Почав читання: 08.08.2018 Закінчив читання: 20.08.2018
Інколи, в злому, швидкому і рвучкому сучасному світі час завмирає. Зупиняється вся незрозуміла метушня, люди які кудись бігли завмирають, а автомобілі на секунду перестають викидати в атмосферу свої продукти внутрішнього згоряння. В такі хвилини завмирають навіть птахи на деревах, а самі дерева перестають шелестіти кронами, навіть котики, які не доїли сосиску перестають жувати і завмирають. По починається дещо неймовірне. Десь, хтось, якась одна людина почала читати казку. Цим вчинком вона відкрила вікно між світами і в цей момент в наш світ потрапило трохи магії, яка змінить його незбагненним чином. За секунду всі знову побіжать у своїх справах, але цей момент початку читання священний, порушувати його виключність не може ніхто.
Книга Ніла Геймана "Зоряний пил" це саме казка. Красива і неймовірна історія про простого хлопця, який через власну наївність прирік себе на пригоди і випробування заради "великого кохання" (тм), а в кінці своєї подорожі зрозумів, що те чого він так прагнув було фікцією, а кохання було зовсім поруч, а щастя, якого він так прагнув, це і є мандрівка. Це класична історія, таких написано не мало не багато, а безкінечну кількість. І я б навіть не сказав, що саме книга Ніла Геймана чимось відрізняється від інших. Проте інколи хочеться прочитати щось саме таке, просте і ненапряжне, казкове і обов'язково з щасливим фіналом.
Ця книга точно не найкращою у Геймана, ті ж таки "Американські боги" набагато більш серйозний і важливий твіт. Без казкового лоску, з більш страхітливим антуражем він виглядає більш серйозним твором. Проте в "Зоряному пилі" Ніл Гейман показує, що він може писати і не такі страхітливі книги. Це по справжньому добра історія про пригоди, дружбу і любов. При цьому в тексті залишається оця, присутня автору, любов до всілякої міфічної нечисті: відьми, лісові духи, єдинороги не вигадані нізвідки, вони прийшли в текст з давніх легенд і тому вписуються дуже органічно в загальну канву сюжету. Тому якщо вас цікавить фантастична тематика замішана на міфології і давніх віруваннях - сміливо читайте "Зоряний пил", вам обов'язково сподобається.
четвер, 23 серпня 2018 р.
Марк Леві - "Викрадач тіней"
Почав читання: 13.08.2018 Закінчив читання: 17.08.2018
Важко писати огляди на хороші книги, бо що б ти не сказав, а здається, що сказане недостатньо точно описує прочитану книгу. Як би я не старався, а мої слова не стануть кращими за те, що у романі "Викрадач тіней" написав Марк Леві. Я міг би розповісти, що це книга про дорослішання, що вона розказує про те, як з маленького хлопчика виріс дорослий чоловік. Але це не головне у книзі. Це також не історія про стосунки з матір'ю, хоча їм там присвячено дуже багато сторінок. Так багато, що аж я задумався чи достатньо я сам приділяю уваги мамі, для якої весь світ після мого народження стиснувся до розмірів однієї дитини. Інколи ми забуваємо наскільки важливі батьки, думаємо, що, якщо перед нами цілий широкий світ, то і вони, так само мають вибір. Але ні, свій вибір вони вже зробили і ми - його результат, а біль який ми завдаємо своєю недостатньою увагою не залікувати вже нічим. Але і це не головне в книзі Марка Леві, думаю не про це він насправді хотів розказати в тексті.
Мені здалося, що це книга про усвідомлення себе, про закриття власних гештальтів, подолання дитячих проблем і дорослішання в емоційному, а не часовому сенсі. А найголовніше, що написана вона дуже лагідно. Деякі книги бувають злі, травмуючі. Ти читаєш їх і всередині у тебе все кипить, емоції переливається через край. Натомість "Викрадач тіней" - дуже ніжний текст, він спокійно і плавно тече між звивинами твоєї уяви, заспокоює і розслабляє. Я давно не отримував настільки великого задоволення від читання, як з цією книгою. Відчуття такі, ніби після довгої напруженої боротьби за виживання, після пройдених кілометрів по не дуже гостинних землях і морях, ти нарешті потрапляєш на прекрасний багатий острів, де приємно, тепло і сито. Ось які відчуття викликає ця книга. І, якщо чесно, дуже не хотілося завершувати її читати, бо я знав, що за межами цього "острова" страшний і злий океан, в який не дуже хочеться повертатися. Тому я читав дуже повільно, так повільно як тільки міг, хоча впевнений, що, якби не стримував себе, то ковтнув би цю книгу за один вечір.
Марк Леві має непояснюваний талант писати дуже лагідно, при цьому пишучи про важливі речі. Я знайшов в тексті багато аналогій з власним життям, давно забутих, похованих під шаром щоденних турбот. Я по новому подивився на події у моєму власному житті, які привели мене туди, де я є зараз. Було дуже цікаво виявити кілька закономірностей, про які я навіть не здогадувався. Але найприємнішим і, напевно, найважливішим, що я усвідомив після прочитання цієї книги, це той факт, що усі прийняті рішення, усі знайомства і розставання, всі вони були потрібні, бо саме вони призвели до усвідомлення теперішнього щастя. І що б там не ставалося в майбутньому, але, якщо ти залишаєшся людиною, якщо розумієш справжні мотиви своїх вчинків, якщо розвиваєшся, не стоїш на місці, поважаєш людей, що тебе оточують, буваєш добрим до незнайомців, якщо любиш близьких, то все у тебе буде добре.
Важко писати огляди на хороші книги, бо що б ти не сказав, а здається, що сказане недостатньо точно описує прочитану книгу. Як би я не старався, а мої слова не стануть кращими за те, що у романі "Викрадач тіней" написав Марк Леві. Я міг би розповісти, що це книга про дорослішання, що вона розказує про те, як з маленького хлопчика виріс дорослий чоловік. Але це не головне у книзі. Це також не історія про стосунки з матір'ю, хоча їм там присвячено дуже багато сторінок. Так багато, що аж я задумався чи достатньо я сам приділяю уваги мамі, для якої весь світ після мого народження стиснувся до розмірів однієї дитини. Інколи ми забуваємо наскільки важливі батьки, думаємо, що, якщо перед нами цілий широкий світ, то і вони, так само мають вибір. Але ні, свій вибір вони вже зробили і ми - його результат, а біль який ми завдаємо своєю недостатньою увагою не залікувати вже нічим. Але і це не головне в книзі Марка Леві, думаю не про це він насправді хотів розказати в тексті.
Мені здалося, що це книга про усвідомлення себе, про закриття власних гештальтів, подолання дитячих проблем і дорослішання в емоційному, а не часовому сенсі. А найголовніше, що написана вона дуже лагідно. Деякі книги бувають злі, травмуючі. Ти читаєш їх і всередині у тебе все кипить, емоції переливається через край. Натомість "Викрадач тіней" - дуже ніжний текст, він спокійно і плавно тече між звивинами твоєї уяви, заспокоює і розслабляє. Я давно не отримував настільки великого задоволення від читання, як з цією книгою. Відчуття такі, ніби після довгої напруженої боротьби за виживання, після пройдених кілометрів по не дуже гостинних землях і морях, ти нарешті потрапляєш на прекрасний багатий острів, де приємно, тепло і сито. Ось які відчуття викликає ця книга. І, якщо чесно, дуже не хотілося завершувати її читати, бо я знав, що за межами цього "острова" страшний і злий океан, в який не дуже хочеться повертатися. Тому я читав дуже повільно, так повільно як тільки міг, хоча впевнений, що, якби не стримував себе, то ковтнув би цю книгу за один вечір.
