Борис Буден – «Зона переходу. Про кінець посткоммунізму»

Почав читання: 09.07.2018 Закінчив читання: 16.07.2018

Буває таке, що не чекаєш від книги нічого особливого, а вона просто зносить тобі дах, наповнює голову новими сенсами, дозволяє по іншому подивитися на здавалося давно відомі тексти. Відоме вам таке відчуття? Так от від читання книги Бориса Будена "Зона переходу. Про кінець посткоммунізму" воно у вас не виникне як би ви не старалися. Бо це книга зовсім не того штибу. Я звісно допускаю (і навіть переконаний в тому) що я недостатньо освічений, аби зрозуміти цей текст, бо написаний він ну аж занадто вже складною мовою, яка не буде зрозумілою нікому окрім професійних філософів, політологів, соціологів. Причому всі ці три ознаки повинні сходитися в одній людині. Читати текст Бориса Будена настільки важко, що якби на обгортці хтось написав як це колись робили в радянські часи "Для широкого кола читачів" то я б дуже довго сміявся з такого жарту. "Зона переходу. Про кінець посткоммунізму" для вузького кола читачів. Такого вузького, що коли в це коло поставити читачів і автора, то це вже буде повний еротизм, бо дистанції між ними не буде ніякої.
Борис Буден пише про посткомуністичні країни, досліджує феномен посткомунізму, засновуючись на своєму власному досвіді, адже походить він з Балкан, регіону, який також постраждав від червоної зарази. Проте як на мене за розумними словами й хитромудрим сплетінням фраз (я зараз не жартую, реально, доки дочитуєш до кінця речення, вже забуваєш що було на його початку) він загубив сенс того, про що пише. Звісно в книзі є дуже цікаві ідеї про які я особисто задумався досить серйозно. Чого варта, наприклад, фраза:

"Так Схід перетворився на New Europe - на капіталізм більш капіталістичний ніж його західний оригінал, тобто гнучкіший, безжальніший, дикіший, коротше кажучи капіталізм який радикальніше емансипувався від соціаль(істич)них обмежень і перешкод, але передусім - він інституалізованих у державі загального блага форм соціальної солідарності. Тому ми не можемо уникнути запитання: то яка Європа є, власне, посткомуністичною - "стара" яка почасти ще вперто тримається за соціалістичний спадок, чи "нова", яка радикально струсила його з себе; яка Європа насправді "відстала" і має надолужувати історичний розвиток, а яка цей розвиток випередила і чекає, поки інші його надолужать? Що тут оригінал, а що копія? Захід чи Схід?"

Інколи справді здається, що ми - "Східна Європа" в багатьох питаннях випередили Європу західну. Ситі роки дещо розніжили західного європейця, який став аж занадто нейтральним щодо будь чого. Боячись впасти в крайнощі як політичні, так і релігійні чи соціальні, вони перетворили себе на сите, але безперспективне геополітичне ніщо. Ми ж бідні, голодні, а від цього злі й стрімкі. Готові бігти вперед, готові боротися за своє майбутнє всіма доступними методами. Звісно ж, Борис Буден пише в своїй книзі не про це. Мені взагалі важко зрозуміти його ідеї, певно все-таки дається взнаки відсутність спеціальної політологічної освіти. Я навіть не буду рекомендувати вам цю книгу. Не бачу змісту для вас витрачати, як і я, свій час на прочитання цього складного тексту. Я лише прошу вас: уважно обирайте що ви читаєте.

Фредерік Бегбедер – «Любов живе три роки»

