Анатолій Свидницький - “Люборацькі”

Почав читання: 17.01.2026 - Закінчив читання: 03.02.2026 

Це не випадкова книга в моєму читацькому списку. Я давно досліджую історію церкви, тож не міг пройти повз художній твір, що розповідає про родину священника на Поділлі у ХІХ столітті.

«Люборацькі» — це багаторівнева розповідь, у якій за одним шаром сенсів одразу визирає інший. Тільки-но до нього доберешся й роздивишся — аж тут з’являється ще один. Власне, як і в реальному житті: одна подія тягнеться за іншою. Так само й читаючи роман, ти ніби все глибше й глибше пірнаєш у життя цієї священницької родини.

Перший рівень сенсів — це звичайна сімейна історія. Батько — священник, шанована в селі людина; його дружина — добра й роботяща жінка; троє дочок і син живуть собі та біди не знають, аж доки батькові не спадає на думку віддати дітей на навчання. Старшого Антося віддають учитися на попа, старшу дочку Марію (Масю) — до якоїсь польки, яка мала зробити з неї «благородну» панянку. Та не виходить нічого доброго з цієї затії — ні дітям, ні батькам, бо не всяка наука є добром і не завжди вона йде на користь.

Другий рівень сенсів — це класична літературна «жуйка» про конфлікт поколінь. Батьки не розуміють дітей, діти — батьків, у результаті страждають усі. Тисячу разів ми вже це бачили, читали й чули. Цікавим тут є хіба що сетинг: батько родини — священник, а події відбуваються у звичайному подільському селі. Неуважний читач на цьому й зупинився б, не помітивши інших рівнів книги. А вони, безперечно, є.

Третій рівень історії розповідає про вічне бажання людини піднятися вгору кар’єрною драбиною — а якщо не собі, то бодай дітям у цьому допомогти. Старий священник Гервасій Люборацький віддає своїх дітей у науку з щирого бажання дати їм краще життя. Він десь розуміє, що часи змінилися — а вони таки змінилися, бо йдеться про середину ХІХ століття, і вже близько п’ятдесяти років як на ці землі прийшла Російська імперія, а за нею й російська церква, які тут порядкують і під себе перебудовують суспільне життя. По селах ще є старші священники, які пам’ятають давніші часи, але нові реалії невпинно наступають.

У цих нових умовах батьки хочуть дати дітям шанс. Антося віддають учитися на священника, хоч мати й повторює приказку свого батька: «Будуть не ученики, а мученики, не учителі, а мучителі». Навчають його — добре чи погано — але російською, і де ж йому було іншого набратися? Це навчання приводить до біди й щастя не приносить. Дочку Марію віддають вивчити бодай польську, бо, як каже місцевий землевласник-поляк, «негоже мужицькою мовою говорити». Роблять із неї таку пані, що вона вже ні віри, ні мови, ні батьків знати не хоче. Тож і тут щастя немає. За старшою сестрою й дві молодші не знаходять свого: перша перебирає женихами в пошуках шляхтича, молодших видають заміж не з любові, а найменша взагалі потрапляє до монастиря. Нікому з дітей священника не вдається «влаштуватися» в житті.

Проте є ще четвертий, прихований рівень сенсів, який відкривається лише тоді, коли дізнатися більше про життя самого Анатолія Свидницького й зрозуміти, коли саме він писав свій твір. А писав він його в часи «накопичення потуги націєтворення» — у 1860-х роках, що згодом вибухнули Українською революцією 1917–1922 років. Варто лише замислитися: чому діти священника Люборацького мали таку нещасливу долю? Хіба проблема в науці? Ні. Чи, може, лихі часи їх загубили? Теж ні — бували й гірші. Річ у тім, що наука не пішла їм на користь, бо була чужою. З Антося намагалися зліпити правильного священника-русифікатора, а з Масі — дивною забаганкою — польську шляхтянку, якою вона ніколи не була. Тож проблема була не в науці, а у відсутності своїх еліт, своєї освіти, своєї держави й своєї ж таки церкви.

Лише разом, у цій повноті сенсів, розкривається історія, описана в романі «Люборацькі». Тож якщо ви цікавитеся історією, Поділлям, ХІХ століттям або просто хочете почитати якісну літературу — я сміливо раджу вам цю книгу.