Марк Леві має непояснюваний талант писати дуже лагідно, при цьому пишучи про важливі речі. Я знайшов в тексті багато аналогій з власним життям, давно забутих, похованих під шаром щоденних турбот. Я по новому подивився на події у моєму власному житті, які привели мене туди, де я є зараз. Було дуже цікаво виявити кілька закономірностей, про які я навіть не здогадувався. Але найприємнішим і, напевно, найважливішим, що я усвідомив після прочитання цієї книги, це той факт, що усі прийняті рішення, усі знайомства і розставання, всі вони були потрібні, бо саме вони призвели до усвідомлення теперішнього щастя. І що б там не ставалося в майбутньому, але, якщо ти залишаєшся людиною, якщо розумієш справжні мотиви своїх вчинків, якщо розвиваєшся, не стоїш на місці, поважаєш людей, що тебе оточують, буваєш добрим до незнайомців, якщо любиш близьких, то все у тебе буде добре.
пʼятниця, 10 серпня 2018 р.
Марсель Тірі – «Проїздом у Києві»
Почав читання: 06.08.2018 Закінчив читання: 09.08.2018
Якщо колись вчені винайдуть машину часу і можна буде подорожувати в минуле, то я вже знаю який рік оберу для своєї подорожі. Це буде 1917-й. Окрім важливих історичних подій, що сформували нас теперішніх, окрім можливості доторкнутися до минулого, цей рік цікавий мені ще й своєю революційною естетикою. Я б прожив кілька років в минулому з 1917-го по 1922-й, можливо навіть познайомився б з Марселем Тірі, бельгійським вояком, який в той час був проїздом в Києві разом з підрозділом бельгійських автокулеметників. Я думаю, він би зрозумів мене в моїй любові до 17-го року, адже судячи з книги "Проїздом у Києві", і сам відчував щось схоже.
"Моїй отрочій душі подобався цей своєрідний платонізм: у ньому віднаходив я любу мені вишуканість манер, а водночас і легкий трепет от незвичної навали світла, од теплого щастя зустрічей з жінками з оголеними плечима, коли забуваєш і про війну і про революцію, адже тут (хай і ненадовго) замирились офіцери українського війська й одеські моряки…"Книга Марселя Тірі не може бути якимось вагомим джерелом знань про Українську революцію 1917-го року, бо як він сам зізнається в своєму тексті, він був занадто молодий аби зрозуміти усі складнощі тих подій, усі хитросплетіння доль людей, що жили в той час. Бельгієць Тірі розповідає свою власну історію на фоні наших історичних подій. Тому не варто дивуватися що він в одному реченні називає одних і тих самих людей "росіянами", а потім "українськими офіцерами". Вісімнадцятирічний хлопець не міг розібратися в таких складних процесах, йому було важко зорієнтуватися хто є хто в цій війні. Марселю Тірі видалося бачити на свої очі штурм Києва військами більшовика Муравйова, але чи міг він адекватно оцінити цю подію? За кілька днів до штурму в Києві вибухнуло більшовицьке повстання, яке було жорстко придушене. Після поразки цього повстання, кияни і просто небайдужі люди розправлялися з "повстанцями", дострілюючи причетних до заколоту прямо на вулицях міста, що явно шокувало молодого пана Тірі. Як же ж так, вбивати людей просто за те, що вони сповідують більшовицьку ідеологію? Здорову, адекватну людину таке "варварство" не могло не шокувати, але вже за кілька днів, Тірі побачив інші розправи: він на свої очі бачив масові розстріли, грабунки, вбивства і зґвалтування, які чинили більшовики після 9 лютого, коли вони захопили місто. Сподіваюся, в цей момент пан Тірі зрозумів киян і те, чому вони так вчинили з "повстанцями". Принаймні в 1927-му році, коли в Бельгії вийшла його книга, він уже досить точно давав оцінку діям Центральної ради, яка не змогла позбутися соціалістичного баласту, а тому програла:
"Ні, справді, нічого з явленого нам нині передбачити тоді не вдалося. Навіть уявити не могли всієї страшної патетики у боротьбі червоних з червоними, всієї, вочевидь, жахливої деморалізації соціалістів-революціонерів, що нарешті опинилися віч-на-віч із страхітливим, логічним завершенням революції, котру самі й накликали."Тож спогади бельгійця про Київ у 18-му році цікаві саме своєю атмосферністю, а не правдивістю подій. Ця книга гарно придасться тим, хто хоче відчути дух епохи. Тим паче, персонажі в книзі ніби показово фактурні: Василь і Данило росіянин і єврей, друзі які пройшли разом першу світову, але тепер перший підтримує більшовиків і бере участь в повстанні, а другий офіцер українського генштабу. Даша - більшовицька провокаторка, в яку закоханий Данило і яку, здається, хоче сам Марсель Тірі, й Лівія, студентка-полька, що підтримує Центральну Раду. З Лівією у самого Марселя відбувається дуже цікава і показова розмова, що не втрачає актуальності й сьогодні:
"- Авжеж, - спокійно відповіла Лівія, - українці знову стануть нашими ворогами, як це було й раніше. Але ми знову їх переможемо, як уже неодноразово перемагали, переможемо остаточно і не лише на полі бою, - приміром на Галичині русинське населення дуже швидко асимілювалося… Ні для нас нині й повсякчас існує тільки один істотний ворог на Сході - це унітарна російська імперія. Якщо ж Україна зараз переможе, і ця перемога призведе до розпаду решток імперії, тоді й Польща виживе, незалежно від того, чим ця війна завершиться в Європі"Взагалі деякі герої дуже чітко вловлюють "суть часу" розуміють причинно-наслідкові зв'язки й тверезо оцінюють ситуацію. Фактично так роблять всі крім автора, який відверто нічого не розуміє, про що щиро зізнається в тексті. Проте з висоти прожитих років (нагадаю що книга була написана через 10 років після подій що там описані) Марсель Тірі робить дуже правильні висновки, вкладаючи їх у вуста своїх персонажів. Тому якщо хочете зрозуміти причини революційних подій, причини поразки наших визвольних змагань, чи просто відчути якими були ті непрості роки - читайте книгу бельгійця Марселя Тірі "Проїздом в Києві"
четвер, 9 серпня 2018 р.
Джон Норман - "Тарнсмен Гора"
Почав читання: 24.07.2018 Закінчив читання: 28.07.2018
Я дізнався про цю книжку абсолютно випадково в коментарях до якоїсь статті в інтернеті. В одному з коментарів хлопака скаржився, що Джона Нормана незаслужено забули в сучасному екстраліберальному світі. Феміністки усього світу змогли затролити видавництва і всю навкололітературну спільноту, аби не допустити розповсюдження книг Джона Нормана. Причиною вони вважали об'єктивізацію жінок в книгах цього автора, де основний образ жінки - це раба на ланцюгу, яка виконує всі накази хазяїна.