Почав читання: 06.07.2018 Закінчив читання: 08.07.2018

"Что мертво, умереть не может" - кажуть герої в одному відомому серіалі. І з ними важко посперечатися, бо дійсно не може. Тому коли хтось починає умнічати, відміряючи скільки повинна жити любов, хочеться тільки запитати його, чи знає він, що таке ця любов, якщо так впевнено міряє її трирічними циклами. Бо те, про що пише Фредерік Бербегер - це не зовсім любов, а більше схоже на маніакальне бажання споживати любов, їсти її, судомно ковтати, запихати в себе великими шматками. Перетворивши любов в наркотичну залежність, в судомні стискання десь внизу живота натовп наших сучасників намагається видобути з неї якісь приємності. Підтримка, розуміння, розмови? Ні не чули, дайте лиш впитися гострими, як леза, зубами в чергову красиву жертву і випити її до останку, залишивши тільки порожню оболонку.
Я думаю, ви бачили таких людей серед свого оточення. Тих, про яких кажуть "прожигатели жизни", які, за великим рахунком, ні до кого ніколи не прив'язувалися, нікого не любили. Для них насолода, бажання отримувати чистий викристалізуваний кайф перевищує всі інші потреби. Тому вони брешуть, маніпулюють, зраджують навіть без укладання "договорів" з власною совістю. От саме про таких людей і пише Бегбедер, його головний герой Марк Мароньє як раз і належить до такої касти "тих-хто-не-прив'язується", та більше він - прапор, герб і гімн цієї касти, він - її символ. Бездумне заробляння грошей, яке вони витрачають тільки на своє задоволення, перебирання партнерами, чи перебування з одним і тим самим, але постійні пошуки когось іншого, а головне - перманентний процес "споживання емоцій" - це їхній стиль життя. Думаєте це так легко і приємно нікого не любити по-справжньому? Думаєте бути абсолютно вільним, мати можливість не переживати через погані емоції, які тобі дістаються в навантаження до стосунків, - це щастя? Ви помиляєтеся. Пустота і холод в серці на тому місці де мала би бути любов до живих створінь - ось те, що гонить таких як Марк Мароньє вперед не розбираючи дороги. А на своєму шляху вони калічать людей і розбивають серця. І за показовим нігілізмом книги "Любов живе три роки" проступає саме ця чітка картинка. Якщо ваша любов живе тільки три роки, то може щось не так з вами, а не з любов'ю?

Пантелеймон Куліш – «Чорна рада»

Почав читання: 01.07.2018 Закінчив читання: 06.07.2018

Останнім часом я не на жарт захопився книгами про козацькі часи. Це вже друга книга за короткий період, а на підході ще одна, цього разу вже не художня, а історична. Не пам'ятаю чи читав я "Чорну раду" в шкільні роки, коли мав би то робити. Я часто пропускав обов'язкові твори й натомість читав запоями те, що мені справді хотілося. Якщо і читав, то навряд усвідомив її достатньо зріло. Тому і взявся за перечитування для того, щоб краще зрозуміти минувшину, для того, щоб дізнатися що робити далі. Отакі історичні романи дозволяють краще пірнути в "дух епохи" і паралельне читання серйозної історичної праці й художніх романів про ту добу, дозволяє тонше відчути описане в обох книгах.
Проте звісно ж, притягнуті за вуха історичні паралелі між минулим і теперішнім це ніщо інше, як притягнуті за вуха історичні паралелі. Проте робити певні висновки можна і роман Куліша тут дає велике поле для роздумів. Найперше - це ламання деяких стереотипів, які вкорінилися в масовій свідомості, щодо ролі козаків в історії України. Запорозький козак для сучасного українця це беззастережний ідеал і приклад для наслідування. І справді, це чудовий приклад військової доблесті, бойового товариства і відмови від спокус в ім'я ідеалів захисту віри й Батьківщини. Ми пишаємося козаками - найкращою піхотою Європи того часу, пишаємося їхніми славетними діяннями, мужністю й іншими чеснотами, але забуваємо про іншу їхню сторону. Бо те що вони були ще тими забіяками, часто бунтували лиш заради самого бунту. Інколи їхні дії шли в розріз зі стратегічними пріоритетами України, навіть якщо тактично вони приносили вигоду. До прикладу, саме запорожці своєю атакою на Крим не дали в свій час Виговському з кримським ханом дійти до Москви й спалити її. Ми ідеалізуємо образ козака, часто не розділяємо городових і низових (запорозьких) козаків, а різниця між ними часто була велика. Куліш про цю різницю і пише в своєму романі. Ніяк не принижуючи ролі низових козаків, він намагається показати що деякі їхні ідеї всезагальної рівності інколи були шкідливими для України.
Висновок який я можу зробити після прочитання "Чорної ради" простий і вкладається в одну фразу: "Популізм - улюблена українська розвага since 1663" Думаєте пропонувати людям щастя, "усім і задарма" - це винахід сучасних політиків? Ні, ми розважалися цим ще 4 століття тому. Який кандидат на гетьманство пообіцяє більше, того і підтримаємо, а думати своїм розумом аналізувати передвиборні програми ми не будемо! Нумо хлопці зберімося гуртом і крикнемо "Йулю на гетьманство!" І тоді вже не буде між нами ні багатих ні бідних і всі будуть рівні один перед одним. А інші гукають"Ні! Ляшку булаву дайте, ото вже гетьман буде! Всім носа утре. А як він корів любить!? То і нашого брата - голого, босого і вбогого любити буде."
Куліш про це і пише:

"— Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо в достатку!
— Що ж, братища? — кажуть інші. — Рушаймо панським добром ділитись! Повне місто тепер панства."

