Анатолій Свидницький - “Люборацькі”

Почав читання: 17.01.2026 - Закінчив читання: 03.02.2026 

Це не випадкова книга в моєму читацькому списку. Я давно досліджую історію церкви, тож не міг пройти повз художній твір, що розповідає про родину священника на Поділлі у ХІХ столітті.

«Люборацькі» — це багаторівнева розповідь, у якій за одним шаром сенсів одразу визирає інший. Тільки-но до нього доберешся й роздивишся — аж тут з’являється ще один. Власне, як і в реальному житті: одна подія тягнеться за іншою. Так само й читаючи роман, ти ніби все глибше й глибше пірнаєш у життя цієї священницької родини.

Перший рівень сенсів — це звичайна сімейна історія. Батько — священник, шанована в селі людина; його дружина — добра й роботяща жінка; троє дочок і син живуть собі та біди не знають, аж доки батькові не спадає на думку віддати дітей на навчання. Старшого Антося віддають учитися на попа, старшу дочку Марію (Масю) — до якоїсь польки, яка мала зробити з неї «благородну» панянку. Та не виходить нічого доброго з цієї затії — ні дітям, ні батькам, бо не всяка наука є добром і не завжди вона йде на користь.

Другий рівень сенсів — це класична літературна «жуйка» про конфлікт поколінь. Батьки не розуміють дітей, діти — батьків, у результаті страждають усі. Тисячу разів ми вже це бачили, читали й чули. Цікавим тут є хіба що сетинг: батько родини — священник, а події відбуваються у звичайному подільському селі. Неуважний читач на цьому й зупинився б, не помітивши інших рівнів книги. А вони, безперечно, є.

Третій рівень історії розповідає про вічне бажання людини піднятися вгору кар’єрною драбиною — а якщо не собі, то бодай дітям у цьому допомогти. Старий священник Гервасій Люборацький віддає своїх дітей у науку з щирого бажання дати їм краще життя. Він десь розуміє, що часи змінилися — а вони таки змінилися, бо йдеться про середину ХІХ століття, і вже близько п’ятдесяти років як на ці землі прийшла Російська імперія, а за нею й російська церква, які тут порядкують і під себе перебудовують суспільне життя. По селах ще є старші священники, які пам’ятають давніші часи, але нові реалії невпинно наступають.

У цих нових умовах батьки хочуть дати дітям шанс. Антося віддають учитися на священника, хоч мати й повторює приказку свого батька: «Будуть не ученики, а мученики, не учителі, а мучителі». Навчають його — добре чи погано — але російською, і де ж йому було іншого набратися? Це навчання приводить до біди й щастя не приносить. Дочку Марію віддають вивчити бодай польську, бо, як каже місцевий землевласник-поляк, «негоже мужицькою мовою говорити». Роблять із неї таку пані, що вона вже ні віри, ні мови, ні батьків знати не хоче. Тож і тут щастя немає. За старшою сестрою й дві молодші не знаходять свого: перша перебирає женихами в пошуках шляхтича, молодших видають заміж не з любові, а найменша взагалі потрапляє до монастиря. Нікому з дітей священника не вдається «влаштуватися» в житті.

Проте є ще четвертий, прихований рівень сенсів, який відкривається лише тоді, коли дізнатися більше про життя самого Анатолія Свидницького й зрозуміти, коли саме він писав свій твір. А писав він його в часи «накопичення потуги націєтворення» — у 1860-х роках, що згодом вибухнули Українською революцією 1917–1922 років. Варто лише замислитися: чому діти священника Люборацького мали таку нещасливу долю? Хіба проблема в науці? Ні. Чи, може, лихі часи їх загубили? Теж ні — бували й гірші. Річ у тім, що наука не пішла їм на користь, бо була чужою. З Антося намагалися зліпити правильного священника-русифікатора, а з Масі — дивною забаганкою — польську шляхтянку, якою вона ніколи не була. Тож проблема була не в науці, а у відсутності своїх еліт, своєї освіти, своєї держави й своєї ж таки церкви.

Лише разом, у цій повноті сенсів, розкривається історія, описана в романі «Люборацькі». Тож якщо ви цікавитеся історією, Поділлям, ХІХ століттям або просто хочете почитати якісну літературу — я сміливо раджу вам цю книгу.