Борис Джонсон - "Омріяний Рим"

Почав читання: 26.02.2023 - Закінчив читання: 21.03.2023

"Навіщо мені взагалі щось знати про цей ваш Рим!? Все то було так давно, що не має ніякого стосунку до нашої реальності!" Якщо чуєте таку фразу, навіть не сумнівайтеся - перед вами ідіот, людина дурна і малограмотна, яка не заслуговує, аби ви витрачали на неї ваш час. Розумні ж люди знають, що джерела Європейської культури знаходяться в Римі. Знає про це й Борис Джонсон, тому він і взявся писати книгу "Омріяний Рим". Уся його книга - це спроба осмислити чому Риму вдалося об'єднати під своєю владою більшу частину відомого на той час світу, а Європейський Союз - стикається в цьому питанні з перманентними труднощами. Власне на цьому аналізі власне й побудована вся книга, якби Джонсон писав "мотиваційні книги з психології, бізнесу і розвитку успішного успіху" то її можна було б ще назвати "Чому Риму вдалося" Але на щастя, Борис таким не займається, тому "Омріяний Рим" вартує нашої уваги. Алюзії між минулим і сучасним дуже часто є вражаючими. Автор не викладає якісь зайві, непотрібні для розуміння основної ідеї, факти, багато чого опускає. Проте він на диво тонко помічає взаємозв'язки, які наче і на поверхні, але сам ти їх чогось не бачив. Наприклад мені дуже сподобалася аналогія між імперським культом Октавіана Августа і раннім християнством. Я читав цей розділ і на кожній третій фразі скрикував "Ну так! Так!", "Чому я цього не помічав раніше!?" або "Це ж усе пояснює!" Розповідь ця до біса проста, читається легко і невимушено, її може зрозуміти навіть людина, яка ніколи не займалася вивченням римської історії. Так, після прочитання "Омріяного Риму" ви не дізнаєтеся про всіх визначних осіб, про всі важливі віхи історії Риму, але ви зможете зрозуміти як Рим і досі, після стількох сотень років після свого зникнення досі впливає на нас.
"Омріяний Рим" Боріса Джонсона - це книга, яку я дещо остерігався читати. Я боявся, що Джонсон, ця непересічна людина, друг України, урядовець, який зробив для допомоги моїй державі так багато, виявиться жахливим імперцем. Я переживав, за те, що англієць буде виправдовувати імперськість Риму, а через нього імперськість Британії. Проте мої страхи виявилися марними. Боріс Джонсон, попри певний саркастичний і колючий стиль він веде дуже цікаву оповідь про те, чому Риму вдалося стати імперією. Він засуджує упокорення інших народів, але визнає здобутки Риму. Саме такого то такого аналізу і я сам схиляюся, тому можливо підхід Джонсона мені й сподобався. У мене залишилася лише одна маленька зачіпка, якої мені не вистачило в книзі. Я хотів би аби Борис написав схожий текст про Україну і її землі. Мені здається, йому вдалося б краще вплести українську історію у світову, аніж це роблять наші науковці типу Ярослава Грицака.