Катерина Пекур, Мія Марченко - “Діти вогненного часу”

Почав читання: 23.11.2024 - Закінчив читання: 12.12.2024 

Підліткове фентезі, це жанр, який до мене дуже далекий, а проте я вирішив прочитати книгу “Діти вогненного часу”. Я читав цю книгу, бо, скажу відверто, читати зараз багато зараз не виходить, якщо я щось таки сідаю читати, то зазвичай це наукові книги. Але раптом захотілося просто розслабитися і почитати у своє задоволення, чого я не робив уже дуже давно. Звісно я мав певні сумніви щодо того, чи раціонально я витрачаю час з цією книгою, але маю зізнатися, що я не пошкодував про це рішення! Не буду переказувати сюжет, він дійсно підлітковий, а тому дещо лінійний. Дорослому усе видається зрозумілим і прогнозованим, але підлітку буде цікаво і захопливо це читати. Це така собі класична пригодницька історія. Дитина потрапляє в інший “вимір”, знаходить там друзів, які допомагають їй повернутися додому, паралельно рятуючи той інший вимір від страшної загрози. Кажу ж, усе досить примітивно і прогнозовано :)

Проте найбільш важлива частина книги це не сюжет, це сетинг! Отут плюси тексту розкриваються повною мірою. На перший погляд, уся оповідка базується на відомій українській демонології: повітрулі, полуденниці та інші духи тут одні з головних персонажів. Але проте авторки досить вдало і продумано осучаснюють цю демонологію, додаючи духів, що більш відповідні нашому часу. Наприклад - “колійники” духи, що підтримують залізничні колії в робочому стані. Київський вокзал тут взагалі виступає чи не головним персонажем, на його території, точніше у вигаданому Завокзаллі відбуваються усі події. І власне саме це найбільше і підкупило мене і спричинилося до того, що я узявся читати книгу “Діти вогненного часу”. Річ у тім, що у мене у самого теж дуже особливе ставлення до київського вокзалу. Я вважаю це місце найбільш містичним в Києві, а також дуже недооціненим в плані розповідей про нього. А тут авторки так ніжно і з захопленням розповідають про нього, що стає одразу зрозуміло, вокзал і їм не байдужий. В книзі дуже добре переплітається минуле і сучасне. Лейтмотивом проходить сучасна війна, яку проти нас веде росія, але ця розповідь про російську загрозу (в книзі “Однооке Лихо”) дуже добре вплітається в історичну канву. Тут і згадки про бомбардування Києва в часи Другої Світової, зачеплено трохи єврейське питання оповіддю про родину батька, що втратив своїх дітей, трохи згадано про козацькі часи (отут, як на мене, треба було або краще розкривати лінію духа “Горнила” або не вплутувати козацтво взагалі) та чимало іншого. Так, деякі речі розказані похапцем, щоб не відволікатися від основного сюжету. Книга й так вийшла досить обʼємною, тож якби всі ці історичні “зачіпки-цікавинки” ще й розписувати вийшов би цілий цикл книг. Але в сухому залишку це дуже і дуже достойна книга, яку я б точно рекомендував почитати дітям, усім любителям Києва, а особливо київського вокзалу.

Анатолій Дністровий - “Перший кий Будича”

