тема тероризму мені надзвичайно цікава, я стараюся різносторонньо підходити до вивчення цієї проблематики і чесно кажучи відчуваю певний пробіл в знаннях щодо терористичних рухів після 2-ї світової. От тому я і вирішив виправити цю проблему за допомогою книги пана Щербакова. Забігаючи наперед скажу, що своєї мети я частково досяг – так ніби прочитав витяги з багатьох статей на вікіпедії, від душі приплавлені дурними жартиками автора і його непрофесійними судженнями. Але тепер я хоч знаю в яку сторону мені треба далі розвиватися.
Для того щоб описати мою відразу від прочитання тексту цього «автора» варто заначити, що я з досить великою повагою ставлюся до багатьох революціонерів-терористів. Я розумію їхню психологію, мотивацію і не вважаю їхні методи боротьби якимись аж занадто негуманними. Тому я не дуже розумію насмішливого тону автора, коли він описує діяльність терористів. Ось наприклад в цитаті про діячів Народної Волі Щербаков не лише показує низький рівень обізнаності в питанні діяльності терористичних організацій, бо не може відрізними експропріацію від пограбування, а й досить ницо жартує на тему моральних якостей терористів:

«Что же касается добычи денег грабежом, простите, экспроприациями, то до этого народовольцы как-то не дошли. Как мы увидим дальше – не изза моральных соображений. Но вот не сумели они освоить бандитское ремесло.»
А я хочу зазначити, що це були люди високої моралі, які свідомо обрали шлях тероризму, це освічені, часто багат, начитані люди. За якістю «людського матеріалу» вони явно кращі аніж оцей Алєксєй Щербаков.
Другим неприємним, але цілком очікуваним моментом було те, що автор постійно вихваляв спецслужби старої, царської росії. (Що цікаво пізніше в описах більш сучасних спецслужб США, Франції чи інших країн, він їх принижував і висміював за недостатню жорсткість і непрофесіоналізм). З цього я роблю висновок, що автор, це типовий російсько-шовіністичний ватнік, який не бачить далі свого носа і не може адекватно оцінювати не те, що підпільну діяльність терористів, а навіть загальновизнані факти. Недостатній рівень освіти пана Щербакова став зрозумілий мені практично з перших сторінок його книги, коли він дозволяв собі «йорнічання» на тему людей які пожертвували собою заради ідеї. (лишимо в стороні дискусію про потребу такої жертовності, але вони як мінімум заслужили аби з їхньої смерті не робили клоунаду). Але остаточно я переконався в ідіотизмі автора, коли він почав приводити цитати з прокламацій анархістів-терористів написаних англійською з неправильними перекладами:

Терри Робинс обосновывал групповой секс так:
“People who fuck together – fight together” (“Люди, которые трахаются каждый день, – каждый день сражаются”. – А. Щ.

“The only thing better than making love to you would be killing the right people”. (“Единстственная вещь, лучшая, нежели занятия любовью, – это убивать “правых”. – А. Щ.)

Так можливо, неточності в перекладі не віддалили цитати від точності аж до спотворення змісту, та все ж перекласти «fight together» як «каждый день сражаются» ну це якось не дуже професійно для журналіста і письменника. Зрозуміло, що далі було тільки гірше і під кінець книги, автор вже відверто маніпулював фактами, ржав з тупих терористів які помирають ні за що, жартував про масові смерті цивільного населення. Коротше поводився приблизно так, як типовий росіянин поводиться в інтернеті в темах які так чи інакше стосуються України. Проте Алєксєю Щербакову цього виявилося мало і він вирішив добити мене остаточно, такий собі контрольний в голову:

«Ни у талибов, ни у «АльКаиды» просто не имелось таких каналов сбыта, какие имеются у «Северного альянса», который под покровительством ЦРУ гонит героин через Косово.»

Ви розумієте? ЦРУ. Героїн. Через Косово. І звісно ж ніяких посилань, ніяких доказів, просто прийміть як факт. Чесно кажучи автору дуже пощастило, що майже одразу після цього він закінчив книгу, бо я був уже на межі.
Сподіваюся в пеклі вже приготовані особливі котли для таких письменників, і до кінця віків будуть вони там писати тексти для баночок з освіжувачами повіртя для туалетів.
Бо саме там Алєксєю Щербакову і місце.

Бернхард Шлінк - «Читець»

Почав читання: 10.07.2015 р. Закінчив читання: 14.07.2015р.