Я взявся читати книгу "Тарнсмен Гора" Джона Нормана виключно аби позлити феміністок. Так, звісно це така собі причина, але на той момент мені її було достатньо. Проте маю одразу ж сказати, що книга мене розчарувала.
Ні, популярність Джона Нормана пішла на спад не через вчинки феміністок, а просто через те, що його книги справді не мають жодної художньої цінності. Дешевенька фантастика родом з 80-х чи 90-х, де на обгортці намальований перекачаний довбодятел-головний герой в набедреній пов'язці й з мечем на фоні інших планет, драконів і напівголих жінок - ось як можна охарактеризувати роман "Тарнсмен Гора". Центральний персонаж якимось загадковим чином перемістився на планету Гор з нашої багатостраждальної Землі. Пояснювати механіку міжпланетних подорожей автор вам не наймався! Все просто, пішов в гори, знайшов синю фігню зі своїм іменем, якій кілька сотень років (sic!), - хуяк ти втрачаєш свідомість, прокидаєшся уже на іншій планеті. Все ж просто, правда, навіщо ускладнювати книгу якимись поясненнями. А на чужій планеті все як треба. Два місяці тренувань і герой вже найкращий воїн і звісно ж Обраний! Його відправляють на перше завдання не абияке, а на "найскладніше і найвідповідальніше", яке обов'язково вплине на всю подальшу долю планети. Протягом усієї книги головний герой плоский і примітивний наче лопата. Він як став "найкращим воїном" "найчеснішим" і "найхоробрішим", то таким до кінця книги й залишився, не змінившись ні на крихту. Звісно. він потрапляв в ідіотські ситуації завдяки своїй гордині, самовпевненості й просто дурним вчинкам, але цей велет духу ні на секунду не зрадив собі й не змінив свій характер. Сюжет книги класично фантастичний, головний злодій виявляється не таким вже і злодієм, після того як його усувають від влади. Він просто альтернативно вирішував деякі питання й от уже герой замість боротися зі злодієм бореться на одному боці з ним з іншим, ще більш лиховісним жахливцем. Ну класика ж, щоб зрозуміти чим закінчиться книга навіть не обов'язково дочитувати її до кінця.
Окремо треба сказати про те, як в цьому, прости господи, фантастичному романі описані жінки. Я ж власне заради цього і починав читати книгу. Так, описи жінки в рабському нашийнику й одязі присутні в книзі, так декілька сторінок тексту присвячені тому як герой добивається покірності жінки й таки досягає мети. Але попри це він ще й відмовляється спати з рабинею, відпускає одну на свободу і взагалі закохується в неї. При цьому він просто випромінює благородство на кожному кроці, хіба ж може бути інакше? Взагалі, в книзі жінкам, окрім подружки головного героя, відведено дуже мало місця. Мені видалося, що Джон Норман просто не розбирається в жінках, тому навіть не пробує пропрацьовувати їх образи хоч трошки детальніше. У нього і чоловіки виходять шаблонно-карикатурні, а що вже про жінок говорити. Тому я не дуже розумію за що феміністки так образилися на цю книгу. Думаю, книжки Джона Нормана - це просто дешевенька писанина, яка насправді неактуальна в наш час, а феміністична протидія хіба підігріває інтерес до книг Нормана. Дайте йому спокій й через років 10 ніхто і не згадає що був такий автор.
Я взявся читати книгу "Тарнсмен Гора" Джона Нормана виключно аби позлити феміністок. Так, звісно це така собі причина, але на той момент мені її було достатньо. Проте маю одразу ж сказати, що книга мене розчарувала.
Ні, популярність Джона Нормана пішла на спад не через вчинки феміністок, а просто через те, що його книги справді не мають жодної художньої цінності. Дешевенька фантастика родом з 80-х чи 90-х, де на обгортці намальований перекачаний довбодятел-головний герой в набедреній пов'язці й з мечем на фоні інших планет, драконів і напівголих жінок - ось як можна охарактеризувати роман "Тарнсмен Гора". Центральний персонаж якимось загадковим чином перемістився на планету Гор з нашої багатостраждальної Землі. Пояснювати механіку міжпланетних подорожей автор вам не наймався! Все просто, пішов в гори, знайшов синю фігню зі своїм іменем, якій кілька сотень років (sic!), - хуяк ти втрачаєш свідомість, прокидаєшся уже на іншій планеті. Все ж просто, правда, навіщо ускладнювати книгу якимись поясненнями. А на чужій планеті все як треба. Два місяці тренувань і герой вже найкращий воїн і звісно ж Обраний! Його відправляють на перше завдання не абияке, а на "найскладніше і найвідповідальніше", яке обов'язково вплине на всю подальшу долю планети. Протягом усієї книги головний герой плоский і примітивний наче лопата. Він як став "найкращим воїном" "найчеснішим" і "найхоробрішим", то таким до кінця книги й залишився, не змінившись ні на крихту. Звісно. він потрапляв в ідіотські ситуації завдяки своїй гордині, самовпевненості й просто дурним вчинкам, але цей велет духу ні на секунду не зрадив собі й не змінив свій характер. Сюжет книги класично фантастичний, головний злодій виявляється не таким вже і злодієм, після того як його усувають від влади. Він просто альтернативно вирішував деякі питання й от уже герой замість боротися зі злодієм бореться на одному боці з ним з іншим, ще більш лиховісним жахливцем. Ну класика ж, щоб зрозуміти чим закінчиться книга навіть не обов'язково дочитувати її до кінця.
Окремо треба сказати про те, як в цьому, прости господи, фантастичному романі описані жінки. Я ж власне заради цього і починав читати книгу. Так, описи жінки в рабському нашийнику й одязі присутні в книзі, так декілька сторінок тексту присвячені тому як герой добивається покірності жінки й таки досягає мети. Але попри це він ще й відмовляється спати з рабинею, відпускає одну на свободу і взагалі закохується в неї. При цьому він просто випромінює благородство на кожному кроці, хіба ж може бути інакше? Взагалі, в книзі жінкам, окрім подружки головного героя, відведено дуже мало місця. Мені видалося, що Джон Норман просто не розбирається в жінках, тому навіть не пробує пропрацьовувати їх образи хоч трошки детальніше. У нього і чоловіки виходять шаблонно-карикатурні, а що вже про жінок говорити. Тому я не дуже розумію за що феміністки так образилися на цю книгу. Думаю, книжки Джона Нормана - це просто дешевенька писанина, яка насправді неактуальна в наш час, а феміністична протидія хіба підігріває інтерес до книг Нормана. Дайте йому спокій й через років 10 ніхто і не згадає що був такий автор.
вівторок, 7 серпня 2018 р.
Гаррі Гаррісон - "Deathworld"
Почав читання: 19.07.2018 Закінчив читання: 26.07.2018
Фантастика - це філософія. Те, що ви колись вчили в університеті під назвою "курс філософії", то лише історія філософії, або іншими словами це філософія минулого. Психологія - це філософія теперішнього, а от фантастика - це філософія майбутнього. Письменники-фантасти, якщо вони достатньо розумні, зазвичай описують не просто якісь вигадані світи, а поведінку людей в нових умовах. Загальновідомо, що до винаходу електрики про неї написали фантасти, так само як спочатку були написані фантастичні книги про польоти в космос, а вже потім були здійснені ці польоти. І таких прикладів можна привести дуже багато. У дійсно хороших фантастичних книгах розповідається про виклики морально-етичного характеру, які постануть перед людиною, що захоче підкорити інші планети. "Deathworld" Гаррі Гаррісона саме про це, про моральну дилему: боротися з природою інших планет чи увійти з нею в симбіоз, навіть якщо для цього доведеться поступитися частиною своєї ідентичності.