Почав читання: 05.07.2024 - Закінчив читання: 08.07.2024 

Остання книга з трилогії Дністрового про вигадане місто Будич, напевно, не могла бути іншою за формою, тільки отаким набором коротких історій. На відміну від перших двох книг “Сіра пейна” і “Привиди”, більших за розміром і тривалих оповідей, “Перший кий…” нагадує скоріше набір історій, що їх переповідають одне одному давні знайомі, які багато років не бачилися. Власне перша історія, яка і дала назву книзі, саме так і побудована, дорослий чоловік повертається в Будич у робочих справах, зустрічає давнього товариша і розповідає йому історію. Проте навіть інші оповіді, які уже мають геть іншу структуру, все рівно мають таке відчуття “переказаності”. Існує наче якась часова дистанція персонажами книги і подіями в книзі, так само як дистанція між тими таки персонажами і читачем. Але всі три книги і “Сіра пейна” і “Привиди” і “Перший кий Будича” насправді про одне і те ж, про Повернення. Саме так, з великої літери. Інколи це розповідь про те, що привиди минулого налітають на тебе, коли ти повертаєшся в рідне місто. Вони водночас реальні і ні, бо ти уже ніколи не повернеш колишнього, але те минуле все рівно не полишає тебе, воно присутнє десь на периферії, нагадує про себе знайомими, випадковими обличчями на вулиці, спогадами про минуле кохання і розбите серце. Інколи це розповідь про втечу з міста як в “Першому киї…” про те, що трапляється, що така втеча це єдиний шанс закінчити історію, залишити минуле позаду. А буває, що це розповідь про тих хто не зміг втекти, а тому їм заборонене Повернення. Як у “Сірій пейні” розповідь про тих хто лишився і зотлів в цьому ж місці. Про змарновані можливості, втрачені роки, про те, що життя так чи інакше душить тебе, намагається усіх зрівняти в сірій однаковості.
Напевно ця трилогія не для всіх читачів. Тільки ті хто змушені були виїхати, змінити кардинально своє життя, відірватися від рідних стін, тільки ці люди зможуть зрозуміти. Але й цього мало. Треба ще й ностальгувати, хотіти повернутися, зробити це, а потім боротися з привидами з власного минулого. Цікаво, що останнім часом я майже не можу читати художню літературу, сконцентрувавшись більше на наукових книгах, але тексти Анатолія Дністрового це наче вікно в моє минуле, коли я їхав в електричці додому з навчання і читав його “Пациків”, “Місто уповільненої дії” чи “Тибет на 8-му поверсі”. Ці книги переносять мене в минуле, бо наче і про мене написані. Варто лише поміняти назву міста, імена головних героїв і це вийде моє життя, моя історія, яку я розповідаю друзям на кухні. І це головна перевага літератури такого штибу.

Анатолій Дністровий - “Привиди”

Почав читання: 07.06.2024 - Закінчив читання: 12.06.2024 

“Привиди” Дністрового, це роман, в якому я зміг побачити себе. Частково, не повністю, звісно. Наче альтернативна реальність, наче відповідь на запитання “а що якби я тоді вчинив інакше”, хочеш побачити як би все обернулося — читай книгу. Спочатку я подумав, що це розповідь про повернення в рідне місто і про “Привидів” минулого, які на нас там чекають. Я і сам неодноразово курсував колись на поїзді памʼяті в своє минуле, що дивним чином збігалося за часом і напрямком з електричкою з Києва.

“Приміський поїзд Київ-Спогади відправляється з першої колії Головного мозку. Бажаємо пасажирам приємної дороги і нагадуємо остерігатися наслідків життєвих рішень прийнятих колись.”

Під розмірений стукіт коліс поїзда, чи під завивання двигуна автомобіля справді можна відлетіти назад років на 20 і згадати про те, яким ідіотом (чи ні) ти тоді був. Здається тоді. що не тільки ти-теперішній, але і ти-минулий їдете вдвох і обговорюєте старі часи. А коли ти вже приїдеш в пункт призначення і роззирнешся навколо, тебе з хлібом-сіллю зустрінуть три сестри-фрустрації: Перша - “Нічого не змінилося” її хліб теплий і запашний, дарує відчуття того, що ти тут усе знаєш, усе памʼятаєш, але її сіль гірка і неприємна, бо таки нічого не змінилося і ти згадуєш, чому ти тут більше не живеш. Друга сестра - “Люди геть інші” - смак її хліба незвичайний, завжди новий, такого ти ще не куштував, щось він нагадує, але що саме ти не можеш вловити, а сіль її майже без смаку, лише з крихтами спогадів, коли зустрічаєш в місті старого однокласника, перше кохання чи сусіда-алкоголіка. Третя сестра найбільш загадкова - “Наслідки твоїх вчинків” - саме аби побачити її ти насправді сюди і приїхав, саме її ти хотів побачити, бо тільки вона скаже тобі що ти за людина.
Саме про це роман “Привиди” про вчинки, про зроблений вибір, про відголоски цього вибору, які наздоганяють тебе через роки і або ніжно гладять по голові, або з усієї сили гамселять по макітрі важкою цеглиною. Анатолій Дністровий пише прозу, яка завжди дуже глибоко западає мені в серце. В його героях я з легкістю відшукую шматочки спогадів про власних знайомих, чи й відчуття самого себе. Ця проза завжди близька, завжди десь поруч на відстані витягнутої руки, бо щось з написаного ставалося з тобою, щось могло статися, а щось ти б хотів аби сталося. Тому ця книга наче справді багатовимірний стрибок у минуле і в своє власне і в минуле героїв. Але найголовніше, що ця книга не викликала у мене фантомного болю за моїм минулим. Мені не стало соромно, не стало ніяково, не виникло бажання термінового щось виправити. І тут можливі дві опції, або я все ж зробив свого часу правильні життєві вибори, або я такий дурень, що навіть не помічаю власних помилок. Який з цих варіантів правильний?… Покаже тільки час.