От чого завжди хотілося черні. Не рівності, не волі, а панства! Саме тому благодатним зерном проросли в наших краях ідеї комуністів, які теж обіцяли відняти й поділити. Саме тому зараз так хочуть українці вірити популістам які пропонують легке рішення. Ці ж люди пропонували його в 1663-му. Це ж так легко, вибрати "правильного" гетьмана який відпиляє тобі шматок багатства. Це набагато простіше аніж важко працювати, наживаючи собі добра. Ми хочемо легких і швидких рішень у цьому наша основна проблема: і в 1663-му і в 1917-му, та й в 2019-му вона буде такою ж.
Думаю "Чорну раду" треба змушувати читати всіх українців перед кожними виборами, влаштувати такі собі загальнонаціональні читання для всіх людей, вік яких досягнув межі "може вибирати або бути вибраним". Це дозволить не тільки тверезо поглянути на нашу історію, але і не наробити помилок у майбутньому.

Кобо Абе – «Людина-коробка»

Почав читання: 24.06.2018 Закінчив читання: 04.07.2018

Буває, бачиш книжку і розумієш, що читання буде дуже дивним. Що поки читатимеш, обступлять тебе химери й не покинуть навіть коли перегорнеш останню сторінку. Але водночас книжка ця так тебе інтригує, що просто стаєш не здатним пройти повз. Отак у мене сталося з романом "Людина-коробка" японського письменника Кобо Абе. Вже з самої назви зрозуміло, що читання буде непростим. І відчуття мене не підвели: текст нелегкий. Прочитати його просто так, не заглиблюючись, точно не вийде. Власне, у мене з усіма японськими письменниками схожа історія. Вже не вперше помічаю, що японські романи пишуться наче в кількох площинах: щоб зрозуміти їх, потрібно пірнати якнайглибше в текст. Якщо роман "Людина-коробка" просто прочитати як звичайнісіньку історію, то виявиться, що це просто банальна розповідь середньої цікавості про людину, яка з якихось причин одягнула на себе велетенську коробку і почала в ній жити. Ну мало якої дивини у світі є, якщо Діоген жив у бочці, то чому хтось інший не міг би жити в коробці? А якщо хтось уже живе в коробці, то чому б не написати про цю людину роман?
Але якщо копнути трошки глибше, то можна побачити інший рівень цього тексту: психологічну драму про стосунки з людьми, про чоловічу жагу до жінок, про незвичайний еротизм, який комусь видасться дивним, комусь огидним, а комусь - єдиноможливим. Кобо Абе розказує не просто історію людини, що живе в коробці, він описує бажання і прагнення цієї людини. Людина-коробка бачить жінку, ба більше, йому пропонують цю жінку. Він може володіти нею, може дивитися на неї оголену, може торкатися її, але для цього має відмовитися від своєї коробки, для того щоб інший чоловік, одягнувши цю коробку на себе міг спостерігати за відносинами цих двох.
Саме в цьому моменті розкривається особливість роману Кобо Абе, в тих неймовірних за своєю глибиною описах, від яких перехоплює подих, коли розумієш їхню влучність: 

"Никакому воображению не угнаться за реальной наготой. Она существует лишь до тех пор, пока смотришь на нее, и страстное желание неотрывно любоваться ею становится непреодолимым. Оторви взгляд, и она исчезнет — нужно сфотографировать ее, перенести на холст. Нагота и плоть — вещи абсолютно разные. Нагота — это созданное не руками, а глазами произведение, материалом для которого служит плоть. И хотя плоть принадлежит ей, когда дело касается права владения наготой, я не должен скромно отступить.
[…]
Нагота, точно легко качающаяся на волнах женщина, опиралась на левую ногу. Нагота, точно волшебная лента, тянущаяся вверх в руках фокусника. Пальцы правой ноги касаются подъема левой, согнутое колено чуть отведено в сторону. Что же так привлекает меня в ее ногах? Может быть, намек на нечто сокровенное? Действительно, судя по нынешней моде, это сокровенное связано не столько с торсом, сколько с ногами. Но если бы только это — ведь есть сколько угодно еще более чувственных ног."

Це сказано настільки красиво, що я перечитував цю цитату кілька десятків разів, смакуючи кожне слово. Що найбільш приємно, що навіть роздягаючи жінку в своєму тексті, навіть підкорюючи її волі іншого героя, автор описує жінку з велетенською повагою. Не дозволяє собі ані натяку на зневагу, попри те, що за його ж наказом жінка роздягнулася перед головним героєм, дозволивши оглядати своє тіло. При цьому ніякого приниження Кобо Абе не допускає, навпаки, його описи жінки настільки тонкі й виважені, що за еротичністю не проступає ні натяку на брудну непристойність.

"Ее ноги — они были особенно прекрасны — изящные и прямые, как уходящие вдаль рельсы, когда смотришь на них, стоя на холме. Легкая юная походка, которой можно любоваться бесконечно, как бездонным прозрачным небом. Не было повода верить, но в то же время не было и повода для сомнений. Видимо, ее ноги обезоружили меня."