Навіщо ми читаємо? Може в цьому є якась велика, сакральна мета? Чи ми робимо це просто так, за звичкою, бо нас так привчили робити в дитинстві і нам потрібно якось вбивати час? Інколи я думаю, що читання і можливість вільно це робити – це остання межа особистої свободи. Відберіть у мене це і то буде найгіршою каторгою.

Історія Бернхарда Шлінка чимось торкається цієї проблеми, але одночасно захоплює ще більш глибокий пласт проблем. Це книга про важкі часи, і про те, що вони не припиняються, коли війна закінчується. Можливо, вони тільки починаються. Бо наступним поколінням якось треба жити з цією, війною в серці. Чути історії про неї, але не мати можливості перевірити цей досвід на власній шкурі. Їм потрібно вибудовувати власний погляд на цю війну, своє ставлення до неї, при тому, що вони нічого не неї не знають. Цьому першому післявоєнному поколінню завжди найважче, їм потрібно було писати книги про війну з оцінкою тих подій без участі в цих подіях. Ось що найжорстокіше висловлювати свою думку щодо подій, до яких ти не причетний. Але як визначити що правильно, а що ні? Нас з дитинства вчать цьому – це роби, бо це добре, а це ні, бо то погано. Але якщо вони помиляються? Якщо війни у світі стаються саме тому, що комусь вдалося нав‘язати своє уявлення про хороше\погане великій масі людей? Єдиний спосіб намагатися отримати інформацію про хороше і погане від багатьох джерел – а значить без читання нам тут не обійтися.

Саме про це як на мене і каже Шлінк, про необхідність читати, про те, що після нечитаючих війн – наступне покоління займається тим, що читає для інших. Розказує недорозказані під час війни історії, записує їх в блокноти, на аудіокасети, оцифровує, документує, але найголовніше – розказує. Без таких «читців» закінчення війни неможливе.

Тімоті Снайдер - «Криваві землі»

Почав читання: 26.06.2015 р. Закінчив читання: 08.07.2015р.

Один із небагатьох сучасних істориків, яких я дійсно поважаю – це Тімоті Снайдер. Людина надзвичайного інтелекту з вмінням правильно інтерпретувати причинно-наслідкові зв‘язки в історичних подіях, просто не могла б не користуватися моєю повагою. Так уже сталося, що нещодавно автор презентував в Києві російськомовне видання своєї книги «Криваві землі». На сам захід я не потрапив, але то стало гарною причиною, аби нарешті прочитати книгу.

Мушу сказати, що сама концепція «кривавих земель» як її розглядає автор Снайдер, одночасно дуже мені подобається, бо вирізняє проблему масових вбивств цивільного населення Східної Європи в часи Другої Світової Війни від власне бойових дій на цих територіях. Але ще на самому початку цієї книги я подумав, що автор може попастися на той самий гачок, що і більшість дослідників цієї непростої теми і почати будувати книгу на проблемах євреїв. Нажаль, саме так і сталося. У низі побіжно згадані прибалти, білоруси і українці, трохи зачеплена тема поляків, але в центрі описів – євреї. Я не хочу і не буду зараз займатися питанням хто більше чи менше постраждав і хто більше заслуговує на увагу в подібних дослідженнях. Автор вже зробив великий стрибок вперед зміною куту погляду на проблему, від типового погляду як на жертв-громадян певної країни, до жертв-представників певної нації чи етнічної групи. Але, як на мене цього недостатньо. Безперечно книга надзвичайно цікава і варта до прочитання, гігантські і часто шокуючі цифри жертв нацистського і комуністичного терорів автор ілюструє історіями окремих жертв. Це змушує дивитися на проблему не з точки зору тільки кількості загиблих, а зрозуміти, що за кожною одиничкою в цих мільйонних списках стоїть доля живої людини.

І постійно під час читання книги, особливо розділу про Великий терор в УРСР я згадував, що десь там, серед цих сотень тисяч вивезених в Сибір, серед тих хто їхав в неопалюваних «телячих» вагонах, хто будував міста в тайзі голими руками, кладучи в фундаменти будівель свої кістки, замішуючи бетон на крові, десь там серед списку тих хто не повернувся, хто ліг в ту землю і ніколи більше не побачив рідної землі, десь там є ім‘я мого прадіда.

Міленко Єрґович - «Історії про людей і тварин»

Почав читання: 07.06.2015 р. Закінчив читання: 27.06.2015р.

Якщо ти нічого не знаєш про Балкани це не страшно. Завжди можеш туди потрапити потягом, літаком чи у мріях. Набагато гірше, коли ти знаєш про це місце, але геть не хочеш його відвідати. Тоді з тобою явно щось не так, це може бути патологія, чи генетичне відхилення, або якесь психологічне порушення. Однозначно тобі треба звернутися до лікаря, бажано такого який спеціалізується на Балканських хворобах і він точно випише тобі рецепт з прийому сербських, боснійських чи хорватських письменників внутрішньовенно тричі на день, до і після їжі.