Боріс Джонсон - “Фактор Черчиля”

Почав читання: 15.04.2024 - Закінчив читання: 29.05.2024 

Зазвичай я не люблю читати біографій. Мені кожного разу здається, що автор, хто їх пише намагається взяти живу людину, вирізати у неї ті частини, які сам вважає “недостойними” і видати цього монстра за свого персонажа. Цей герой має бути ідеальним, і мужнім і сильним і красивим і успішним. Такий собі супермен-вікінг. Але ніхто з авторів, що пишуть біографії великих людей насправді цих людей не любить. Вони пишуть про них, як про картонні декорації, без любові, без натхнення. Але геть інша справа Борис Джонсон і його книга “Фактор Черчилля” це саме той приклад розповіді про історичну постать, яку хочеться читати. Черчилль і цій книзі цікавий, справжній, живий. Він постає повноцінною людиною, з слабкостями і недоліками, травмами які дозволяють ставати кращим. Читаєш і розумієш, перед тобою справжня людина, а не карикатурний герой. Ну і звісно фірмовий стиль оповіді від Джонсона додає цікавості для цієї книги. Написати так як він, треба дійсно вміти, гостро, критично, без сліпого обожнювання, але водночас з помітним захопленням своїм персонажем. В кожному розділі відчувається повага до Черчилля, до його дій і вчинків. Я впевнений, що Боріс Джонсон виріс з плакатом Черчилля над ліжком. Автор щиро розповідає про слабкі і сильні сторони свого героя, про його плюси і мінуси. Це чесна, цікава розповідь про живу людину.
Але окрім власне історії про Вінстона Черчилля, книга також розказує про його вплив на світ, в якому Черчилль жив. І це друга важлива причина, чому книга мені сподобалася. Бо неможливо вирвати людину з обставин, що її оточують, поставити на постамент і сказати “Ось, герой!” Будь-яку людину виховують обставини, час в якому вона живе. Черчилль став таким саме через той історичний зріз в якому він жив. Якщо б він жив в наші часи, до прикладу, то він точно був би іншим. Чи кращим чи гіршим невідомо, але іншим - незаперечно. І Боріс Джонсон не забуває про це історичне тло. Він яскраво його змальовує і пояснює чому все сталося саме так. Він дає розуміння як світ вплинув на Черчилля і як Черчилль вплинув на світ. І саме це, є найкращим в книзі.

Сергій Плохій - “Козацький міф”

Почав читання: 27.03.2024 - Закінчив читання: 11.04.2024

Кожна книга має бути вчасною і з’являтися в житті читача в певний, специфічний момент, коли вона уже може бути зрозуміла і все ще може бути корисною. З “Козацьким міфом” Плохія саме так і сталося у мене. Прочитай я її років 15 тому і напевно би геть нічого не зрозумів. Проте зараз ця книга розставила в моїй голові по місцях все те, що я знав раніше, але не впорядкував.
Власне чому “козацький міф”? Бо уявлення сучасних українців про козаків дійсно міфологічні. Це як родинні історії про предків, в яких вони виступають героїчними, сміливими і взагалі найкращими людьми. Проте розповідь про цей міф розгортається на фоні аналізу іншого міфу і теж…. козацького. В першій половині 19 ст. козацька старшина, що вже була інкорпорована російською імперією, намагалася якось підкреслити свою окремішність і потребу в дотриманні прав, а тому було створено історичні містифікацію (чи краще сказати міфологізацію) давнього козацького минулого. Так з’явилася книга “Історія русів”, яка мала б пояснити претензії старшини Гетьманщини на російське дворянство. Проте, якщо копнути трохи глибше, то помітний ще один пласт сенсів, який при неуважному читанні можна пропустити в “Козацькому міфі”. Це небезпека подвійних ідентичностей. Руська(українська) шляхта інкорпорувалася в структуру Речі Посполитої і вирішила, що вона більше шляхта ніж руська. Козацька старшина інкорпорувалася в структуру російської імперії, забувши що вона козацька, але вимагаючи старшинських (читай шляхетських, дворянських) прав.
Який висновок можна зробити з козацького міфу? Простий і зрозумілий - масова ідентичність суспільства повинна бути унітарною і українською. Тоді вона буде однозначно трактуватися і не матиме ніяких навіть натяків на поглинання сусідніми елітами. Тоді і проблем ніяких з дотриманням прав не буде, бо не буде чужинців, які ці права захочуть порушувати. Ми з вами (як суспільство) зараз як раз і зайнятим напрацюванням нового історичного міфу. Чи буде він козацьким? Залежить це тільки від нас