Проте, якщо проминути ці безперечно красиві еротичності, якими наповнений текст, і заглибитися в нього ще трохи, то можна помітити, що є інший вимір роману. Це алегоричний опис людини, яка вирішила відгородитися від світу картонною коробкою. Коробка з гофрованого картону, яку одягає на себе герой роману, це спосіб втечі від світу, спосіб сховатися від набридливої уваги й розібратися в собі. Хіба ми не робимо це самі, коли хочемо трохи побути на самоті, обірвати всі соціальні контакти й навести порядок в голові? Тільки якщо раніше люди задля цього йшли в монастирі, або в довгі паломництва, то в наш час, коли суспільство своїм довгим носом проникає так далеко в твою душу, що не лишає тобі майже нічого приватного, тоді не лишається нічого іншого, як одягнути на себе коробку. Можливо в цьому романі є ще більше площин, які я не зміг розгадати й побачити. Якщо це так, вам лишається тільки прочитати книгу і присоромити мене за те, що не помітив очевидного.

Анастасія Левкова – «Старшокласниця. Першокурсниця»

Почав читання: 29.06.2018 Закінчив читання: 30.06.2018

Я закінчив школу в далекому 2003-му і тоді зовсім нічого не знав про те, як влаштований світ. Моє місто виблювало мене з себе, напевно це найкраща метафора, яку можна було б підібрати, бо на акт народження це явно не тягнуло. Я опинився в Києві випадково, мені ніколи тут не подобалося, було страшно і самотньо. В Києві не було нікого, ані друзів, ані родичів, ані спогадів. А без них тобі дуже порожньо, де б ти не був. Доводилося вчитися всьому заново, ходити вулицями, їздити в метро, говорити з незнайомцями. Відчуття були такі, наче я вмер вдома і воскрес тут, в іншому місці. Я звикав до цього міста довгих 10 років. Рівно стільки мені знадобилося, щоб почати відчувати Київ, ще кілька років пішло на те, щоб усвідомити - тепер це мій дім. Може у вас це відбувалося якось легше, може ви зараз геть не розумієте про що я кажу. Мене можна звинуватити, що я застряг десь в 2007-му, з моїм способом життя, одягом і зачіскою, з моїми ідеями. Можливо. Навіть більше, впевнений, що так і є. Розіпнутий між двома містами, тим далеким "звідки ти" і цим близьким, але не любим "де ти є", я мав би обрати якесь одне місто, але не обирав.
Виявляється не я один мав схожі відчуття. Анастасія Левкова в своїй книзі "Старшокласниця. Першокурсниця" (Господи, як такій хорошій книзі могла надатися така жахлива назва!?) описує точно ті відчуття, які були у мене. Тільки її головна героїня дівчина, усе ж інше дуже схоже на мою власну історію. Маленьке провінційне містечко в якому нічого робити, дурні і такі по-дитячому наївні історії, що зараз, з висоти прожитого досвіду, здаються геть смішними. І ці нереалістичні мрії олімпіадників-медалістів про інше життя. І реальність яка геть не відповідає твоїм очікуванням. Навіть роки, про які пише Анастасія, співпадають з моєю власною хронологією. У 2004-му році головна героїня їздить після пар читати книги на залізничний вокзал, бо "звідти ближче додому". Думаю, я міг би десь випадково перетнутися з нею там на вокзалі, бо і сам часто їздив в це ж місце і, що найдивніше, з цієї ж самої причини. Я дивився як поїзди прибувають і вирушають в сторону дому і мені було байдуже на всіх людей навколо.
Тому ця книга, те, що написано в ній, для мене таке близьке. Було дуже цікаво згадати всі відчуття, які колись ти сам відчував, побачити, що хтось думав так само як і ти. Звісно, зараз все дуже змінилося, оглядаючись на прожиті роки, помічаєш як багато змін відбулося в тобі самому. Книга повертає тебе в минуле, дає нагоду порівняти це зі своїм теперішнім, оцінити де сталися зміни на краще, а де на гірше. А ще це ідеальний опис того часу. Опис важливий, яким передається дух епохи. Можливо комусь описувані часи видаються не такими значними як ті, що настали потім, чи інші, що передували 2000-м. Але для мене і Анастасії Левкової це важливий період, час усвідомлення себе як дорослої особи, час коли розумієш, що для тебе є важливим, а чим можна поступитися. Так, герої цієї книги попри власну побутову україномовність, часто в своєму, дитячому колі розмовляють російською. Я згадую свою юність, усі мої україномовні друзі, в своїх віршах, написаних банальною дитячою римою, завжди вживали російську. В їх голові це було нормально. Говорити суржиком, шкільні твори писати українською, а особисті тексти писати російською. Пам'ятаю, як в старших класах я свідомо у спілкуванні з усіма перейшов з звичного всім суржику на українську, це трохи шокувало всіх друзів і навіть батьків. Анастасія Левкова пише про те ж саме, за свою україномовність її героям доводилося розплачуватися званням "білої ворони". От тільки героїні роману пощастило в університеті втрапити в україномовне середовище, а мені довелося ще кілька років перебувати в російськомовному. А ще в романі "Старшокласниця. Першокурсниця" (я не втомлююся дивуватися такий недолугій назві) гарно показані ті юнацькі вагання, якими переймалося моє покоління. Куди вступати? Чим займатися в житті? У нас не було інтернету і не було знань про світ поза нашими маленьким містами. Тому ми робили свій вибір не розумом, а серцем. Головна героїня роману, як і я, обираючи між "духом Києва" і "духом Львова" обрала перший варіант. Вона помилилася в виборі спеціальності, але їй пощастило з вибором університету, мені пощастило з спеціальністю, хоча з університетом не дуже. Яка дуалістичність наших історій.
Я прочитав цю книгу дуже швидко, десь за 12 годин. Бо особисто для мене це була мандрівка в минуле. Той випадок, коли випадково куплена книга, куплена навіть не для себе, а в якості подарунку, виявилася дуже важливою. Я не буду вам рекомендувати читати цю книгу. Не впевнений, що для вас буде цікаве те, що описано в ній, якщо ви не народилися в маленькому містечку, не росли в 90-х, якщо ваша юність не припала на початок 2000-х, якщо ви не вступили в університет, не переїхали у велике місто, якщо не намагалися там знайти себе. Але якщо хочете зрозуміти моє покоління, дізнатися чим вони жили, чому приймали ті чи інші рішення - прочитайте роман Анастасії Левкової