Сергій Плохій - "Остання імперія. Занепад і крах Радянського союзу

Почав читання: 15.01.2023 - Закінчив читання: 17.02.2023

Мені було 5 років коли розвалився СРСР, але я майже нічого не памʼятаю з того періоду. В 1991-му мене найбільше турбувало, що саме смачного мама принесе з роботи і чи відпустять мене погуляти в дворі після обіду. А тим часом відбувалися визначні події, що міняли світ. Розвалювалася остання світова імперія, зникала комуністична загроза, яка багато десятиліть тримала в страху весь світ. Трохи образливо, що формально живучи в той час, я не можу нічого розказати про це, не маю ніякої власної думки, щодо тих подій. Тож читання книги відомого історика Сергія Плохія "Остання імперія. Занепад і крах Радянського союзу" мало на меті заповнити прогалину в цих знаннях і скласти повне враження в моїй голові про події, в результаті яких Україна отримала незалежність.
Насамперед, маю сказати, що було дещо дивно читати цю книгу, адже фактично доводилося уявляти собі з точки зору дорослої людини часи, про які у мене були геть інші, дитячі спогади. Це, з одного боку, створювало певний дисонанс, а з іншого дозволяло краще зрозуміти тогочасного середньостатистичного обивателя, адже типовий українець в 1991-му був дещо інфантильною людиною. У читача, мало обізнаного з східноєвропейською, зокрема українською ментальністю може скластися враження, наче події розвалу Союзу керувалися елітами, окремими персонажами, на взаємодії яких і складена уся книга Сергія Плохія. Фактично це хронологічний і дуже детальний опис основних подій, що призвели до розвалу Союзу, аж до наведення точних діалогів між основними учасниками подій. Автор з неймовірною ретельністю реставрував хронологію подій, віднайшов і розписав хто, коли, кому і навіщо говорив ті чи інші слова. Це створює дуже захопливу картинку в уяві читача. Проте, як я зазначав раніше, в того, хто не розуміється на особливостях нашої ментальності, може скластися думка, що саме ці спікери парламентів, президенти республік і їх радники спричинилися до руйнування комуністичного колосу. Проте в книзі Сергій Плохій спочатку завуальовано, а в епілозі прямо вказує, що без позиції українського керівництва, яка спиралася на результати референдуму 1-го грудня 1991 року ситуація могла розвиватися геть інакше. За усіма цими переговорами, путчами і домовленостями стоїть просте, чітке, впевнене (ви тільки подивіться на відсоток тих хто був на референдумі за Незалежність) твердження українців про те, що держава має бути незалежною. І як на мене, найбільша заслуга автора як раз в чіткій артикуляції цього факту. Без нас, без українців, без нашої боротьби і нашого голосування нічого могло б і не статися, Союз міг би пережити кризу, оговтатися і знову стиснути свої щупальці навколо наших ший. Ми, наші батьки, бабусі і дідусі не дали цього зробити тоді. Ми на референдумі обрали свій шлях, а тепер в кривавій війні з росією маємо відстояти свій вибір. І я не сумніваюся що ми це зробимо.
Попередні покоління викопали яму для СРСР, наші батьки поклали в неї труну, в якій лежали руїни імперії. Ми цю могилу засиплемо, а наші діти вирішать, що на ній посадити калину, чи щось інше.

Джеррі Тонер - "Звільни свого внутрішнього римлянина"

Почав читання: 09.01.2023 - Закінчив читання: 15.01.2023

Ми рідко коли задумуємося наскільки ідеї, що керують нашим світом і рухають нами самими є давніми. Сучасній людині здається, що якщо нас оточують найновіші ноутбуки, телефони останньої моделі, що коли ми літаємо в космос, лікуємо більшість відомих хвороб і розбираємо на запчастини людський геном, то і в царині ідей ми користуємося усім найсучаснішим. Проте це, м'яко кажучи, не так. Базис усієї західної філософії, на основі якої нам пощастило бути вихованими, це філософія антична, грецька або римська, лише незначним чином модернізована нашими попередниками. Звісно я не кажу, що від заснування Римської Імперії і аж до наших днів нічого не змінилося, говорити так означало би тільки виставити себе повним дурнем. Я лише кажу, що концептуально ми використовуємо старі римські наративи, трохи обтесані для зручності. Якщо сумніваєтеся в моїх словах - почитайте книгу Джеррі Тонера "Звільни свого внутрішнього римлянина". Цей, справді дуже цікавий, спосіб розповіді, що його обрав автор, а саме оповідь від імені вигаданого персонажа розкриє всі таємниці "загадкової римської душі". Фактично ця книга - збірник порад від римського аристократа, що не просто вигадані автором, а засновані на велетенському пласті античних творів. Тут можна знайти просто філософські думки, як от:

"Будь-яка надмірність є руйнівною, але надмірність комфорту руйнує вас найдужче. Вона заважає роботі мозку. Вона затуманює істину мужності солодкою оманою марнославства."

Або поради щодо того, як правильно жити власне життя, аби прожити його достойно і так, як це робили справжні римляни:

"Ми маємо пам’ятати, що робити гроші — це питання моралі, а не лише фінансових операцій, і мусимо відповідно розцінювати власні рішення, пов’язані з управлінням своїми фінансами"

Більшість з цих порад є досить логічними і так чи інакше, це саме те, що намагалися в дитинстві прищепити нам батьки чи вчителі (якщо звісно вам пощастило з хорошими батьками чи вчителями). І фактично вони є противагою тій етиці гедонізму, що повсюдно панує в людських головах в наш час. Звісно усі ці поради віком в дві тисячі років не можна аплікувати бездумно, проте вони і сьогодні не втратили актуальності. Що особливо цікаво, у більшості з них проглядається певна спорідненість, маю на увазі, що коли цими рисами, що описані в книзі як "чесноти справжнього римлянина" наділити якусь людину, то це буде цілком адекватна нашому часу особистість, але як то кажуть "зі сталевим стрижнем в середині".
Звісно є в книзі і дуже оригінальні поради, одні з них геть застарілі і виглядають смішно, адже їх просто неможливо застосувати в сучасному світі. Зокрема, майже всі медичні поради і думки щодо здобуття слави та почестей, виглядають дуже кумедно. Особливої уваги заслуговують поради щодо поводження з жінками, якщо їх застосовувати в наш час, то в кращому випадку тебе вважатимуть недоумком, а в гіршому - наб'ють пику. Хоча звісно є і дуже цікаві пропозиції лікування деяких хвороб, проти яких безсила сучасна медицина:

"Ліками від меланхолії є гній теляти, прокип’ячений із вином."

