Міленко Єрґович - «Історії про людей і тварин»

Почав читання: 07.06.2015 р. Закінчив читання: 27.06.2015р.

Якщо ти нічого не знаєш про Балкани це не страшно. Завжди можеш туди потрапити потягом, літаком чи у мріях. Набагато гірше, коли ти знаєш про це місце, але геть не хочеш його відвідати. Тоді з тобою явно щось не так, це може бути патологія, чи генетичне відхилення, або якесь психологічне порушення. Однозначно тобі треба звернутися до лікаря, бажано такого який спеціалізується на Балканських хворобах і він точно випише тобі рецепт з прийому сербських, боснійських чи хорватських письменників внутрішньовенно тричі на день, до і після їжі.

У цьому рецепті, я майже впевнений, буде Міленко Єрґович, бо його книга розкаже не просто історію жителя Сараєво, вона охоплює дещо більшу площину. Більшість художніх книг, про балканський конфлікт, які мені доводилося читати, були написані про людей і для людей. Ніби тільки вони і були ключовим елементом цієї війни. Думаю, то лише людський егоїзм, бо той таки Єрґович уміло зміщує фокус на тих, хто живе поруч з людьми. Ні, його книга також про і для людей, але при цьому вона не є книгою про війну, бо ця подія не виступає там як сутність. Скоріше війна є фоном, історичним тлом для розповіді про стосунки між людьми і тваринами. Традиційна балканська міфологія переплітається в коротких історіях Єрґовича з сучасними машинами для вбивств і машинами для любові, створюючи певну тяглість історичної міфотворчості. При цьому в цих коротких, незв‘язних історіях неймовірна ніжність може чередуватися з страшною жорстокістю. Особливо вразила мене історія про Ісу Ш., тому я хочу привести її тут повністю, аби ви зрозуміли, що таке Балкани:

Слово, яке незнайомому чоловікові дав Іса Ш.

Цю історію я почув минулого літа від якихось людей у Подґориці і переповідаю її так, як розповідали мені, без прикрас і виправлень. Був собі в Малесії, ще за війни, Іса Ш., сіромаха-албанець, жив у халупці, зліпленій з болота; коли падав дощ, сусіди йому казали Іса, Іса, розтане твоя хата, наче льодяник. Мав одинадцятьох дітей, і так йому поталанило, що жінка народила десятеро доньок і одного-єдиного сина, назвав його Крістіаном, не міг вигадати величнішого імені, а хлопчик був гарний і міцний, з очима зеленими як Скадарське озеро навесні. Іса ним пишався, і коли навантажував грабарку льодяниками на туном і пішки йшов у Подґорицю їх продавати, йому вже не було так тяжко, як раніше бувало. Бог все влаштував, хвалився Іса Ш., я би зараз цю тачку до Белґрада доштовхав і не втомився, бо знаю, що маю сина.

Його хижку оточували гарні й багаті будинки. Переважно всюди місцеві, де-не-де який зайда, серб чи чорногорець, але жодного такого ж злидня. Були люди які, щоб не подавати милостиню, купували в нього льодяники і нут, але завжди більше тих, що не помічали чужої біди. Його плямистий пес із пухнастим хвостом загнутим як місячний серп, навчений був не гавкати. Собакам добропорядних господарів дозволяється брехати цілими ночами, а бідняцькі мусять мовчати. Щоб їхній гавкіт не потурбував сну сусідів. Такі звичаї у Малесії, та й будь-де, де живуть люди і їхні собаки.

Усі знали: коли пес в Іси починає гавкати, стається щось справді велике. Зазвичай – велике нещастя. Так він загавкав однієї ночі, над ранок вже, коли до халупки Іси приступив якийсь чоловік (ніхто його не знав, Іса теж), тримаючи за руку хлопчика. Чоловік той був серб, перед війною працював жандармом, може, тому його й не впізнали, що уніформи на ньому вже не було, жив десь поблизу, але ніхто нині не згадає, де саме. Коли Іса відчинив, незнайомий чоловік сказав йому, що зі сходу, з Косова, насуваються балісти*, тому він мусить утікати, але не може забрати єдиного сина. Якщо поведе його з собою, балісти їх наздоженуть і його вб‘ють і дитя. Чого вони тебе шукають, запитав Іса. Бо я їм в Бога душу винен, відповів чоловік.

Іса прийняв хлопчика. Пообіцяв батькові, що збереже йому життя. То була велика обіцянка, але її в цій ситуації дав би кожен, хто має честь і гідність. Ніхто ніколи не знатиме, чому колишній жандарм, тікаючи від балістів та їхньої помсти, обрав саме Ісу, щоб довірити йому сина. Може, пес в Іси єдиний не кусався, бідняцькі-бо пси рідко кусаються, тому тільки попри нього вдалося пройти до дверей. Може причини були інші і стосувалися більше людей, а не собак. Може, колись він купив у Іси льодяник і тепер вважав, що Іса йому щось винен.

