Почав читання: 24.06.2018 Закінчив читання: 04.07.2018
Буває, бачиш книжку і розумієш, що читання буде дуже дивним. Що поки читатимеш, обступлять тебе химери й не покинуть навіть коли перегорнеш останню сторінку. Але водночас книжка ця так тебе інтригує, що просто стаєш не здатним пройти повз. Отак у мене сталося з романом "Людина-коробка" японського письменника Кобо Абе. Вже з самої назви зрозуміло, що читання буде непростим. І відчуття мене не підвели: текст нелегкий. Прочитати його просто так, не заглиблюючись, точно не вийде. Власне, у мене з усіма японськими письменниками схожа історія. Вже не вперше помічаю, що японські романи пишуться наче в кількох площинах: щоб зрозуміти їх, потрібно пірнати якнайглибше в текст. Якщо роман "Людина-коробка" просто прочитати як звичайнісіньку історію, то виявиться, що це просто банальна розповідь середньої цікавості про людину, яка з якихось причин одягнула на себе велетенську коробку і почала в ній жити. Ну мало якої дивини у світі є, якщо Діоген жив у бочці, то чому хтось інший не міг би жити в коробці? А якщо хтось уже живе в коробці, то чому б не написати про цю людину роман?
Але якщо копнути трошки глибше, то можна побачити інший рівень цього тексту: психологічну драму про стосунки з людьми, про чоловічу жагу до жінок, про незвичайний еротизм, який комусь видасться дивним, комусь огидним, а комусь - єдиноможливим. Кобо Абе розказує не просто історію людини, що живе в коробці, він описує бажання і прагнення цієї людини. Людина-коробка бачить жінку, ба більше, йому пропонують цю жінку. Він може володіти нею, може дивитися на неї оголену, може торкатися її, але для цього має відмовитися від своєї коробки, для того щоб інший чоловік, одягнувши цю коробку на себе міг спостерігати за відносинами цих двох.
Саме в цьому моменті розкривається особливість роману Кобо Абе, в тих неймовірних за своєю глибиною описах, від яких перехоплює подих, коли розумієш їхню влучність:
"Никакому воображению не угнаться за реальной наготой. Она существует лишь до тех пор, пока смотришь на нее, и страстное желание неотрывно любоваться ею становится непреодолимым. Оторви взгляд, и она исчезнет — нужно сфотографировать ее, перенести на холст. Нагота и плоть — вещи абсолютно разные. Нагота — это созданное не руками, а глазами произведение, материалом для которого служит плоть. И хотя плоть принадлежит ей, когда дело касается права владения наготой, я не должен скромно отступить.
[…]
Нагота, точно легко качающаяся на волнах женщина, опиралась на левую ногу. Нагота, точно волшебная лента, тянущаяся вверх в руках фокусника. Пальцы правой ноги касаются подъема левой, согнутое колено чуть отведено в сторону. Что же так привлекает меня в ее ногах? Может быть, намек на нечто сокровенное? Действительно, судя по нынешней моде, это сокровенное связано не столько с торсом, сколько с ногами. Но если бы только это — ведь есть сколько угодно еще более чувственных ног."
Це сказано настільки красиво, що я перечитував цю цитату кілька десятків разів, смакуючи кожне слово. Що найбільш приємно, що навіть роздягаючи жінку в своєму тексті, навіть підкорюючи її волі іншого героя, автор описує жінку з велетенською повагою. Не дозволяє собі ані натяку на зневагу, попри те, що за його ж наказом жінка роздягнулася перед головним героєм, дозволивши оглядати своє тіло. При цьому ніякого приниження Кобо Абе не допускає, навпаки, його описи жінки настільки тонкі й виважені, що за еротичністю не проступає ні натяку на брудну непристойність.
"Ее ноги — они были особенно прекрасны — изящные и прямые, как уходящие вдаль рельсы, когда смотришь на них, стоя на холме. Легкая юная походка, которой можно любоваться бесконечно, как бездонным прозрачным небом. Не было повода верить, но в то же время не было и повода для сомнений. Видимо, ее ноги обезоружили меня."
Проте, якщо проминути ці безперечно красиві еротичності, якими наповнений текст, і заглибитися в нього ще трохи, то можна помітити, що є інший вимір роману. Це алегоричний опис людини, яка вирішила відгородитися від світу картонною коробкою. Коробка з гофрованого картону, яку одягає на себе герой роману, це спосіб втечі від світу, спосіб сховатися від набридливої уваги й розібратися в собі. Хіба ми не робимо це самі, коли хочемо трохи побути на самоті, обірвати всі соціальні контакти й навести порядок в голові? Тільки якщо раніше люди задля цього йшли в монастирі, або в довгі паломництва, то в наш час, коли суспільство своїм довгим носом проникає так далеко в твою душу, що не лишає тобі майже нічого приватного, тоді не лишається нічого іншого, як одягнути на себе коробку. Можливо в цьому романі є ще більше площин, які я не зміг розгадати й побачити. Якщо це так, вам лишається тільки прочитати книгу і присоромити мене за те, що не помітив очевидного.