Не впевнений чи варто саме ці ліки перевіряти на собі, напевно ні. Тому якщо хтось з вас, друзі, хоче вилікувати меланхолію, не треба кип'ятити гній з вином, а краще візьміть і прочитайте гарну книжку, це теж допомагає.

Ніл Фергюсон – «Цивілізація»

Почав читання: 23.11.2022 - Закінчив читання: 07.01.2023

Скільки існує людство, стільки й існує дві його глобальні проблеми: бажання заглибитися так далеко в незначні деталі, що не помічати загальних тенденцій і бажання узагальнювати, відкидаючи деталі, які не відповідають висунутій загальній теорії. Книга Ніла Фергюсона "Цивілізація" належить як раз до другого типу, автор намагається побудувати загальну теорію чому Західна цивілізація змогла стати більш успішною за усі інші цивілізації у світі. Ця книга нагадала мені чимось "Зброя, мікроби і харч. Причини нерівності між народами" Джареда Даймонда. Проте пан Фергюсон, як на мене більше примітизував свою книгу. Він справді наводить досить цікаву теорію з шести пунктів (не буду вам їх наводити аби не спойлерити) чим Західна цивілізація краща. Проте наукового обґрунтування цим тезам не дає. Звісно кожен розділ містить розлоге пояснення кожного окремого пункту з прикладами, проте автор опиняється у тій самій пастці про яку я говорив на початку - він описує факти, що підтверджують його теорію і відкидає факти, що її спростовують. Беззаперечно певні його тези є цікавими і дуже влучно описують дійсність. До прикладу, мені дуже сподобалися міркування Ніла Фергюсона щодо релігії, вони не є словами вірянина, засліпленого догматами, але і не є словами "бойового атеїста" який відкидає будь-яку користь релігії. Це міркування вченого, який аналізує як позитивні, так і негативні моменти, проте проглядається певна туга за "духовним минулим" на противагу "розпусній сучасності":

"Бога-Отця, Бога-Сина і Святого Духа замінили Бог-Аналітик, Бог-секретар й Особистий Тренер."

або

"Теорії Фройда, з їхнім негативним ставленням до витіснення та прихованою симпатією до еротичного поривання, частково зіграли свою роль у підбурюванні європейців до заміни церкви на секс-шоп."

Проте основним позитивним моментом "Цивілізації" Фергюсона є, як на мене, той факт, що автору вдалося вловити і донести до читача основну думку, що "загибель Заходу" не є доконаним фактом, не є неминучістю. Що з цим повільним загниванням (яке ми безперечно можемо спостерігати в наш час) можна і треба боротися. Не прямо, але між рядками Фергюсон пропонує повернутися до ідеї осмисленої моральності заснованої на переосмислених християнських чеснотах.
На даль я не можу перевірити правдивість усіх тверджень пана Фергюсона, адже не володію тим масивом знань, яким володіє професор Гарвардського університету. Проте деякі неточності, які він допускає і які стосуються до прикладу українських теренів дозволяють мені припустити, що з його теорією не все так просто і її не можна "приймати за основу в першому читанні". Скоріше я б сказав, що "Цивілізація" це книга, яка запрошує до роздумів. Це такий собі інтелектуальний виклик, що його автор кидає читачам: "Ану, спробуйте пояснити світові історичні закономірності краще за мене!" І я впевнений, що колись знайдеться той, хто зможе це зробити. А поки раджу лише прочитати цю книгу і задати собі запитання. А що я можу зробити для того, аби наша цивілізація не занепала.