Чим вам не філософська проблема, яку доведеться розв'язати нашим дітям чи внукам: як колонізовувати нові планети. Чи пройтися по них нещадно випалюючи все, що хоч трохи заважає людському існуванню, чи вчитися співіснувати, розвиватися паралельно або змішуючись.
Останнім часом я читаю багато фантастики, яку колись пропустив в дитинстві, або перечитую те, що колись таки вдалося прочитати. Зараз цікаво з висоти свого віку подивитися на те, як вплинули на мене прочитані тоді книги. Я пам'ятаю, що прочитав інший цикл Гаррі Гаррісона "Щур з нержавіючої сталі", але і кілька книг циклу "Deathworld" мені вдалося знайти, хоча саме цього першого твору, який ще часто перекладають як "Нестримна планета", не вдалося прочитати раніше, от тільки зараз. Проте ідеї, закладені в цій книзі близькі мені й тепер. Звісно, мені подобається називати себе "вуглецевим шовіністом", але це скоріше тому, що сам термін звучить весело і красиво, аніж тому, що це справді є істиною. Не знаю чи пощастить мені дожити до того моменту, коли людство знайде позаземне життя або спробує колонізувати якусь планету окрім нашої домашньої. Але після того, як пройде ця нестримна жага побачити на власні очі щось нове, найцікавішим буде питання, як ми самі змінимося на новій планеті, чи зітруться відмінності між людьми тут на Землі, чи загостряться суперечності між жителями різних планет там, в космосі. Все це дуже цікаві теми, які будуть цікавити науковців майбутнього. Впевнений, що космоісторики майбутнього будуть шукати відповіді на свої питання в фантастиці нашого часу. Можливо навіть через кілька сотень років на планеті "Альфа Центавра ім. Тараса Шевченка" мій далекий нащадок захистить докторську дисертацію на тему "Вплив творчості Гаррі Гаррісона на швидкість настання космічної епохи"
Можливо мої записки навіть допоможуть йому в цьому питанні.
Чим вам не філософська проблема, яку доведеться розв'язати нашим дітям чи внукам: як колонізовувати нові планети. Чи пройтися по них нещадно випалюючи все, що хоч трохи заважає людському існуванню, чи вчитися співіснувати, розвиватися паралельно або змішуючись.
Останнім часом я читаю багато фантастики, яку колись пропустив в дитинстві, або перечитую те, що колись таки вдалося прочитати. Зараз цікаво з висоти свого віку подивитися на те, як вплинули на мене прочитані тоді книги. Я пам'ятаю, що прочитав інший цикл Гаррі Гаррісона "Щур з нержавіючої сталі", але і кілька книг циклу "Deathworld" мені вдалося знайти, хоча саме цього першого твору, який ще часто перекладають як "Нестримна планета", не вдалося прочитати раніше, от тільки зараз. Проте ідеї, закладені в цій книзі близькі мені й тепер. Звісно, мені подобається називати себе "вуглецевим шовіністом", але це скоріше тому, що сам термін звучить весело і красиво, аніж тому, що це справді є істиною. Не знаю чи пощастить мені дожити до того моменту, коли людство знайде позаземне життя або спробує колонізувати якусь планету окрім нашої домашньої. Але після того, як пройде ця нестримна жага побачити на власні очі щось нове, найцікавішим буде питання, як ми самі змінимося на новій планеті, чи зітруться відмінності між людьми тут на Землі, чи загостряться суперечності між жителями різних планет там, в космосі. Все це дуже цікаві теми, які будуть цікавити науковців майбутнього. Впевнений, що космоісторики майбутнього будуть шукати відповіді на свої питання в фантастиці нашого часу. Можливо навіть через кілька сотень років на планеті "Альфа Центавра ім. Тараса Шевченка" мій далекий нащадок захистить докторську дисертацію на тему "Вплив творчості Гаррі Гаррісона на швидкість настання космічної епохи"
Можливо мої записки навіть допоможуть йому в цьому питанні.
понеділок, 6 серпня 2018 р.
Ієн Бенкс – «Осина фабрика»
Почав читання: 18.07.2018 Закінчив читання: 24.07.2018
Письменникам подобається писати про всілякі незвичайні речі: про щось таке, від чого кров стигне в жилах, або про щось фантастичне, що підбурює фантазію читача на різноманітні авантюри. Нічого поганого в цьому звісно ж немає, книга повинна дивувати, захоплювати й трошки лякати. Заради цього ми й читаємо книги: щоб поринути в придуманий автором світ, щоб розділити його, авторське, безумство, зрозуміти як нещасний письменник "божеволіє від світу". Проте цього недостатньо для гарної книги. Потрібно додати ще захопливий виклад божевільної історії, аби забезпечити увагу читача. Стилістично "Осина фабрика" Ієна Бенкса - неймовірно цікавий роман. Герої живі й дуже динамічні, вони міняються протягом всієї книги, вони пластичні, цікаві, багатогранні. Зазвичай, читаючи книгу, я уявляю собі персонажів, сцени, місця в яких відбуваються певні описані події. Часто в моїй голові це виглядає наче всі події розвиваються біля великого і дуже яскравого ліхтаря. Моя уява це і є цей ліхтар, вона освітлює шматок прочитаного тексту, формує уривок і програє його перед моїми очима, а усе, що не вкладається в цю сцену, тоне в мороці. Деякі автори пишуть свої романи так, що мій уявний ліхтар може освітити тільки кількох персонажів, риси їхні тьмяні, фігури їхні нечіткі, темрява наступає на них зусебіч. А буває, що автор роману так майстерно володіє майстерністю слова, що я моя уява малює дуже чіткі картинки з безліччю деталей, а темрява проступає тільки десь далеко поза основною сценою. Ієн Бенкс в цьому сенсі неймовірно талановитий автор, бо від його роману в моїй уяві вибудувався цілий світ. У мене давно такого не було, я ніби поринув в описані місця, ніби фізично був присутній у всіх тих сценах, що їх описував автор. Темрява відступала, її зовсім не було помітно. Кілька разів я ловив себе на думці, що зараз я читаю про прибережну піщану косу на пляжі, а в уяві бачу горизонт і як небо відбивається у воді, а вода в небі, себто я уявляв набагато більше, аніж було написано. Я повертався на кілька абзаців назад, думаючи, що ця сцена десь була описана вище, але ні. Це все я прочитав між рядками й намалював у своїй голові. Ось в цьому справжня майстерність автора.