Рафаель Гругман - “Советский квадрат”

Почав читання: 27.11.2023 - Закінчив читання: 16.03.2024 

 
Я люблю і ненавиджу книги такого штибу. З одного боку, усі ці “зараз я вам розкажу історичну правду”-тексти такі, що від них віє духом конспірології. Всі навколо ідіоти, а лише автор саме цього опусу володіє “надсекретною інформацією з ЦРУ”, “джерелом з НКВД”, “таємними документами” чи просто “нетривіальними аналітичними здібностями” які перевертають наші давно сформовані уявлення про певну історичну подію. А проте з іншого боку, дійсно корисно відкинути офіційно-нудну історичну версію і трохи повправлятися у версіях і теоріях, тоді і краще історичний контекст розумієш і життя стає трохи цікавішим.
А лише книга Рафаель Гругмана не є, а ні тим, ані іншим. Бо насправді автор ставить собі якісь інші, незрозумілі мені, як читачу цілі. Уся його книга “Советский квадрат: Сталин-Хрущёв-Берия-Горбачёв”, яка мала би бути спробую осмислити стосунки між очільниками радянського союзу, перетворилася на дві великих теми і маленький “причіп” що навіть на окрему тему не тягне.
Пан Рафаель довго і розлого, з заповзятістю корови на пасовиську жує історію про смерть Сталіна. Невелику кількість відомого нам усім історичного фактажу він перетасовує тисячу разів, як картяр-шулер і розкладаючи ці одні і ті ж “карти” кожного разу по різному намагається переконати нас в чомусь. Це і є перша велика тема книги “Советский квадрат”:

“Сталіна вбили? Чи ні? Хто вбив? Хто міг убити? Ці товариші не могли, і ті теж, ці могли але боялися, а оці не хотіли. Тоді Сталіна не вбили? Чи таки вбили? Можливо боялися але вбили? Чи можливо вбили ті хто не хотіли? Чи може вбили ті хто не могли, але змогли, зробивши вигляд, що боялися, але насправді не боялися?”

Десь половину книги я намагався встигнути за паном Гругманом і не відстати ходу оповіді, я дуже боявся втонути в океані гіпотез, які автор висуває, розвінчує і знову висуває. Єдине, що я виніс з цієї частини книги “Ми не знаємо чи вбили Сталіна чи ні. Могли вбити, а міг померти і сам” Дякую автору за це знання, я володів ним і на початку книги, дякую, я вбив стільки часу читаючи книгу, я реально не знав, що з цим вільним часом робити.
Друга частина книги це намагання виправдати Берію. Звучить це виправдання по-дитячому:

“Хрущов, Молотов, Маленков і т.д., намагалися знищити Берію, кажучи, що він головний злодій. Але ж ми знаємо, що всі вони теж злочинці, а отже Берія був ними оббріханий. Він звісно теж злочинець, але йому приписують наприклад сексуальні злочини, а такі були у всіх! А ще Берія був реформатор. Чому я поясню в наступних главах (спойлер: не пояснює), але якщо коротко - він зробив так багато реформ! дуже багато реформ! Яких саме не так важливо, але от вам їх список. Але ці реформи він не робив, чи робив але не Берія. Але хотів робити. Чи йому не дали їх зробити. Але Берія ж хотів! Тому він хороший. Ну тобто ні не хороший, теж злочинець, але чуть-чуть, на пів-шишечки”