Юрій Легун - "Генеалогія селян Подільської губернії: джерела"

Почав читання: 14.11.2022 - Закінчив читання: 29.12.2022

Все більше і більше в моєму списку читання з'являється специфічна література, яка все більше віддаляється від художньої і все більше наближається до наукової. Цього разу мені до рук потрапила монографія, що буде корисна для будь-якого дослідника генеалогії, книга Юрія Легуна "Генеалогія селян Подільської губернії: джерела". Хоча Поділля не відноситься до регіону мого власного генеалогічного дослідження, проте ця книга дозволяє систематизувати джерела селянської генеалогії і зрозуміти для себе, чи всі можливі документи були знайдені і опрацьовані. Можна із впевненістю стверджувати, що більшість теперішнього населення України - це нащадки селян. Проте селянська генеалогія незаслужено забута, мало хто нею займається, адже думає, що про селян не збереглося ніякої історичної інформації. Власне Юрій Легун намагається довести, що ця галузь досліджень має дуже великі перспективи. І як людина, що теж пройшла свій власний шлях дослідження сімейної історії, можу сказати що з паном Юрієм я абсолютно погоджуюся. На щастя в українських архівах зберігаються велетенські масиви корисної інформації, яка дозволяє кожному охочому заглибитися в історію своєї родини на 6-10 поколінь. Звісно, почати генеалогічну розвідку можна й без прочитання цієї книги. Але так чи інакше, кожен, хто хоче провести дослідження дещо серйозніше аніж "три метрички, дві сповідки" рано чи пізно спробує створити свою власну систему обліку джерел, а отже книга "Генеалогія селян Подільської губернії" стане такому досліднику в пригоді.
Окрім чисто наукового інтересу, ця праця також може бути цікава і в якості простого читання, аби зрозуміти, які ж цікавинки ховаються на запилених полицях архівів. Автор не лише розповідає про джерела для вивчення генеалогії, але й наводить цікаві приклади з архівів. Один з них мені сподобався особливо:

"Надзвичайно актуально для України початку ХХІ ст. звучить і уривок з розмови 1911 року між жителями с. Нової Ободівки Ольгопільського повіту Степаном В'юном (який кілька років служив у Петербурзі й приїхав у відпустку на батьківщину) та колишнім солдатом Григорієм Шевченком: "Во время же разговора Стефан Вьюн и стоявшие с ним подняли меня на смех, за то, что я не говорю по-малороссийски, а по-русски. Говорю же я по-русски потому, что был на военной службе в г. Гродно в 101 пехотном полку и научился там говорить по-русски". На що В'юн резонно зауважив, що він служить довший час, але рідної мови не забуває"

Як бачимо, нічого не міняється з роками. А питання мови гостро стояло як в 1911-му, так і у 2022-му. Але це не один приклад, різних документів автор наводить достатню кількість аби зрозуміти що саме зможе відшукати дослідник, що зважиться замовити таку справу в архіві. В підсумку книга Юрія Легуна виявляється гарним путівником у світі генеалогії Правобережної України і чудовим стартом для всіх, хто бажає знати більше про історію своєї родини.

Еріх Марія Ремарк – «Життя у позику»

Почав читання: 23.10.2022 - Закінчив читання: 04.11.2022

Зводити творчість Ремарка до антивоєнної прози - це наче, потрапивши в місто з красивою, стародавньою архітектурою, розглядати лише дахи будинків, ігноруючи усе інше. Лейтмотивом творчості Ремарка є не війна, а відчуття смерті. Так, справді, бойові дії, війни і страждання роздягають людину до нага, виставляють на позір усі почуття, перед очі здивованої і зацікавленої публіки. Як і сто років тому, так і зараз пересічний споживач життя любить, сидячи в теплі на дивані, потягуючи щось смачненьке, дивитися на те, як хтось інший боїться смерті, стоячи над прірвою. "Entertain us" звучить рефреном крізь століття і нічого не міняється. Хліба і видовищ, от і все, що потрібно людині.
Ремарк дає саме це, кидає в очі спраглому до почуттів читачеві те, що його вразить найбільше - жагу життя і страх смерті. Герої його творів бовтаються в павутині не здатні втекти від смерті, що наближається як голодний павук, який відчуває посмикування тонких мотузочок павутини. Люди стараються вирватися, втекти, оборонитися від приходу невідворотного, але не можуть. Який би текст Ремарка ви не читали, нетлінну класику "На Західному фронті без змін", обожнювані любителями драми і театру "Три товариші" чи, до прикладу, менш відомий широкому загалу твір "Життя у позику", але ви точно можете бути впевнені, шо в творі хтось помре і буде страждати, хоча й любитиме і заслуговуватиме на життя. Бо в цьому і полягає увесь сенс буття, в невідворотності смерті.
"Як жахливо пафосно і безрадісно ти сприймаєш життя!" - можете звинуватити ви мене. Невже немає нічого вищого за ці спроби вижити, невже в кінці тунелю завжди смерть і втрата? Звісно ні. І Ремарк добре це знав. Життя скінченне, сповнене болю і страждань, любові і задоволень. Але вічності йому надає пам'ять. Якщо ви прочитаєте увесь творчий доробок автора, то помітите одну цікаву особливість - деякі твори дуже підозріло схожі між собою. "Повернення" це наче продовження "На Західному фронті без змін", але в продовженні виявляються живими ті персонажі, що померли в попередній книзі. В "Три товариші" один із друзів автомеханіків, що беруть участь в автомобільних перегонах закохується в Патрицію Гольман, дівчину з смертельною хворобою, яка мусить їхати в гірський санаторій, аби продовжити там своє життя. А уже в "Життя у позику" інший автогонщик, забирає із санаторію іншу смертельно хвору дівчину, аби вона могла востаннє насолодитися життям поза лікарнею. Всі ці історії переплетені між собою у вічній спіралі. Вони і є надія на краще, надія на те, що ми прожили наші життя не дарма. Бо більшим сенсом життя аніж смерть є тільки надія, хай навіть помилкова надія, що смерті можна уникнути. І саме тому, в останній главі книги "Життя у позику" повертаючись в лікувальний санаторій, смертельно хвора дівчина зустрічає свого давнього знайомого Гольмана, який одужав, і залишає лікарню. І цей збіг прізвищ з героїнею «Трьох товаришів» зовсім не випадковий. Бо життя є вічним, хоча і скінченним.