Рута Шепетіс – «Поміж сірих сутінків»

Почав читання: 23.06.2018 Закінчив читання: 24.06.2018

Людина так влаштована, що забуває погане, забуває навіть зроблене їй зло. Це логічно: злість, якщо її тримати в серці, буде роз'їдати тебе зсередини. Легше виплеснути її і забути,викину геть з і жити далі, але в цьому є і велика небезпека. Бо не можна забувати, якщо зло не покаране, бо тоді воно повернеться так чи інакше. Ні, книга "Поміж сірих сутінків" насправді не про це. Вона про жахіття депортацій, про людей, яких радянська влада вирвала з їхнього життя, забрала у них домівки, рідних і кинула в безжальний Сибір, працювати і помирати. Ця книга про те, що людяність не можна втрачати навіть в нелюдських умовах. Якби важко тобі не було, як би не хотілося полишити надію, не варто полишати надію, бо тільки вона і живить людину.
Дівчинку, від імені якої ведеться розповідь, з батьками і братом виселили з рідної Литви за полярне коло. Її тата розстріляли у в'язниці, мама загинула від хвороб і недоїдання, а самі вони з братом вижили лиш чудом. Так, це вигадана історія, таких людей ніколи не існувало, але існували сотні тисяч, навіть мільйони інших, реальних людей з такими ж історіями. Серед них мій прадід, якого так само вивезли в Сибір лише за те, що не хотів зароблене своєю важкою працею віддавати в колгосп. Литовців ця біда спіткала в 40-му, а українців в 30-му. Ми, українці, не з розповідей знаємо про написане, бо ця книга - це і наша сімейна історія. Чи не у кожного з нас когось депортували, закатували, розстріляли. І зробили це не якісь невідомі злочинці, ні. Це були цілком конкретні люди, люди певної ідеології,люди певної віри і певної національності. Але світ не хотів розбиратися з цією проблемою, світ волів закрити очі і зробити вигляд, що нічого не відбувається. Все нормально казали вони, Росія має право на ці землі, все нормально, то просто неурожай, голоду немає, все нормально, то внутрішті справи срср. А в той час в Сибіру помирав мій прадід, а в той час помирали мільйони інших.
Я раджу прочитати цю книгу усім, хто думає "в радянському союзі не все було поганим" почитайте і зрозумійте чиїми слізьми, чиєю кров'ю і стражданнями було заплачено за ваше "непогано". Ви здивуєтеся, ви жахнетеся, якщо у вас є серце, - ви зрозумієте чому зникла та країна. Бо режим, який робить такі жахіття з підкореними народами, немає права на існування. Я раджу прочитати цю книгу також усім, хто знає яким чистим, викристалізуваним злом був радянський союз. Ви побачите підтвердження своїм думкам, побачите причину вашої ненависті.
Чи маємо ми право забути? Чи правильно буде вибачити? Чи такі ми благородні, щоб любити ворога? Так легко ж це зробити, просто сказати що то було давно, що ти не знаєш хто чинив тобі зло. Так легко розповідати про щасливе життя братніх народів. Рута Шепетіс каже, що треба вибачати. Тримати в серці любов, а не зло. Може й так. Може вона розумна, просвітлена людина, я навіть майже впевнений, що вона якісніша людина, ніж ті, що мстяться. Я не можу пробачити. Повинен бути хтось, хто пронесе злобу через роки, хто передасть її своїм дітям, хто навчить їх ненавидіти ворога так само палко, як любити друзів. Щоб не забувати, щоб пам'ятати про образи завдані тобі, твоїй родині, твоєму народу. Зло треба карати. Хтось мусить це робити, брати на себе таку відповідальність, хай навіть ціною отруєння ненавистю власного серця. Тільки це дозволить наступним поколінням жити в кращому світі. Доки ж зло не покаране, воно продовжуватиме розпускати свої щупальця навколо. Тому я переконаний - Москва повинна бути зруйнована. І на руїнах, на задимлених останках цього зла, дивлячись як попелом у небо відлітає здійснена справедливість, я вибачу. Не раніше.