Чомусь версія що всі керівники Союзу довбані мразоти, масові вбивці, і дегенерати автору книги в голову не приходить. Як і думка, що в процесі “жабогадюкінгу” не варто шукати кращих і гірших.
Ну і наостанок про “маленький причіп” до книги. Де історія про Горбачова, якої насправді немає. Бо в цьому найкоротшому розділі, автор просто каже, що “реформи Горбачова” це те ж саме що “реформи Берії”. А якщо читач хоче пояснень, то може йти нафіг. Бо пояснень нема і не буде і взагалі треба завершувати книгу.
Що ж, тоді я і не буду пояснень ніяких в своїх рецензіях давати. Сходіть погуляйте на вулиці, качок на озері погодуйде, задонатьте Збройним Силам. А час на цю книгу не витрачайте, воно того не варто.

Генрі Міллер - Під дахами Парижу (Opus Pistorum)

Почав читання: 11.02.2024 - Закінчив читання: 21.02.2024

Ця книга, це літературна порнографія навіть в більшій мірі, аніж усі інші книги Генрі Міллера. А як відомо він ніколи особливо не переймався тим, аби прикривати словесну оголеність. Скоріше навпаки, Генрі-Міллер-автор її спеціально демонструє, не бажаючи розважати читача загортанням збудженої реальності в красиву обгортку з натяків. Власне саме цей реалізм в його творчості тому і приваблює багатьох. “Під дахами Парижу” чи “Opus Pistorum” саме такий текст. Він сирий наче шмат м’яса, який мисливець щойно вирізав з впольованого оленя. Він брудний але красивий, наче носовичок леді, що щойно випав з рук і випадково впав в болото. Він шершавий, наче язик незнайомки підчепленої в задрипаному барі 10 років тому. Читати це дивно, інколи збудливо, інколи відразливо, але більшу частину часу просто нудно.
Відчуття такі, що хтось взяв низькосортний порнофільм і вирішив описати його словами на папері. Якщо ви не перелякана старша пані за 60, яка може втратити свідомість від того, що поруч з нею хтось сказав слово “хуй”, то брудність цього тексту навряд чи вас шокує. Так, в книзі є повно моментів особисто для мене неприйнятних, але їхня кількість на квадратний сантиметр тексту натякає на те, що автор просто намагався епатувати. Може це діяло в 1942-му коли роман був опублікований, але зараз такий спосіб здивувати читача уже не діє.
Проте в книзі залишається інша сторона, до якої важко докопатися за усіма цими описами збочень. Це описи “Парижу бідних”, тих хто шукає останні монети аби зайти в кафе, хто старанно приховує пляму на штанах, бо не може купити інші і латає старі черевики. Це також оповідь про дух міста, в яке всі їдуть за одкровеннями, а бачать бруд, блядство, фальшиве мистецтво і дешевих повій. Немає іншого способу відчути дух Парижу в 30-х 40-х окрім як читати масив таких книг як “Opus Pistorum” в яких описані різні аспекти одного і того ж. А потім вибирати фрагменти і складати собі уявлення проте, яким було життя парижан в той час.
Скажу чесно я чекав від книги більшого через чудовий фільм “Miller’s girl” який власне і надихнув мене на прочитання. Якщо маєте можливість, сходіть і подивіться це чудове кіно, а потім уже самі вирішите чи читати вам “Під дахами Парижа” чи ні.

Анатолій Дністровий - “Сіра пейна”