Роберт Лекі - "Каска замість подушки"

Почав читання: 24.10.2022 - Закінчив читання: 28.10.2022

Читати про іншу війну, в той час, коли за твоїм вікном на цивільні міста падають російські ракети, коли твої близькі друзі на фронті зі зброєю в руках захищають державу від агресора, це звісно ще те випробування для ментального здоровʼя і власної адекватності. Але доки рідна державонька не потребує моєї скромної персони в рядах наших неймовірних Збройних Сил, я маю можливість вкотре почитати спогади фронтовиків інших воєн і спробувати зрозуміти їхню мотивацію. Здавалося, що б нового тут можна було б знайти. Я прочитав уже стільки мемуарів і спогадів, як про Першу, так і Другу світові війни, це історії з різних сторін фронту, різних родів військ і різних соціальних прошарків. У них завжди є дещо спільне, є дещо різне, проте кожна така розповідь докладає новий вимір до опису війни. Адже кожен солдат, цивільний чи воєнний стратег по своєму бачить війну, по різному пропускає її через себе і рефлексує. Я взагалі вважаю, що вивчення військових мемуарів має бути обовʼязковим окремим пунктом в програмі світової літератури. Тільки це дозволить людині правильно витрактувати події минулого і зробити з них вірні висновки. Адже розповідати лише сухі факти на уроках історії, показувати лише дати і короткі висновки, це наче тому, хто ніколи не бачив людину показати скелет і намагатися пояснити як він рухався. Спогади фронтовиків - це м'язи війни, а, як відомо, їх завжди потрібно підтримувати в тонусі.
Спогади Роберта Лекі, морського піхотинця, що воював на тихоокеанському фронті, дещо вирізняються серед інших схожих творів. Він не намагався перетворити своє минуле на повчання для прийдешніх поколінь чи на описи жахів війни. Не пробував повчати читача, не намагався в кращому світлі виставити себе чи в гіршому своїх ворогів. Він просто розказав як усе було. З жартами, з жахливими смертями, з надлюдськими випробуваннями і поголовним пʼянством, з бажанням за будь-яку ціну вижити і бажанням допомогти побратимам. Війна в його описах постає справжньою, без демонізації і без вихваляння. Цей текст, можна було б назвати "окопною правдою", якби морська піхота багато часу проводила в окопах. Роберт Лекі знає за що він воює, але не намагається виставити себе якимось супергероєм. Він і його побратими пишаються тим, що належать до елітного підрозділу морпіхів, сміються над армійцями і моряками, але при цьому роблять це по-доброму, розуміючи, що усі роблять одну справу. Рухаючись сторінками цієї розповіді видно як змінюється автор, від наївності до розуміння межі життя і смерті. Автор спогадів чесно визнає, коли йому страшно, відверто каже що в якийсь момент втік в госпіталь аби відпочити. Йому не важливо, що про нього подумаємо ми, читачі книги, Роберту Лекі не потрібно боротися за повагу людей, що будуть читати написані ним рядки. А це значить, що він може дозволити собі писати правду, це найбільше і підкупає в його спогадах.