Віктор Вальд – «Останній бій Урус-шайтана»

Почав читання: 09.06.2018 Закінчив читання: 20.06.2018 

Ми так мало знаємо про країни, які нас оточують. Про тих з ким ми дружили і воювали сотні років, кого ненавиділи, з ким браталися і разом ходили в походи. Якщо подивитися на усю українську історію, то це буде розповідь про українські землі, а не про українців на землях чужих. Ми ніколи не були військово-експансивними і дуже цим пишаємося, водночас навіть думки наші ніби соромляться виходити на межі України. Наприкла ми мало знаємо про нашого споконвічного ворога Османську Імперію, не розуміємо ні мотиви їхніх вчинків, ні причини наших воєн. З шкільного курсу історії найрозумніші винесни лише образ ворога-турка, кривавого вбивці і гвалтівника, який забирав бідних українських дівчат у ясир, а найдурніші не винесли взагалі нічого. І якось зовсім забуваються походи козаків в Крим, після яких в Криму лишалася ледве третина населення і випалені землі. Але ж нам жертвою бути набагато простіше.
"Останній бій Урус-шайтана" це спроба розказати історію турецько-козацьких стосунків з точки зору ворога. Звісно не варто сприймати цю історію як історичний факт, це в першу чергу художній твір. Але безсумнівний плюс цього роману це те, що в ньому дуже багато цікавих фактів, про життя за часів Османської імперії. Я читав і дивувався як багато ми не знаємо про давню Туреччину.

- Так, турку, - коротко відповів козак.
Османи, почувши слово "турок", обурено схопилися на ноги. Вони вважали образою, що їх називали "турками". Особливо це стосувалося благородних османів. Бо в османському розумінні "турок" - це невіглас, вартий бути посміховиськом. Щось на кшталт тупого, забитого простолюду, що працює від зорі до зорі й не здатний марною працею прогодувати навіть самого себе. 

Виходить, що колись турки не хотіли, щоб їх називали турками!? Спочатку мене це шокувало, я вирішив дізнатися трохи більше про цей факт. І справді, виявилося, що в 17-му століття, в період про який йдеться в книзі, слово "турок" ввивалося для означення селюка неблагородного походження. Вже набагато пізніше в 20-му столітті цим терміном почали називати всіх жителів Туреччини. Як тут не згадати давній український вислів, коли хтось був не дуже розумним і кмітливим, йому казали "Ти що турок?" Виявляється цей вираз має дуже глибоке коріння.
Або ось ще один цікавий факт з книги Віктора Вальда, виявляється турки як і запорозькі козаки носили довгий оселедець, як ознаку військової доблесті, це ріднило непримиримих ворогів. Також багато в книзі специфічно турецького життя, описів побуту кримських татар, пояснення деяких османських традицій і звичаїв. Все це дає відчуття глибокого занурення в епоху. Саме тому книга читається легко і захопливо, не хочеться від неї відриватися доки не дочитаєш до останньої сторінки. Хоча не обійшлося і без невеликих мінусів. В якийсь момент автор там закрутив "шпигунську лінію" в романі, що я заплутався в цих хитросплетіннях. Автор ніби "непомітно" кілька разів в різних розділах повторює один і той самий рефрен про "Доля Європи вирішувалася в степах України", мені звісно приємно було б вважати, що так воно і було насправді, але все ж історичні факти кажуть про інше. Саме в цьому моменті мені не вистачало історичної справедливості. Тим паче, що у нас і без того є чим пишатися.
Попри все, думаю ця книга буде цікава усім любителям козацьких часів, історії і пригод. Варто читати!