Проте, у мене є деякі зауваження до сюжету. І ні, справа не в жорстоких сценах насилля, які Ієн Бенкс в деталях описує з якимось збоченим задоволенням. У мене стискалося серце, коли головний герой Френк безсердечно вбивав свого молодшого брата, наказавши йому стукнути палицею по старій нерозірваній міні, чи коли він прив'язував до повітряного змія маленьку двоюрідну сестричку, а потім дивився як її відносить у море. Читати це було жахливо неприємно, проте я очікував, що все це якось буде пояснено в кінці книги. Я чекав підведення якихось підсумків, зроблених висновків, але книга має відкритий фінал у всіх можливих сенсах цього слова. Можливо це зроблено для того, щоб кожен читач міг задуматися. Про те, як багато неадекватів з психічними розладами ходять з нами одними вулицями, чи про те, як життєві проблеми впливають на психічний стан і спонукають нас до жорстокості. Але особисто для себе я усвідомив таку річ: усі ці новітні методики виховання дітей, усі експерименти над дитячими свідомостями - це дуже і дуже небезпечно якщо використовувати їх бездумно. Людська психіка - крихка річ, а тим паче якщо мова йде про дитину. Тому варто з розумом підходити й до виховання дітей і до читання книг.
Я не хочу спойлерити, забираючи у вас можливість прочитати книгу, тим більше, це лише власне мої висновки, в іншого читача вони можуть бути абсолютно інакшими: відкритий фінал дозволяє трактувати історію як заманеться. Але попри це маленьке зауваження, книга Ієна Бенкса безперечно цікава, а автора чекає велике майбутнє, враховуючи, що це всього лише його перший роман.
Письменникам подобається писати про всілякі незвичайні речі: про щось таке, від чого кров стигне в жилах, або про щось фантастичне, що підбурює фантазію читача на різноманітні авантюри. Нічого поганого в цьому звісно ж немає, книга повинна дивувати, захоплювати й трошки лякати. Заради цього ми й читаємо книги: щоб поринути в придуманий автором світ, щоб розділити його, авторське, безумство, зрозуміти як нещасний письменник "божеволіє від світу". Проте цього недостатньо для гарної книги. Потрібно додати ще захопливий виклад божевільної історії, аби забезпечити увагу читача. Стилістично "Осина фабрика" Ієна Бенкса - неймовірно цікавий роман. Герої живі й дуже динамічні, вони міняються протягом всієї книги, вони пластичні, цікаві, багатогранні. Зазвичай, читаючи книгу, я уявляю собі персонажів, сцени, місця в яких відбуваються певні описані події. Часто в моїй голові це виглядає наче всі події розвиваються біля великого і дуже яскравого ліхтаря. Моя уява це і є цей ліхтар, вона освітлює шматок прочитаного тексту, формує уривок і програє його перед моїми очима, а усе, що не вкладається в цю сцену, тоне в мороці. Деякі автори пишуть свої романи так, що мій уявний ліхтар може освітити тільки кількох персонажів, риси їхні тьмяні, фігури їхні нечіткі, темрява наступає на них зусебіч. А буває, що автор роману так майстерно володіє майстерністю слова, що я моя уява малює дуже чіткі картинки з безліччю деталей, а темрява проступає тільки десь далеко поза основною сценою. Ієн Бенкс в цьому сенсі неймовірно талановитий автор, бо від його роману в моїй уяві вибудувався цілий світ. У мене давно такого не було, я ніби поринув в описані місця, ніби фізично був присутній у всіх тих сценах, що їх описував автор. Темрява відступала, її зовсім не було помітно. Кілька разів я ловив себе на думці, що зараз я читаю про прибережну піщану косу на пляжі, а в уяві бачу горизонт і як небо відбивається у воді, а вода в небі, себто я уявляв набагато більше, аніж було написано. Я повертався на кілька абзаців назад, думаючи, що ця сцена десь була описана вище, але ні. Це все я прочитав між рядками й намалював у своїй голові. Ось в цьому справжня майстерність автора.
Проте, у мене є деякі зауваження до сюжету. І ні, справа не в жорстоких сценах насилля, які Ієн Бенкс в деталях описує з якимось збоченим задоволенням. У мене стискалося серце, коли головний герой Френк безсердечно вбивав свого молодшого брата, наказавши йому стукнути палицею по старій нерозірваній міні, чи коли він прив'язував до повітряного змія маленьку двоюрідну сестричку, а потім дивився як її відносить у море. Читати це було жахливо неприємно, проте я очікував, що все це якось буде пояснено в кінці книги. Я чекав підведення якихось підсумків, зроблених висновків, але книга має відкритий фінал у всіх можливих сенсах цього слова. Можливо це зроблено для того, щоб кожен читач міг задуматися. Про те, як багато неадекватів з психічними розладами ходять з нами одними вулицями, чи про те, як життєві проблеми впливають на психічний стан і спонукають нас до жорстокості. Але особисто для себе я усвідомив таку річ: усі ці новітні методики виховання дітей, усі експерименти над дитячими свідомостями - це дуже і дуже небезпечно якщо використовувати їх бездумно. Людська психіка - крихка річ, а тим паче якщо мова йде про дитину. Тому варто з розумом підходити й до виховання дітей і до читання книг.
Я не хочу спойлерити, забираючи у вас можливість прочитати книгу, тим більше, це лише власне мої висновки, в іншого читача вони можуть бути абсолютно інакшими: відкритий фінал дозволяє трактувати історію як заманеться. Але попри це маленьке зауваження, книга Ієна Бенкса безперечно цікава, а автора чекає велике майбутнє, враховуючи, що це всього лише його перший роман.
пʼятниця, 20 липня 2018 р.
Борис Буден – «Зона переходу. Про кінець посткоммунізму»
Почав читання: 09.07.2018 Закінчив читання: 16.07.2018
Буває таке, що не чекаєш від книги нічого особливого, а вона просто зносить тобі дах, наповнює голову новими сенсами, дозволяє по іншому подивитися на здавалося давно відомі тексти. Відоме вам таке відчуття? Так от від читання книги Бориса Будена "Зона переходу. Про кінець посткоммунізму" воно у вас не виникне як би ви не старалися. Бо це книга зовсім не того штибу. Я звісно допускаю (і навіть переконаний в тому) що я недостатньо освічений, аби зрозуміти цей текст, бо написаний він ну аж занадто вже складною мовою, яка не буде зрозумілою нікому окрім професійних філософів, політологів, соціологів. Причому всі ці три ознаки повинні сходитися в одній людині. Читати текст Бориса Будена настільки важко, що якби на обгортці хтось написав як це колись робили в радянські часи "Для широкого кола читачів" то я б дуже довго сміявся з такого жарту. "Зона переходу. Про кінець посткоммунізму" для вузького кола читачів. Такого вузького, що коли в це коло поставити читачів і автора, то це вже буде повний еротизм, бо дистанції між ними не буде ніякої.