Мені видається, що так чесно і відверто може писати про війну лише той, хто бореться за правду, хто в війні займає правильну сторону. Злочинець, загарбник, агресор, ніколи не зможе написати настільки відверту книгу, бо постійно буде хотіти виставити себе праведником, применшивши власні злочини. Думаю, що після нашої перемоги в теперішній війні, будуть написані не менш чесні і відверті книги. Лишається тільки дожити до цього моменту, аби їх прочитати

Еріх Марія Ремарк – «Ніч у Лісабоні»

Почав читання: 01.10.2022 - Закінчив читання: 23.10.2022

Читаючи "Ніч в Лісабоні", фактично книгу про емігрантів, що втратили Батьківщину і змушені були волочитися по світу, я ловлю себе на думці, що рано чи пізно геть втрачається контакт з людьми, які виїхали за кордон. Не важливо з яких причин близькі тобі люди поїхали в інші країни: через політичні переслідування, через війну, чи просто в пошуках кращого життя. З часом, вони усе одно стають все більше чужі й віддалені. Я раніше думав, що це через те, що ви з цими людьми більше не перебуваєте в одному просторі, вас не турбують одні й ті ж проблеми. Різні країни, різні звичаї, різні щоденні новини створюють дистанцію між людьми. Але ні, не в цьому причина і саме читаючи "Ніч у Лісабоні" я це остаточно усвідомив. Адже часто ми буваємо близькими з людьми, яких можливо ніколи не бачили, бо вони живуть в іншому місті. Або бачили кілька раз в житті, проте розмови, мережа, відвертість, зв'язують нас. То чому ж зникає відчуття інтимності з тими, хто поїхав в чужі краї, але залишається з тими, хто живе з тобою в одній країні, хай навіть далеко? Я думаю справа в уяві. Ми не можемо уявити собі життя емігранта за кордоном (навіть якщо ми колись були в тій країні як туристи) а інтимність спілкування - це інтимність спільної уяви, спільних мрій і фантазій. Вас не врятують щоденні розмови, чи їх відсутність, вашу дружбу не врятує нічого: будете ви ділитися важливим чи лише періодично питати "як ти?" Без спільно уявленого простору, не зважаючи на те які близькі ви не були до того, це розвіється як марево, наче дружби ніколи й не було. Ті, кого ми вважаємо близькими, це не справжні люди, це ефемерний вигаданий образ, який ми собі уявили, така собі проекція людини на нашу уяву. Те що називається дружбою, коханням, зв'язком, відданістю, це тоненькі срібні ниточки які пов'язують ці вигадані образи, наш власний і наших близьких між собою. А кордони, наче гострі безжальні леза розтинають ці ниточки. І чим більше цих кордонів перетинає емігрант, тим більше зв'язків обривається. Там, в іншій державі, в іншій митній зоні чи на іншому материку, за океаном, чи за морем, або навіть просто за найближчою річкою, але на чужій землі, знайомі нам люди стають іншими, навіть якщо вони самі цього не хочуть.
Ніхто і ніколи не зрозуміє біженця чи емігранта, тільки така сама людина як він, тільки вночі, бо ніч витоншує наші чуття, робить серця вразливими та здатними до емпатії. Найкраще це робити в місці, де позаду тебе великий вантаж минулого, тяжкий і неповороткий, а попереду безкрайній простір океану. І отут, на березі океану, можна з кимось поділитися своїм життям. Тільки в нічних закладах, що працюють до останнього відвідувача можна вийняти з себе душу і розказати як втрачається зв'язок з рідними, а потім і з самим собою, коли ти полишаєш рідні береги і тікаєш далеко за кордон. Тільки тут тебе можуть зрозуміти, тільки під світлом вуличних ліхтарів стає ясно куди зникає дружба, де пропало кохання. Лісабон справді ідеальне місце для того аби нарешті розібратися, що ти за людина і одночасно аби загубитися. Колись вважалося, що коли двоє одружуються, то жінка наче "помирає" для своєї родини, її оплакують як померлу. А потім вона "народжується" в родині свого чоловіка наче новою людиною, з цим пов'язане і надбання нового прізвища в шлюбі. Ступаючи на трап корабля або літака емігрант помирає, тому там варто плакати коли наші друзі, рідні, кохані приймають це рішення. Але десь там далеко, за річкою, кордоном чи океаном народиться нова людина. І нам треба радіти, що вона народилася. Бо вона матиме там шанс бути щасливою. Але уже без нас.