Хлопчик звався Стеван Бойович і був ровесником Крістіана. Якщо поставити їх поруч, здавалося, що це брати. Тільки Стеван мав світліші очі. Такі наче над озеро спустилося серпневе сонце. Дивився так на них Іса, чудувався і говорив жінці та донькам, як же все таки дивно збіглося і склалося, що під їхнім дахом спатимуть уже двоє синів.

Пес Іси теж прийняв гостя так, ніби одвіку знав. Хлопчик сідав на нього верхи, а Крістіан обв‘язував псові мотузкою ший, і так вони ходили подвір‘ям Розбігайся, народе,, їде бег Скендербег * – суворо повідомляв малий на всі чотири сторони, а Стеван тільки гордо піднімав голову і вдавав, ніби, як справжній принц, нікого не бачить і нічого не чує. Так вони бавилися від раннього ранку до пізнього вечора, поки всі троє не падали у пилюку від утоми. Була рання весна, тепло ще не трималося, але, коли вони заплющували очі, пес дихав їх у лице, і тоді здавалося, що надворі літо. Так вони могли собі й далі бавитись, навіть не зрушивши з місця.

Біля опівночі пес знову загавкотів. Іса зіскочив з ліжка, наказав жінці залишатися й, хай там що станеться, не висуватися з-під ковдри. Іса Ш. ніколи нікому нічого не наказував, тому його слова пройняли її до кісток, до кінчика нігтя на мізинці ноги. Усе зрозуміла і завмерла.

Пес і далі божевільно валував. На губах у нього виступила піна, наче сказився. Іса запитав людей в уніформах і зі зброєю, навіщо вони прийшли. Прийшли, щоб ти нам віддав сина Мітра Бойовича. Звідки в мене його син? І нащо вам його син? Треба нам його зарізати. А знаєте, що ти заховав його в своїй хаті. Або віддаси нам його, або переб‘ємо всіх твоїх і тебе приріжемо. Та що з вами, люди, чого б це Мітар у мене, в албанця, та ще в найбільшого малеського злидаря, залишив свого сина? Так Іса Ш. розводив руками і дивом дивувався. Йому дозволили якийсь час отак дивуватися, тільки стояли довкола халупи і нічого не говорили. Годиться й злидневі дозволити зберегти своє обличчя.  Якщо йому довірили дитину, не може зразу взяти і віддати. Ніхто так просто не віддасть дитину на заколення, і швидше би кожен з тих балістів умер, ніж кинув гідність під ноги і зневажив чужі обіцянки. Тому йому дозволили чудуватися, розводити руками так, наче хоче їх всіх обійняти, підсміюватись, демонструючи, який він безхитрісний та бідний, говорити: та що ви, люди, я продаю льодяники і нут, і цукрову вату, коли цирк приїду у Подґорицю, не дав мені Бог стільки сили, щоб гинути за чужу дитину! Його спершу слухали, а потім настав час.

Іса Ш. на руках виніс хлопчика. У ту ж мить пес перестав гавкати, щоб не збудити його. По щоках в Іси текли сльози – не треб, люди, дитя не винне, навіть як батько винний – благав їх пошепки. Не треба, люди, ніколи ще таких часів не було, щоб дітей вбивали за батьків – благав. Звідки тобі знати, які часи бувають, - засміявся один з тих, - ти ж лише продаєш льодяники і нут!

Історія, яку я чув у Подґориці, далі твердить, що хлопчика зарізали в Іси на руках і він не прокинувся навіть Кожна людина має свою міру людяності, і то була їхня міра. Якісь інші, менше люди, розбудили б дитину, а вже потім зарізали.

Руки й сорочка в Іси були у крові. Йому сказали, щоби більше так не робив, щоб не переховував дітей злочинців, бо наступного разу вб‘ють і його, і сім‘ю. Дивився на низ Іса Г. і більше ні слова не сказав. Ніколи більше. Бо ніколи більше не ставалося нічого великого і страшного біля їхнього дому, нічого такого, через що бідняцькому псові дозволяється гавкати.

Іса Ш. дотримав свого слова. Мітру Бойовичу, якого не знав навіть, повернув живого сина Стевана. Таку історію мені розповіли минулого літа в Подґориці, так її й переказуй. Може, історія й вигадана, з людського й собачого прагнення, щоб люди були кращими, ніж є. А може і правда все.

*Скендербег – Георг Кастріоті, очільник албанського антиосманського повстання у XV ст., народний герой, оспіваний у піснях

*Балісти – члени BalliKombetar, Народного Фронту, албанської націоналістичної, антикомуністичної та антимонархічної організації, що постала у 1942 році. Гаслом балістів було «Албанія для албанців, смерть зрадникам»