Ренсом Рігс - "Будинок дивних дітей"

Почав читання: 26.05.2018 Закінчив читання: 01.06.2018

Інколи я сам собі дивуюся з тих книг, які я читаю. Вони настільки різнопланові, що я навіть не можу уявити як їх можна структурувати у себе в голові. Але тим не менше для мене цілком прийнятний факт читання Ренсома Ріггса: досить легкої і я б навіть сказав "пригодницької" літератури, після того як лише закінчив читати складну книгу Еріха Фромма. Роман "Дім дивних дітей" став таким собі відпочинком від серйозних книг, який дозволив мозку розслабитися і просто захопитися цікавою історією.
Роман Ренсома Ріггса звісно не просто фантастична оповідка. У своєму підґрунті текст має посилання на реальне життя, він про те, що ті, кого суспільство називає "дивними дітьми" часто потерпають від жорстокостей "нормального" світу. Головний рефрен роману чудово вписується в сучасні ліберальні й глобалізаційні реалії. Автор ніби каже, що попри наявність несхожостей між дітьми, вони всі заслуговують на безпеку й особисте щастя. Саме тому дивні діти з будинку міс Сапсан мають такі чітко виражені візуальні відмінності: летюча дівчинка, невидимий хлопець, дівчинка з ротом на потилиці, ще одна, яка вміє творити вогняні кулі й багато, багато інших. Всі ці образи мають на меті показати і гіперболізувати ті відмінності, які ми бачимо щодня, як то люди з іншим кольором шкіри, розрізом очей чи кольором волосся. А по тому, якщо ви почнете симпатизувати дивним дітям з книги, то почнете толерантніше ставитися і до відмінних від вас людей в реальному житті.
Думаю я запізно прочитав цю книгу: вона б набагато кориснішою і цікавішою була для мене десь в віці 15-19 років, тоді я б більше корисного і цікавого знайшов в тексті, та і взагалі він був би ближчим до моїх власних проблем, краще б резонував з моїм світовідчуттям. Але і зараз я ні на хвилину не шкоду про витрачений на роман "Дім дивних дітей" час. Це хороша книга з цікавим і захопливим сюжетом, хай навіть трохи наївним.
А от що мені не сподобалося - це дещо за вуха притягнена історія про нацистів. З одного боку все логічно і автор використав чудову алюзію: "дивні діти" ховаються на острові в Великобританії від переслідування "потвор". Тут вам чітка аналогія між монстрами з книги і монстрами-нацистами. Але ця історична паралель далі ніяк не розвивається в тексті, тому як на мене, вона тут дещо вибивається з загальної стилістики книги. Від неї або варто було б відмовитися взагалі, або якось все ж довести до логічного завершення. Хоча маю надію, що в наступних книгах серії Ренсом Ріггс якось повертається до цієї теми. Що ж доведеться прочитати наступну книгу, щоб зрозуміти усі відповіді і дізнатися продовження історії

Еріх Фромм – «Мистецтво любові»

Почав читання: 16.05.2018 Закінчив читання: 23.05.2018

Вважається, що то якось соромно дорослій людині говорити про любов. Пропонується залишити цю сферу тендітним п'ятнадцятирічним дівчаткам, які мають слухати безкінечні пісні про щиру любов, лити гіркі сльози, сидячи на підвіконні з горнятком кави і думати "а ньом". Нам же ж, серйозним, досвідченим мізантропам потрібно сахатися від цього слова, як чорт від ладану, не те що не відчувати це почуття, а і навіть не говорити про нього. Обмежитися ми маємо справами, більш притаманними нашому статусу "розумних" створінь: а саме зароблянням грошей і самолюбуванням. Все це призводить до того, про що каже той таки Еріх Фромм в іншій своїй книзі:

"Людський мозок живе в двадцятому сторіччі; серце більшості людей - все ще в кам'яному віці"