Войцех Тохман - "Ти наче камінь їла"

Почав читання: 01.10.2022 - Закінчив читання: 12.10.2022

Я дуже не хочу, аби такі книги, як "Ти наче камінь їла", колись писалися б про нашу власну війну. Бо це той тип книг, що описують поразку. Не щаслива лють переможця, який втратив друзів, але вижив, не правда війни від солдата, не мемуари воєначальника, аби ніколи не забувати про бойові дії і розказати про них світові. Ця книга, наче буденна фіксація поразки, наче коли ти заходиш в розбомблений будинок і перераховуєш, що саме зруйновано. Такі тексти це констатація болю, руйнувань і безсилля. Войцех Тохман писав цю книгу дещо відсторонено, наче новинний сюжет в газету. Сухо викладав факти: Ім'я, скільки років, де людина проживала, потім, що з нею сталося. Короткі фрагментарні історії, за якими тільки злегка проглядалася емпатія. Спочатку мене такий стиль оповіді дуже дратував. Ну як можна бути таким черствим?! Це так "по-журналістськи" відсторонитися від трагедії і просто її фіксувати, знаючи, що це зло тебе самого оминуло. Але потім я зрозумів, що можливо інакше цей текст просто неможливо було написати. Красиві звороти й розгорнуті описи жахіть, з якими довелося зіштовхнутися мешканцям Боснії і Герцеговини (так, свідомо не пишу, про їхню релігійну чи національну приналежність лише географічну) точно не допоможуть повернути до життя вбитих і закатованих, не полікують серця, не повернуть батькам дітей, а жінкам - чоловіків. Якщо красиво написати про програну війну - то це не відбудує знищені будинки і знищені долі, не поверне рідні домівки усім, хто їх втратив. Справді, в такому випадку залишається хіба фіксувати, буденно, крок за кроком, факти. Хто, де, коли загинув. Хто, де, коли вчинив вбивство. Бо більше нічого не зробиш. Бо війна програна, причому обома сторонами. Тому я й не хочу, аби про нашу війну з росією хтось колись написав таку книгу. Я хочу читати про лють, про помсту, про те як росіяни ще десятиліттями будуть мочитися в штани при згадці про українців, але не хочу аби іноземні журналісти отак в літературному вигляді фіксували факти про нас. Бо ми самі маємо написати про себе. Бо наш голос має бути почутим, на відміну від голосу боснійців в 90-х.
В цієї книги дуже вдала назва, слова "Ти наче камінь їла" це слова хлопчика, який каже їх своїй матері, яка навіть через багато років не може спати спокійно, бо до неї уві сні приходить покійний чоловік. Усе що залишається жінці це скреготати зубами від розпачу і болю, а ці звуки такі наче вона жує камінь. Важкий, твердий камінь, який ти жуєш і не можеш розжувати та одночасно не можеш виплюнути - це і є метафора усієї війни в Боснії. І що найгірше, цей камінь боснійці досі жують, хоча пройшло уже стільки років після того, як війна закінчилася. Колись в молодшій школі, коли ти бився з кимось, викладачі потім змушували вас подати одне одному руку і помиритися. І ви далі мали вчитися разом, забувши про бійку. Світ зробив щось схоже, змусив сербів, боснійців і хорватів після взаємних етнічних чисток продовжувати жити в одній країні. Жити разом вбивцям, ґвалтівникам, воєнним злочинцям і їх жертвам. Тому ці люди досі жують свої камені, не маючи сил проковтнути. Чи зміниться це колись? Хто знає…

Ярослав Грицак - "Подолати минуле: глобальна історія України"