Борис Буден пише про посткомуністичні країни, досліджує феномен посткомунізму, засновуючись на своєму власному досвіді, адже походить він з Балкан, регіону, який також постраждав від червоної зарази. Проте як на мене за розумними словами й хитромудрим сплетінням фраз (я зараз не жартую, реально, доки дочитуєш до кінця речення, вже забуваєш що було на його початку) він загубив сенс того, про що пише. Звісно в книзі є дуже цікаві ідеї про які я особисто задумався досить серйозно. Чого варта, наприклад, фраза:
Буває таке, що не чекаєш від книги нічого особливого, а вона просто зносить тобі дах, наповнює голову новими сенсами, дозволяє по іншому подивитися на здавалося давно відомі тексти. Відоме вам таке відчуття? Так от від читання книги Бориса Будена "Зона переходу. Про кінець посткоммунізму" воно у вас не виникне як би ви не старалися. Бо це книга зовсім не того штибу. Я звісно допускаю (і навіть переконаний в тому) що я недостатньо освічений, аби зрозуміти цей текст, бо написаний він ну аж занадто вже складною мовою, яка не буде зрозумілою нікому окрім професійних філософів, політологів, соціологів. Причому всі ці три ознаки повинні сходитися в одній людині. Читати текст Бориса Будена настільки важко, що якби на обгортці хтось написав як це колись робили в радянські часи "Для широкого кола читачів" то я б дуже довго сміявся з такого жарту. "Зона переходу. Про кінець посткоммунізму" для вузького кола читачів. Такого вузького, що коли в це коло поставити читачів і автора, то це вже буде повний еротизм, бо дистанції між ними не буде ніякої.
Борис Буден пише про посткомуністичні країни, досліджує феномен посткомунізму, засновуючись на своєму власному досвіді, адже походить він з Балкан, регіону, який також постраждав від червоної зарази. Проте як на мене за розумними словами й хитромудрим сплетінням фраз (я зараз не жартую, реально, доки дочитуєш до кінця речення, вже забуваєш що було на його початку) він загубив сенс того, про що пише. Звісно в книзі є дуже цікаві ідеї про які я особисто задумався досить серйозно. Чого варта, наприклад, фраза:
"Так Схід перетворився на New Europe - на капіталізм більш капіталістичний ніж його західний оригінал, тобто гнучкіший, безжальніший, дикіший, коротше кажучи капіталізм який радикальніше емансипувався від соціаль(істич)них обмежень і перешкод, але передусім - він інституалізованих у державі загального блага форм соціальної солідарності. Тому ми не можемо уникнути запитання: то яка Європа є, власне, посткомуністичною - "стара" яка почасти ще вперто тримається за соціалістичний спадок, чи "нова", яка радикально струсила його з себе; яка Європа насправді "відстала" і має надолужувати історичний розвиток, а яка цей розвиток випередила і чекає, поки інші його надолужать? Що тут оригінал, а що копія? Захід чи Схід?"Інколи справді здається, що ми - "Східна Європа" в багатьох питаннях випередили Європу західну. Ситі роки дещо розніжили західного європейця, який став аж занадто нейтральним щодо будь чого. Боячись впасти в крайнощі як політичні, так і релігійні чи соціальні, вони перетворили себе на сите, але безперспективне геополітичне ніщо. Ми ж бідні, голодні, а від цього злі й стрімкі. Готові бігти вперед, готові боротися за своє майбутнє всіма доступними методами. Звісно ж, Борис Буден пише в своїй книзі не про це. Мені взагалі важко зрозуміти його ідеї, певно все-таки дається взнаки відсутність спеціальної політологічної освіти. Я навіть не буду рекомендувати вам цю книгу. Не бачу змісту для вас витрачати, як і я, свій час на прочитання цього складного тексту. Я лише прошу вас: уважно обирайте що ви читаєте.
середа, 18 липня 2018 р.
Фредерік Бегбедер – «Любов живе три роки»
Почав читання: 06.07.2018 Закінчив читання: 08.07.2018
"Что мертво, умереть не может" - кажуть герої в одному відомому серіалі. І з ними важко посперечатися, бо дійсно не може. Тому коли хтось починає умнічати, відміряючи скільки повинна жити любов, хочеться тільки запитати його, чи знає він, що таке ця любов, якщо так впевнено міряє її трирічними циклами. Бо те, про що пише Фредерік Бербегер - це не зовсім любов, а більше схоже на маніакальне бажання споживати любов, їсти її, судомно ковтати, запихати в себе великими шматками. Перетворивши любов в наркотичну залежність, в судомні стискання десь внизу живота натовп наших сучасників намагається видобути з неї якісь приємності. Підтримка, розуміння, розмови? Ні не чули, дайте лиш впитися гострими, як леза, зубами в чергову красиву жертву і випити її до останку, залишивши тільки порожню оболонку.
Я думаю, ви бачили таких людей серед свого оточення. Тих, про яких кажуть "прожигатели жизни", які, за великим рахунком, ні до кого ніколи не прив'язувалися, нікого не любили. Для них насолода, бажання отримувати чистий викристалізуваний кайф перевищує всі інші потреби. Тому вони брешуть, маніпулюють, зраджують навіть без укладання "договорів" з власною совістю. От саме про таких людей і пише Бегбедер, його головний герой Марк Мароньє як раз і належить до такої касти "тих-хто-не-прив'язується", та більше він - прапор, герб і гімн цієї касти, він - її символ. Бездумне заробляння грошей, яке вони витрачають тільки на своє задоволення, перебирання партнерами, чи перебування з одним і тим самим, але постійні пошуки когось іншого, а головне - перманентний процес "споживання емоцій" - це їхній стиль життя. Думаєте це так легко і приємно нікого не любити по-справжньому? Думаєте бути абсолютно вільним, мати можливість не переживати через погані емоції, які тобі дістаються в навантаження до стосунків, - це щастя? Ви помиляєтеся. Пустота і холод в серці на тому місці де мала би бути любов до живих створінь - ось те, що гонить таких як Марк Мароньє вперед не розбираючи дороги. А на своєму шляху вони калічать людей і розбивають серця. І за показовим нігілізмом книги "Любов живе три роки" проступає саме ця чітка картинка. Якщо ваша любов живе тільки три роки, то може щось не так з вами, а не з любов'ю?
"Что мертво, умереть не может" - кажуть герої в одному відомому серіалі. І з ними важко посперечатися, бо дійсно не може. Тому коли хтось починає умнічати, відміряючи скільки повинна жити любов, хочеться тільки запитати його, чи знає він, що таке ця любов, якщо так впевнено міряє її трирічними циклами. Бо те, про що пише Фредерік Бербегер - це не зовсім любов, а більше схоже на маніакальне бажання споживати любов, їсти її, судомно ковтати, запихати в себе великими шматками. Перетворивши любов в наркотичну залежність, в судомні стискання десь внизу живота натовп наших сучасників намагається видобути з неї якісь приємності. Підтримка, розуміння, розмови? Ні не чули, дайте лиш впитися гострими, як леза, зубами в чергову красиву жертву і випити її до останку, залишивши тільки порожню оболонку.
Я думаю, ви бачили таких людей серед свого оточення. Тих, про яких кажуть "прожигатели жизни", які, за великим рахунком, ні до кого ніколи не прив'язувалися, нікого не любили. Для них насолода, бажання отримувати чистий викристалізуваний кайф перевищує всі інші потреби. Тому вони брешуть, маніпулюють, зраджують навіть без укладання "договорів" з власною совістю. От саме про таких людей і пише Бегбедер, його головний герой Марк Мароньє як раз і належить до такої касти "тих-хто-не-прив'язується", та більше він - прапор, герб і гімн цієї касти, він - її символ. Бездумне заробляння грошей, яке вони витрачають тільки на своє задоволення, перебирання партнерами, чи перебування з одним і тим самим, але постійні пошуки когось іншого, а головне - перманентний процес "споживання емоцій" - це їхній стиль життя. Думаєте це так легко і приємно нікого не любити по-справжньому? Думаєте бути абсолютно вільним, мати можливість не переживати через погані емоції, які тобі дістаються в навантаження до стосунків, - це щастя? Ви помиляєтеся. Пустота і холод в серці на тому місці де мала би бути любов до живих створінь - ось те, що гонить таких як Марк Мароньє вперед не розбираючи дороги. А на своєму шляху вони калічать людей і розбивають серця. І за показовим нігілізмом книги "Любов живе три роки" проступає саме ця чітка картинка. Якщо ваша любов живе тільки три роки, то може щось не так з вами, а не з любов'ю?