У цьому рецепті, я майже впевнений, буде Міленко Єрґович, бо його книга розкаже не просто історію жителя Сараєво, вона охоплює дещо більшу площину. Більшість художніх книг, про балканський конфлікт, які мені доводилося читати, були написані про людей і для людей. Ніби тільки вони і були ключовим елементом цієї війни. Думаю, то лише людський егоїзм, бо той таки Єрґович уміло зміщує фокус на тих, хто живе поруч з людьми. Ні, його книга також про і для людей, але при цьому вона не є книгою про війну, бо ця подія не виступає там як сутність. Скоріше війна є фоном, історичним тлом для розповіді про стосунки між людьми і тваринами. Традиційна балканська міфологія переплітається в коротких історіях Єрґовича з сучасними машинами для вбивств і машинами для любові, створюючи певну тяглість історичної міфотворчості. При цьому в цих коротких, незв‘язних історіях неймовірна ніжність може чередуватися з страшною жорстокістю. Особливо вразила мене історія про Ісу Ш., тому я хочу привести її тут повністю, аби ви зрозуміли, що таке Балкани:

Слово, яке незнайомому чоловікові дав Іса Ш.

Цю історію я почув минулого літа від якихось людей у Подґориці і переповідаю її так, як розповідали мені, без прикрас і виправлень. Був собі в Малесії, ще за війни, Іса Ш., сіромаха-албанець, жив у халупці, зліпленій з болота; коли падав дощ, сусіди йому казали Іса, Іса, розтане твоя хата, наче льодяник. Мав одинадцятьох дітей, і так йому поталанило, що жінка народила десятеро доньок і одного-єдиного сина, назвав його Крістіаном, не міг вигадати величнішого імені, а хлопчик був гарний і міцний, з очима зеленими як Скадарське озеро навесні. Іса ним пишався, і коли навантажував грабарку льодяниками на туном і пішки йшов у Подґорицю їх продавати, йому вже не було так тяжко, як раніше бувало. Бог все влаштував, хвалився Іса Ш., я би зараз цю тачку до Белґрада доштовхав і не втомився, бо знаю, що маю сина.

Його хижку оточували гарні й багаті будинки. Переважно всюди місцеві, де-не-де який зайда, серб чи чорногорець, але жодного такого ж злидня. Були люди які, щоб не подавати милостиню, купували в нього льодяники і нут, але завжди більше тих, що не помічали чужої біди. Його плямистий пес із пухнастим хвостом загнутим як місячний серп, навчений був не гавкати. Собакам добропорядних господарів дозволяється брехати цілими ночами, а бідняцькі мусять мовчати. Щоб їхній гавкіт не потурбував сну сусідів. Такі звичаї у Малесії, та й будь-де, де живуть люди і їхні собаки.

Усі знали: коли пес в Іси починає гавкати, стається щось справді велике. Зазвичай – велике нещастя. Так він загавкав однієї ночі, над ранок вже, коли до халупки Іси приступив якийсь чоловік (ніхто його не знав, Іса теж), тримаючи за руку хлопчика. Чоловік той був серб, перед війною працював жандармом, може, тому його й не впізнали, що уніформи на ньому вже не було, жив десь поблизу, але ніхто нині не згадає, де саме. Коли Іса відчинив, незнайомий чоловік сказав йому, що зі сходу, з Косова, насуваються балісти*, тому він мусить утікати, але не може забрати єдиного сина. Якщо поведе його з собою, балісти їх наздоженуть і його вб‘ють і дитя. Чого вони тебе шукають, запитав Іса. Бо я їм в Бога душу винен, відповів чоловік.

Іса прийняв хлопчика. Пообіцяв батькові, що збереже йому життя. То була велика обіцянка, але її в цій ситуації дав би кожен, хто має честь і гідність. Ніхто ніколи не знатиме, чому колишній жандарм, тікаючи від балістів та їхньої помсти, обрав саме Ісу, щоб довірити йому сина. Може, пес в Іси єдиний не кусався, бідняцькі-бо пси рідко кусаються, тому тільки попри нього вдалося пройти до дверей. Може причини були інші і стосувалися більше людей, а не собак. Може, колись він купив у Іси льодяник і тепер вважав, що Іса йому щось винен.