Почав читання: 05.09.2022 - Закінчив читання: 30.09.2022

В будь-які часи, для розумної людини, було важливо не втрапити в інтелектуальне кріпацтво від більш розумних дослідників і науковців. Адже є велика спокуса прийняти чужі висновки за факти і далі будувати на них свої міркування. Проте, як відомо, якщо хочеш дізнатися чи вірне якесь твердження - його потрібно поставити під сумнів. Тож спробуймо критично поставитися до нової книги пана Ярослава Грицака "Подолати минуле: глобальна історія України" й не будемо одразу приймати її як божественне одкровення більш розумної аніж ми з вами людини.
Насамперед треба зазначити, що сама по собі ідея книга дуже важлива і потрібна. Більшість існуючих на цей момент викладів Історії України існують у контексті відірваному від глобального світу, від загальної історії. Грушевський, Крипʼякевич, Аркас чи той таки Лисяк-Рудницький писали свої роботи в іншу історичну епоху та з іншою метою. Зараз нам потрібний новий виклад історії, спроба інтерпретувати її в глобальному, загальносвітовому сенсі, щоб пояснити усім наше місце в історії людства. Одночасно з цим нова історія України має пояснити нам важливу річ - прийняття необхідності модернізації і оновлення. З обома цими задачами і покликана справитися книга Ярослава Грицака. Пан Ярослав, як на мене, поклав своє наукове життя на вівтар модернізації, пояснюючи українцям навіщо їм бути сучасними і чому не можна тонути в мороці традиційності (в гіршому розумінні цього вислову) та власних історичних упереджень. Довести це він намагається аналізом різних історичних епох. Проте, як каже сам автор в передмові до книги, він не є експертом з давньої історії України, хоча свою розповідь намагається почати саме з цих часів. В результаті виходять такі собі розповіді про русичів які мають модернізуватися. Причому розказані ці історії наче похапцем, автор просто бере певний факт, який підтверджує його теорію і наводить його в книзі, при цьому ігноруючи інші факти що лежать поруч. Окремо бісить в книзі відсутність посилань на джерела, особливо в ситуації коли висновки робляться на основі дещо контроверсійний даних.
Ще один мінус книги пана Грицака, який впадає в око, це його явні симпатії певним ідеям, історичним постатям чи подіям. Для прикладу наведу цитату:

"Бідність руської інтелектуальної традиції вражає. Між Х та ХVII століттями не знайдемо жодного наукового твору в церковнослов'янськiй традиції, навіть богословського трактату. Як і не знайдемо руських відповідників Омара Хаяма, Абеляра, Сервантеса, Макіавеллі чи Шекспіра та їхніх творів" 

Нема жодного посилання на якийсь аналіз літературних творів, за основу береться дуже широкий часовий інтервал, невідомо чому саме на Хаяма чи Макіавеллі треба орієнтуватися. Власне навіть якщо дійсно взяти за аксіому, що кожен народ повинен мати величну літературу такого рівня, то претензія пана Ярослава виглядає дуже схожою на претензії росіян які спочатку століттями знищували, асимілювали, розстрілювали, крали нашу культуру, а потім запитують: "а де ваші відомі письменники рівня Достоєвського". Я б ще зрозумів такі питання від малоосвіченого малороса який раптом в 2022-му році відкрив для себе великий пласт української літератури, музики, кіно, театру і намагається порівняти цю велич із величчю знайомої йому культури. Але чути це від такого шанованого дослідника як Ярослав Грицак як мінімум дивно. То чому ж він дозволяє собі такі репліки? Я думаю, що саме через упередження. Як людина з заходу України і греко-католик, він має упередження до історичної традиції Наддніпрянщини. Грицак дивиться на історію через дихотомію православʼя - унія, шляхта - козаки, Австро-Угорська імперія - Російська імперія, Західна Україна - Велика Україна, модернізація - відсталість. І якщо в деяких порівняннях це дійсно має зміст, то в інших це виглядає наче натягування сови на глобус. Бажання знайти підтвердження своїм теоріям модернізації, так сильно засліплює пана Грицака, що він не бачить очевидних речей. Ось до прикладу, як він описує міжвоєнну історію західної частини України:

"Ліберальна демократія - єдина норма, яку вони знали і яку намагалися втілити в Західно-Українській Народній Республіці"

Тут хочеться зі здивуванням підняти брови і запитати "ШО!?" Буквально жителі заходу України до 1918 року мали МОНАРХІЧНУ владу! Так, з парламентом, так з виборами (куди як ми знаємо не дуже охоче допускали українців, але все ж), але це була монархія, ніякою ліберальною демократією там і не пахло. ЗУНР в певний момент очолював Євген Петрушевич, буквально ДИКТАТОР! Ще раз повторюсь, його посада буквально називалася "диктатор ЗУНР"! Про яку ліберальну демократію тут можна говорити? Проте пану Ярославу це байдуже. Все, що не підпадає під його модель світобачення він просто відкидає. Тому читаючи його книгу складається враження, що існують якісь хороші, ліберальні, модерні, прогресивні українці і відсталі, православні, погані традиціоналісти. Звісно він не каже про це прямо, але цей наратив постійно читається між рядків.
В результаті сукупності цих моментів, про які я кажу вище і вийшла книга "Подолати минуле: глобальна історія України", книга на потрібну, важливу тематику, але написана однобоко і уривчасто. Вона завелика для статті і замала для наукового дослідження, це нагромадження особистих думок, які подані у вигляді беззаперечних фактів. Це хороша книга, яка погано написана, а для історика рівня Ярослава Грицака це мало б бути недопустимо.