Почав читання: 06.02.2024 - Закінчив читання: 14.02.2024

Про що б не писав Анатолій Дністровий у своїх романах, він завжди пише про Анатолія Дністрового. І насправді це не те щоб і погано. Всі письменники так чи інакше пишуть про власний досвід, іншого їм немає звідки взяти. Проте особисто для мене в кожному прозовому творі Дністрового, я бачу самого автора як у дзеркалі. Проте головне в його творах геть не це, пишучи про свій досвід, він ніколи не пише про себе. Найбільше мене захоплює те, як Дністровий використовує головних героїв роману в якості декорацій, аби показати основну ідею книги. Наприклад в “Сірій пейні” лейтмотив твору це самотність митця, а точніше художника, який змушений жити в певному відриві від реального світу, аби мати можливість творити. Необхідність піднятися над реальністю, абстрагуватися від неї, залишивши лише кілька болючих звʼязків, допомагають митцеві творити, розкривши внутрішній зір. Щоб побачити картину потрібно відійти трохи подалі від полотна. Щоб побачити реальність треба абстрагуватися від неї. А ми добре розуміємо, що сучасний світ геть не терпить тих, хто хоче жити поза ним, відірватися від колективної посередності, яка нас оточує. Дністровий, в своєму творі називає цей відхід від світу дещо затертим фразеологізмом “вежа із слонової кістки”. Мене це трохи засмучує, бо він міг ми вигадати якусь цікавішу фразу, я знаю, він може. Проте якщо не зважати на використання такого розповсюдженого виразу, а сконцентруватися на суті, то можна сказати, що автор точно попав в суть явища. Інтелектуалу, митцеві більше немає як ховатися від світу, це робить мистецтво більш засміченим, приземленим і нецікавим. Якщо творити без відриву від реальності то виходять серіали від СТБ, голівудські фільми категорії “Б”, воєнні пісні в стилі Байрактарщини, уся українська естрада, чи прости господи, реп. Проте Анатолій Дністровий ще один з небагатьох “доелектронних” сучасних письменників, читання творів яких приносить таке неповторно-болюче задоволення, коли розумієш, що так більше не буде, що ти читаєш про часи, які йдуть у вічність, що їх скоро забудуть. “Сіра пейна” це епітафія на могилі мистецтва, це промова виголошена найближчими друзями померлого живопису, це роман від якого на губах залишається непомітний ледь видимий слід метафізичної сірої пейни…

Станіслав Лем – Непереможний

Почав читання: 10.11.2023 - Закінчив читання: 17.11.2023 

Читати стару фантастику для мене стало чимось на зразок подорожі у дитинство. Хоча чи правильно її називати “старою”? Оповідь ця написана всього лише 1964-го року, в часи коли про космос уже мріяли, але ще його не розумію. Кажу так, наче ми зараз розуміємо його краще ніж Лем в 64-му! Але це не так. Фантастичні історії про космічні подорожі, що їх писали тоді письменники явно більш продумані, аніж більшість сучасних голівудських фільмів. Лем не міг за вибухами і лазерними променями заховати недолугість сюжету, а сучасні фантастикороби можуть чим і користуються. Лему ж доводилося уявляти не лише сюжет, а й дрібні деталі свого твору розуміти як і чому техніка буде працювати на інших планетах. Доводилося пояснювати мотиви вчинків власних героїв. І саме це створювало чудовий фон для оповіді! “Непереможний” маленька історія наче б то про науковців, що досліджують далеку планету, намагаються розібратися куди зникла попередня експедиція. Здавалося б абсолютно класична історія для фантастики середини 20-ст. Але ні, це лише верхній шар оповіді, якщо копнути глибше, відкривається набагато більше сенсів. Земляни зустрічають абсолютно не схожих на себе істот - мікро-роботів, які вижили на цій планеті в результаті “некроеволюції” вони не мають способу мислення в нашому класичному розумінні, але атакують і людей і машини. Люди довго намагаються розібратися що ж відбувається на цій планеті, а коли врешті знаходять ці відповіді виявляється що частину екіпажу вони втратили. І тут вони починають поводитися як класичні люди - мститися нерозумним машинам за загиблих товаришів. Нагадує історію про перського царя Ксеркса, який наказав шмагати море, через яке він програв битву. Тож історія Лема набуває, ще одного сенсу - це оповідь про те, що люди, якщо вони хочуть досліджувати космос, повинні стати мудрішими і перестати пхати свого носа скрізь, куди тільки можна. Фактично люди повинні…. перестати бути людьми і почати бути кимось іншим. Доки я не усвідомив цього сенсу твору, я ніяк не міг зрозуміти чому твір називається “Непереможний”. Пояснення що це просто назва корабля яким земляни прилетіли на планету звісно зрозуміле, але чому корабель так назвали? Але навіть назва тут підкреслює що люди ще не готові до серйозного опанування космосу, адже з поточним рівнем розвитку інтелекту людей корабель варто було б назвати “Самовпевнений”.
Тож готуймося до космічних глибин. Будьмо мудрішими і читаймо хороші книжки.