вівторок, 10 липня 2018 р.
Пантелеймон Куліш – «Чорна рада»
Почав читання: 01.07.2018 Закінчив читання: 06.07.2018
Останнім часом я не на жарт захопився книгами про козацькі часи. Це вже друга книга за короткий період, а на підході ще одна, цього разу вже не художня, а історична. Не пам'ятаю чи читав я "Чорну раду" в шкільні роки, коли мав би то робити. Я часто пропускав обов'язкові твори й натомість читав запоями те, що мені справді хотілося. Якщо і читав, то навряд усвідомив її достатньо зріло. Тому і взявся за перечитування для того, щоб краще зрозуміти минувшину, для того, щоб дізнатися що робити далі. Отакі історичні романи дозволяють краще пірнути в "дух епохи" і паралельне читання серйозної історичної праці й художніх романів про ту добу, дозволяє тонше відчути описане в обох книгах.
Проте звісно ж, притягнуті за вуха історичні паралелі між минулим і теперішнім це ніщо інше, як притягнуті за вуха історичні паралелі. Проте робити певні висновки можна і роман Куліша тут дає велике поле для роздумів. Найперше - це ламання деяких стереотипів, які вкорінилися в масовій свідомості, щодо ролі козаків в історії України. Запорозький козак для сучасного українця це беззастережний ідеал і приклад для наслідування. І справді, це чудовий приклад військової доблесті, бойового товариства і відмови від спокус в ім'я ідеалів захисту віри й Батьківщини. Ми пишаємося козаками - найкращою піхотою Європи того часу, пишаємося їхніми славетними діяннями, мужністю й іншими чеснотами, але забуваємо про іншу їхню сторону. Бо те що вони були ще тими забіяками, часто бунтували лиш заради самого бунту. Інколи їхні дії шли в розріз зі стратегічними пріоритетами України, навіть якщо тактично вони приносили вигоду. До прикладу, саме запорожці своєю атакою на Крим не дали в свій час Виговському з кримським ханом дійти до Москви й спалити її. Ми ідеалізуємо образ козака, часто не розділяємо городових і низових (запорозьких) козаків, а різниця між ними часто була велика. Куліш про цю різницю і пише в своєму романі. Ніяк не принижуючи ролі низових козаків, він намагається показати що деякі їхні ідеї всезагальної рівності інколи були шкідливими для України.
Висновок який я можу зробити після прочитання "Чорної ради" простий і вкладається в одну фразу: "Популізм - улюблена українська розвага since 1663" Думаєте пропонувати людям щастя, "усім і задарма" - це винахід сучасних політиків? Ні, ми розважалися цим ще 4 століття тому. Який кандидат на гетьманство пообіцяє більше, того і підтримаємо, а думати своїм розумом аналізувати передвиборні програми ми не будемо! Нумо хлопці зберімося гуртом і крикнемо "Йулю на гетьманство!" І тоді вже не буде між нами ні багатих ні бідних і всі будуть рівні один перед одним. А інші гукають"Ні! Ляшку булаву дайте, ото вже гетьман буде! Всім носа утре. А як він корів любить!? То і нашого брата - голого, босого і вбогого любити буде."
Куліш про це і пише:
Думаю "Чорну раду" треба змушувати читати всіх українців перед кожними виборами, влаштувати такі собі загальнонаціональні читання для всіх людей, вік яких досягнув межі "може вибирати або бути вибраним". Це дозволить не тільки тверезо поглянути на нашу історію, але і не наробити помилок у майбутньому.
Проте звісно ж, притягнуті за вуха історичні паралелі між минулим і теперішнім це ніщо інше, як притягнуті за вуха історичні паралелі. Проте робити певні висновки можна і роман Куліша тут дає велике поле для роздумів. Найперше - це ламання деяких стереотипів, які вкорінилися в масовій свідомості, щодо ролі козаків в історії України. Запорозький козак для сучасного українця це беззастережний ідеал і приклад для наслідування. І справді, це чудовий приклад військової доблесті, бойового товариства і відмови від спокус в ім'я ідеалів захисту віри й Батьківщини. Ми пишаємося козаками - найкращою піхотою Європи того часу, пишаємося їхніми славетними діяннями, мужністю й іншими чеснотами, але забуваємо про іншу їхню сторону. Бо те що вони були ще тими забіяками, часто бунтували лиш заради самого бунту. Інколи їхні дії шли в розріз зі стратегічними пріоритетами України, навіть якщо тактично вони приносили вигоду. До прикладу, саме запорожці своєю атакою на Крим не дали в свій час Виговському з кримським ханом дійти до Москви й спалити її. Ми ідеалізуємо образ козака, часто не розділяємо городових і низових (запорозьких) козаків, а різниця між ними часто була велика. Куліш про цю різницю і пише в своєму романі. Ніяк не принижуючи ролі низових козаків, він намагається показати що деякі їхні ідеї всезагальної рівності інколи були шкідливими для України.
Висновок який я можу зробити після прочитання "Чорної ради" простий і вкладається в одну фразу: "Популізм - улюблена українська розвага since 1663" Думаєте пропонувати людям щастя, "усім і задарма" - це винахід сучасних політиків? Ні, ми розважалися цим ще 4 століття тому. Який кандидат на гетьманство пообіцяє більше, того і підтримаємо, а думати своїм розумом аналізувати передвиборні програми ми не будемо! Нумо хлопці зберімося гуртом і крикнемо "Йулю на гетьманство!" І тоді вже не буде між нами ні багатих ні бідних і всі будуть рівні один перед одним. А інші гукають"Ні! Ляшку булаву дайте, ото вже гетьман буде! Всім носа утре. А як він корів любить!? То і нашого брата - голого, босого і вбогого любити буде."
Куліш про це і пише:
"— Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо в достатку!От чого завжди хотілося черні. Не рівності, не волі, а панства! Саме тому благодатним зерном проросли в наших краях ідеї комуністів, які теж обіцяли відняти й поділити. Саме тому зараз так хочуть українці вірити популістам які пропонують легке рішення. Ці ж люди пропонували його в 1663-му. Це ж так легко, вибрати "правильного" гетьмана який відпиляє тобі шматок багатства. Це набагато простіше аніж важко працювати, наживаючи собі добра. Ми хочемо легких і швидких рішень у цьому наша основна проблема: і в 1663-му і в 1917-му, та й в 2019-му вона буде такою ж.
— Що ж, братища? — кажуть інші. — Рушаймо панським добром ділитись! Повне місто тепер панства."
Думаю "Чорну раду" треба змушувати читати всіх українців перед кожними виборами, влаштувати такі собі загальнонаціональні читання для всіх людей, вік яких досягнув межі "може вибирати або бути вибраним". Це дозволить не тільки тверезо поглянути на нашу історію, але і не наробити помилок у майбутньому.