Хлопчик звався Стеван Бойович і був ровесником Крістіана. Якщо поставити їх поруч, здавалося, що це брати. Тільки Стеван мав світліші очі. Такі наче над озеро спустилося серпневе сонце. Дивився так на них Іса, чудувався і говорив жінці та донькам, як же все таки дивно збіглося і склалося, що під їхнім дахом спатимуть уже двоє синів.

Пес Іси теж прийняв гостя так, ніби одвіку знав. Хлопчик сідав на нього верхи, а Крістіан обв‘язував псові мотузкою ший, і так вони ходили подвір‘ям Розбігайся, народе,, їде бег Скендербег * – суворо повідомляв малий на всі чотири сторони, а Стеван тільки гордо піднімав голову і вдавав, ніби, як справжній принц, нікого не бачить і нічого не чує. Так вони бавилися від раннього ранку до пізнього вечора, поки всі троє не падали у пилюку від утоми. Була рання весна, тепло ще не трималося, але, коли вони заплющували очі, пес дихав їх у лице, і тоді здавалося, що надворі літо. Так вони могли собі й далі бавитись, навіть не зрушивши з місця.

Біля опівночі пес знову загавкотів. Іса зіскочив з ліжка, наказав жінці залишатися й, хай там що станеться, не висуватися з-під ковдри. Іса Ш. ніколи нікому нічого не наказував, тому його слова пройняли її до кісток, до кінчика нігтя на мізинці ноги. Усе зрозуміла і завмерла.

Пес і далі божевільно валував. На губах у нього виступила піна, наче сказився. Іса запитав людей в уніформах і зі зброєю, навіщо вони прийшли. Прийшли, щоб ти нам віддав сина Мітра Бойовича. Звідки в мене його син? І нащо вам його син? Треба нам його зарізати. А знаєте, що ти заховав його в своїй хаті. Або віддаси нам його, або переб‘ємо всіх твоїх і тебе приріжемо. Та що з вами, люди, чого б це Мітар у мене, в албанця, та ще в найбільшого малеського злидаря, залишив свого сина? Так Іса Ш. розводив руками і дивом дивувався. Йому дозволили якийсь час отак дивуватися, тільки стояли довкола халупи і нічого не говорили. Годиться й злидневі дозволити зберегти своє обличчя.  Якщо йому довірили дитину, не може зразу взяти і віддати. Ніхто так просто не віддасть дитину на заколення, і швидше би кожен з тих балістів умер, ніж кинув гідність під ноги і зневажив чужі обіцянки. Тому йому дозволили чудуватися, розводити руками так, наче хоче їх всіх обійняти, підсміюватись, демонструючи, який він безхитрісний та бідний, говорити: та що ви, люди, я продаю льодяники і нут, і цукрову вату, коли цирк приїду у Подґорицю, не дав мені Бог стільки сили, щоб гинути за чужу дитину! Його спершу слухали, а потім настав час.

Іса Ш. на руках виніс хлопчика. У ту ж мить пес перестав гавкати, щоб не збудити його. По щоках в Іси текли сльози – не треб, люди, дитя не винне, навіть як батько винний – благав їх пошепки. Не треба, люди, ніколи ще таких часів не було, щоб дітей вбивали за батьків – благав. Звідки тобі знати, які часи бувають, - засміявся один з тих, - ти ж лише продаєш льодяники і нут!

Історія, яку я чув у Подґориці, далі твердить, що хлопчика зарізали в Іси на руках і він не прокинувся навіть Кожна людина має свою міру людяності, і то була їхня міра. Якісь інші, менше люди, розбудили б дитину, а вже потім зарізали.

Руки й сорочка в Іси були у крові. Йому сказали, щоби більше так не робив, щоб не переховував дітей злочинців, бо наступного разу вб‘ють і його, і сім‘ю. Дивився на низ Іса Г. і більше ні слова не сказав. Ніколи більше. Бо ніколи більше не ставалося нічого великого і страшного біля їхнього дому, нічого такого, через що бідняцькому псові дозволяється гавкати.

Іса Ш. дотримав свого слова. Мітру Бойовичу, якого не знав навіть, повернув живого сина Стевана. Таку історію мені розповіли минулого літа в Подґориці, так її й переказуй. Може, історія й вигадана, з людського й собачого прагнення, щоб люди були кращими, ніж є. А може і правда все.

*Скендербег – Георг Кастріоті, очільник албанського антиосманського повстання у XV ст., народний герой, оспіваний у піснях

*Балісти – члени BalliKombetar, Народного Фронту, албанської націоналістичної, антикомуністичної та антимонархічної організації, що постала у 1942 році. Гаслом балістів було «Албанія для албанців, смерть зрадникам»