Ми всі емоційно недорозвинуті: ми не вміємо відчувати, співпереживати, ми не вміємо любити. Дехто повністю ігнорує явище любові, дехто підміняє справжню любов "мазохістською залежністю" і мучає себе цим все життя. А тим часом, про любов потрібно говорити, її потрібно досліджувати, про неї потрібно писати наукові і філософські розвідки. Бо це невід'ємна частина нас, нашого життя і нашої свідомості. Хочемо ми того чи ні, а ми все рівно це відчуваємо. Навіть найбільш відлюдькуваті з нас, когось та й люблять, хоча б якусь домашню тваринку, якщо вже на іншу людину не стачить розмірів серця.
Думаю саме оця нестача досліджень любові і змусила Еріха Фромма написати книгу "Мистецтво любові". В ній Фромм досить легко і просто розказує про види цього загадкового почуття, яке ми можемо відчувати (і відчуваємо як правило), але не можемо правильно артикулювати. Під час читання постійно виникає оце відчуття, ніби хтось розумними словами описав те, до чого ти дійшов емпіричним чином. Так, ніби ти нарешті прослухав теоретичну лекцію по предмету, по якому уже здав десяток лабораторних робіт. На кожному п'ятому реченні хочеться кричати: "Та це ж мої власні думки!" Проте не варто думати, що я якось відрізняюся від середньостатистичного мешканця цієї планети в плані емоцій. Одне діло - розуміти любов, а зовсім інше - застосовувати її на практиці.
Я б порадив прочитати "Мистецтво любові" усім, хто хотів би розібратися в тому, що він відчуває до світу. Цей текст допомагає впорядкувати думки в голові, розкласти їх по поличкам і взагалі систематизувати своє світовідчуття. Ця книга - це щось типу безкоштовного психоаналітика, ти просто читаєш її розділ за розділом, а в процесі в твоїй голові з'являється кушетка на яку ти лягаєш, бородатий мужик в костюмі сидить біля тебе і слухає твої власні думки. Ця книжка не стільки про "читати", як про "говорити", вона викликає тебе на внутрішній діалог з власною підсвідомістю (у вигляді того бородатого психоаналітика). Звісно ні я, ні Еріх Фромм не можемо гарантувати вам зцілення від душевних ран. Це не ліки для розбитих сердець і не носовичок для любовних соплей. Скоріше навпаки, "Мистецтво любові" роз'ятрить ваші рани, струсоне ваше серце і змусить задуматися, що можливо проблема ваших стосунків з оточуючими в недостачі любові, яку ви віддаєте? Можливо для нас усіх любов не є мистецтвом, а лише рутиною? Може проблема не в світові, а в нас самих?

Жиль Леруа - "Alabama song"

Почав читання: 10.05.2018 Закінчив читання: 17.05.2018 

Інколи я відчуваю себе Френсісом Скоттом Фіцджеральдом, але без його манер і його привабливості. Лише вміння говорити правильні слова і пити. Майже завжди ці відчуття приносять неймовірні страждання, бо усвідомлюю, що не всім людям в цьому світі доступне просте щастя. Навіть більше, не всі цього щастя прагнуть. От наприклад Фіцджеральд. Відомий письменник, літературна ікона своєї епохи, людина, яка своїми текстами уміла зачепити такі приховані почуття, що вони вибухали в тобі, розкидаючи навколо твої мізки. І навіть він не навчився бути в цьому світі щасливим.
Минулого року я читав книгу Бегбедера "Уна і Селінджер", сьогодні я читаю "Alabama Song" Жиль Леруа, але ці дві книги настільки схожі, що інколи в своїй голові я починаю плутати дві історії, історії життя Фіцджеральда і Селінджера. Мені здається, що це була одна і та ж людина, одна і та ж історія. Письменник і війна, на яку він пішов (не пішов), письменник і алкоголь, який він пив (дуже багато пив), письменник і жінка, яку він любив (любив?), але яка не вийшла за нього (вийшла). Проте чи принесло це йому щастя? (Ні, не принесло).
Навіть жінки обох письменників чимось схожі, Зельда Фіцджеральд і її більш пізня реінкарнації - Уна О'Ніл. Багаті, впевнені в собі, красиві жінки, які зовні такі пафосні і неприступні, а всередині такі крихкі, що ламаються від одного поштовху долі. А потім ламаються знову і знову, і вже здається, що крихкість ця тільки награна, що це теж частина образу, частина гри на публіку.
А ще любов. З вуст такого мізантропа, як я, це, звісно, може прозвучати трохи лицемірно, але я не зустрічав красивішої історії, аніж історія трагічної любові Селінджера і Уни, Фіцджеральда і Зельди. При цьому єднає ці історії те, що обидві вони трагічні і нещасливі, попри те, що Зельда вийшла за Фіцджеральда, а Уна відмовилася вийти за Селінджера.

"Кажется я опять насмехаюсь над тобой, но это сильнее меня. Если бы ты знал, как сильно я люблю тебя в перерывах между приступами сарказма" 

Історія, описана в книзі "Alabama song", вигадана, хоча всі персонажі існували в реальності. Любов - теж річ вигадана, хоча усі її учасники існують насправді. Але попри художність цього тексту я впевнений, що автор не дуже згрішив супроти істини, десь приблизно так усе і відбувалося насправді.
Що ж, думаю цю історію варто прочитати і зробити з неї висновки, а от які саме, це уже кожен вирішуватиме для себе сам.