понеділок, 9 липня 2018 р.
Кобо Абе – «Людина-коробка»
Почав читання: 24.06.2018 Закінчив читання: 04.07.2018
Буває, бачиш книжку і розумієш, що читання буде дуже дивним. Що поки читатимеш, обступлять тебе химери й не покинуть навіть коли перегорнеш останню сторінку. Але водночас книжка ця так тебе інтригує, що просто стаєш не здатним пройти повз. Отак у мене сталося з романом "Людина-коробка" японського письменника Кобо Абе. Вже з самої назви зрозуміло, що читання буде непростим. І відчуття мене не підвели: текст нелегкий. Прочитати його просто так, не заглиблюючись, точно не вийде. Власне, у мене з усіма японськими письменниками схожа історія. Вже не вперше помічаю, що японські романи пишуться наче в кількох площинах: щоб зрозуміти їх, потрібно пірнати якнайглибше в текст. Якщо роман "Людина-коробка" просто прочитати як звичайнісіньку історію, то виявиться, що це просто банальна розповідь середньої цікавості про людину, яка з якихось причин одягнула на себе велетенську коробку і почала в ній жити. Ну мало якої дивини у світі є, якщо Діоген жив у бочці, то чому хтось інший не міг би жити в коробці? А якщо хтось уже живе в коробці, то чому б не написати про цю людину роман?
Але якщо копнути трошки глибше, то можна побачити інший рівень цього тексту: психологічну драму про стосунки з людьми, про чоловічу жагу до жінок, про незвичайний еротизм, який комусь видасться дивним, комусь огидним, а комусь - єдиноможливим. Кобо Абе розказує не просто історію людини, що живе в коробці, він описує бажання і прагнення цієї людини. Людина-коробка бачить жінку, ба більше, йому пропонують цю жінку. Він може володіти нею, може дивитися на неї оголену, може торкатися її, але для цього має відмовитися від своєї коробки, для того щоб інший чоловік, одягнувши цю коробку на себе міг спостерігати за відносинами цих двох.
Саме в цьому моменті розкривається особливість роману Кобо Абе, в тих неймовірних за своєю глибиною описах, від яких перехоплює подих, коли розумієш їхню влучність:
Буває, бачиш книжку і розумієш, що читання буде дуже дивним. Що поки читатимеш, обступлять тебе химери й не покинуть навіть коли перегорнеш останню сторінку. Але водночас книжка ця так тебе інтригує, що просто стаєш не здатним пройти повз. Отак у мене сталося з романом "Людина-коробка" японського письменника Кобо Абе. Вже з самої назви зрозуміло, що читання буде непростим. І відчуття мене не підвели: текст нелегкий. Прочитати його просто так, не заглиблюючись, точно не вийде. Власне, у мене з усіма японськими письменниками схожа історія. Вже не вперше помічаю, що японські романи пишуться наче в кількох площинах: щоб зрозуміти їх, потрібно пірнати якнайглибше в текст. Якщо роман "Людина-коробка" просто прочитати як звичайнісіньку історію, то виявиться, що це просто банальна розповідь середньої цікавості про людину, яка з якихось причин одягнула на себе велетенську коробку і почала в ній жити. Ну мало якої дивини у світі є, якщо Діоген жив у бочці, то чому хтось інший не міг би жити в коробці? А якщо хтось уже живе в коробці, то чому б не написати про цю людину роман?
Але якщо копнути трошки глибше, то можна побачити інший рівень цього тексту: психологічну драму про стосунки з людьми, про чоловічу жагу до жінок, про незвичайний еротизм, який комусь видасться дивним, комусь огидним, а комусь - єдиноможливим. Кобо Абе розказує не просто історію людини, що живе в коробці, він описує бажання і прагнення цієї людини. Людина-коробка бачить жінку, ба більше, йому пропонують цю жінку. Він може володіти нею, може дивитися на неї оголену, може торкатися її, але для цього має відмовитися від своєї коробки, для того щоб інший чоловік, одягнувши цю коробку на себе міг спостерігати за відносинами цих двох.
Саме в цьому моменті розкривається особливість роману Кобо Абе, в тих неймовірних за своєю глибиною описах, від яких перехоплює подих, коли розумієш їхню влучність:
"Никакому воображению не угнаться за реальной наготой. Она существует лишь до тех пор, пока смотришь на нее, и страстное желание неотрывно любоваться ею становится непреодолимым. Оторви взгляд, и она исчезнет — нужно сфотографировать ее, перенести на холст. Нагота и плоть — вещи абсолютно разные. Нагота — это созданное не руками, а глазами произведение, материалом для которого служит плоть. И хотя плоть принадлежит ей, когда дело касается права владения наготой, я не должен скромно отступить.Це сказано настільки красиво, що я перечитував цю цитату кілька десятків разів, смакуючи кожне слово. Що найбільш приємно, що навіть роздягаючи жінку в своєму тексті, навіть підкорюючи її волі іншого героя, автор описує жінку з велетенською повагою. Не дозволяє собі ані натяку на зневагу, попри те, що за його ж наказом жінка роздягнулася перед головним героєм, дозволивши оглядати своє тіло. При цьому ніякого приниження Кобо Абе не допускає, навпаки, його описи жінки настільки тонкі й виважені, що за еротичністю не проступає ні натяку на брудну непристойність.
[…]
Нагота, точно легко качающаяся на волнах женщина, опиралась на левую ногу. Нагота, точно волшебная лента, тянущаяся вверх в руках фокусника. Пальцы правой ноги касаются подъема левой, согнутое колено чуть отведено в сторону. Что же так привлекает меня в ее ногах? Может быть, намек на нечто сокровенное? Действительно, судя по нынешней моде, это сокровенное связано не столько с торсом, сколько с ногами. Но если бы только это — ведь есть сколько угодно еще более чувственных ног."
"Ее ноги — они были особенно прекрасны — изящные и прямые, как уходящие вдаль рельсы, когда смотришь на них, стоя на холме. Легкая юная походка, которой можно любоваться бесконечно, как бездонным прозрачным небом. Не было повода верить, но в то же время не было и повода для сомнений. Видимо, ее ноги обезоружили меня."Проте, якщо проминути ці безперечно красиві еротичності, якими наповнений текст, і заглибитися в нього ще трохи, то можна помітити, що є інший вимір роману. Це алегоричний опис людини, яка вирішила відгородитися від світу картонною коробкою. Коробка з гофрованого картону, яку одягає на себе герой роману, це спосіб втечі від світу, спосіб сховатися від набридливої уваги й розібратися в собі. Хіба ми не робимо це самі, коли хочемо трохи побути на самоті, обірвати всі соціальні контакти й навести порядок в голові? Тільки якщо раніше люди задля цього йшли в монастирі, або в довгі паломництва, то в наш час, коли суспільство своїм довгим носом проникає так далеко в твою душу, що не лишає тобі майже нічого приватного, тоді не лишається нічого іншого, як одягнути на себе коробку. Можливо в цьому романі є ще більше площин, які я не зміг розгадати й побачити. Якщо це так, вам лишається тільки прочитати книгу і присоромити мене за те, що не помітив очевидного.
Підписатися на:
Дописи (Atom)









