Брет Істон Еліс – «Американський психопат»

Почав читання: 10.02.2012р. Закінчив читання:25.03.2012р.

Інколи мені здається що сучасна література це просто селективний брєд. Ти просто пишеш велику кількість дурниць, називаєш це романом і якщо можеш продати – ти файний письменник. Це такий собі природній відбір в літературі де виживає не найсильніший (у сенсі найкращий твір), а найбоягузливіший (той який вдалося вигідніше втюхати видавцеві). З таких позицій твір Брета Істона Еліса неймовірно талановитий і цікавий, адже видавець заплатив автору 300000-й завдаток, а потім відмовився публікувати книгу через занадто відверті сцени насилля, тому книга вийшла в іншого видавця, думаю за не меншу суму. «Маніяки, збоченці, сучасна література - прекрасний коктейль» подумав я качаючи цю книгу. Але реальність виявилася більш жорстокою. Особисто мене в описі життя яппі - маніяка найбільше нервували не те, як він вбиває і їсть своїх жертв, а нестерпні описи брендів одягу в якому ходить герой і його «псевдо-друзі». Чесно кажучи, книга закінчилася дуже вчасно, бо якби я ще трохи почитав тексту про Армані, Луї Вітонів чи Ральф Лоренів, я сам би почав вбивати людей! Окрім деталізованого списку хто в чому прийшов в ресторан, що замовляв і скільки це коштувало, а також кількох сцен з лесбійським сексом і вбивствами в книзі немає абсолютно нічого. І я не перебільшую. Спочатку я думав що цікаве буде потім, ближче до середини книги, пізніше я думав що автор просто нездара, який не може написати нічого кращого. І тільки під кінець книги я зрозумів, що насправді ця книга просто не для мене, її створювали для інших людей з іншим світоглядом, для тих хто розбирається у всіх цих годинниках Ролекс і окулярах Велфайр, для тих для кого мають значення статус і гроші, хто працює на Уолл-Стріт і їсть кокаїн жменями. Для них книга Еліса це струс світогляду, це велика бура пляма крові на їхніх вичищених костюмчиках за 900 баксів. Вони не розуміють як герой, такий самий яппі як і вони, такий багатий, накачаний і розумний може когось вбити. На мене ж це справляє абсолютно протилежне значення, я цілком допускаю вбивство, але не розумію як можна оцінювати людей за його річним прибутком.

Павло Скоропадський – «Спогади»

Почав читання: 12.02.2012р. Закінчив читання:05.03.2012р.

Колись давно, в кабінеті історії Ліцею, де я навчався, висів великий плакат зі словами Максима Рильського: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього». І хоча тоді ці слова видалися мені пафосними, з деяким недоречним нальотом повчальності, яким намагаються викладачі нашпигувати недозрілі дитячі голови, все ж я занотував їх до свого цитатника.

Читаючи «Спогади» Павла Скоропадського, я неодноразово згадував цю цитату. І як на мене зрозумів одну важливу історичну істину – все що відбувається з нами тепер вже відбувалося раніше, але ми не зробили з цього висновків і просто забули.

Від «Спогадів» Скоропадського віє намаганням навчитися бути українцем. Він, сподіваюся щиро, намагався нас зрозуміти, намагався стати українцем не тільки за кров’ю, але і за покликанням, будучи російським генералом він хотів стати українським гетьманом. Чи не те саме намагається зробити зараз більшість українських політиків народжених не в Україні?

В книзі Павла Скоропадського є кілька тонких моментів, проектування яких на сучасні українські реалії дає дуже незвичні результати. Так, майже скрізь в тексті він вживає вирази на кшталт «українці хотіли», «українці не розуміли мене» і т.д., себто він підсвідомо дистанціювався від означення себе як українця і багато разів підкреслював, що його роль це роль містка між Росією і Україною, роль українця за походженням, росіянина за «стилем життя». Відверто кажучи, цей текст, як і більшість спогадів, відверто нудний і наповнений виправданнями на кшталт «я Д‘Артаньян, а ви всі…». Скоропадський звинувачує галичан в «шовінізмі», українські партії в тому, що вони не хотіли працювати в його уряді, російських офіцерів в тому, що не хотіли його захищати, селян в тому що хотіли отримати землю, землевласників в тому, що не розуміли тогочасної кон‘юнктури, українську еліту в тому що не хотіла федерації з Росією, російську еліту в тому що вона не розуміла Україну. Себто з цих мемуарів складається враження, що ніхто не оцінив державотворчої діяльності Скоропадського і він змушений був піти, сказавши «… я хотів як краще, а вийшло як завжди…»

В книзі багато уваги приділено оцінкам тих чи інших відомих постатей того часу, як правило тим, кого сьогодні називають видатними українцями (Петлюра, Винниченко, Донцов, Грушевський, Коновалець) Скоропадський дає різкі негативні відгуки, натомість хвалячи людей про яких сьогодні важко знайти якусь інформацію. Багато подій, як то зустрічі з Донцовим і Коновальцем, про які я читав в їх книгах, Скоропадський подає викривлено, так щоб подати себе з найкращого боку. Все це надає Спогадам відтінок нещирості і намагання «вийти сухим з води», але най то лишиться на совісті самого Гетьмана.

Не можна забути і про деякі пророчі вислови гетьмана. Чи того дистанція від українців давала йому можливість побачити те що вони не бачили, чи то талант передбачення, але інколи він говорив дуже точно:

«Все поколения нынешних

украинских деятелей воспитаны на театре, откуда пошли любовь ко всякой театральности и увлечение не столько сущностью дела, сколько его

внешней формой.»

Я вже багато років не можу дати собі відповідь на одне запитання, яким би устрій підтримував я сам, якби жив в ті часи. Соціалістичну і боягузливу Центральну раду чи Українську Державу Скоропадського з його грамотою про федерацію з Росією, а може анархічну Директорію? Безперечно в державі Скоропадського були потрібні і своєчасні рішення як то сильна одноосібна влада, але безпідставна орієнтація на Росію зводить нанівець його позитивні здобутки. Правий був пан Павло в одному, більшовики неймовірне зло для України, яке не зникне навіть якщо вони підуть:

«Большевизм, уничтоживши всякую культуру, превратил бы нашу чудную страну в высохшую

равнину, где со временем уселся бы капитализм, но какой!.. Не тот слабый, мягкотелый, который тлел у нас до сих пор, а всесильный Бог, в

ногах которого будет валяться и пресмыкаться тот же народ.»

Лишається ж тільки одне робити правильні висновки з уроків які викладає нам Історія.