Ричард Метісон - Куди приводять мрії

Почав читання: 09.01.2018 Закінчив читання: 18.01.2018

Бувають такі книги, які просто добрі. Читаєш їх і ніяких, абсолютно ніяких негативних емоцій у тебе не виникає. Ти ніби пливеш теплою, спокійною річкою, приємна вода огортає з усіх сторін і тобі абсолютно затишно. "Куди приводять мрії" саме така книга. Цей текст абсолютно не колючий, можна спокійно гладити його по реченням і він буде приємно гудіти-мурликати, наче кіт якого чухаєш за вушком. Книгу приємно і просто читати, ця історія не навантажує твій мозок якимись проблемами, скоріше навпаки, поринаючи в читання, ти ніби забуваєш про всі негаразди, які оточують тебе в реальному житті.
Новела Ричарда Метісона - ідеальна книга для ескапіста, для того, хто хоче втекти від реальності в чарівний літературний світ. Попри те, що сюжет книги описує дуже непростий досвід, який рано чи пізно доведеться пережити кожній людині - досвід смерті, проте написана книга так, що в жодному разі не травмує читача. Навпаки, вона ніби створює плавний перехід від життя до смерті, вона наче дитяча гірка, на якій ти весело з'їжджаєш в смерть. Я не знаю чи описував автор свій власний досвід, хоча імена головних героїв які дивним чином схожі на реальні імена його дружини і дітей, ніби натякає на те, що історія вигадана лиш частково. Думаю цей текст був написаний аби пережити той жахливий досвід, який автор пережив, або щоб допомогти цим текстом комусь з своїх рідних. І справді розказана ця історія настільки заспокійливо, що напевно навіть ті, хто дуже бояться смерті, заспокояться і будуть сприймати її простіше. Не можу сказати що особисто мене смерть лякає, також не можу сказати, що вірю в ту модель раю, про який пише пан Метісон. Думаю у кожного свій власний Ірій і нема єдиного сценарію як до потрапляння туди готуватися. Але головне прийти туди готовим.
Я б порадив прочитати "Куди приводять мрії" людям, які втомилися від читання, від сірості за вікном, від зла, якого повно в цьому світі. Це настільки добра і хороша книга, що ваш мозок і серце відпочине, читаючи її. Це наче холодні руки, які торкаються твого чола влітку, це наче потримати чиюсь теплу долоню, коли холодно. Це найдобріша книга, яку мені довелося читати за останні кілька років.

Філіп Дік - «Чи мріють андроїди про електричних овець?»

Почав читання: 21.12.2017 Закінчив читання: 15.01.2018

Різні бувають книги, хороші і не дуже. Але коли читаєш щось, що відноситься до "золотого фонду" фантастики, то якось автоматично чекаєш, що книга не може бути поганою. І вона навіть не те щоб прямо погана... Але скажу чесно мені роман Філіпа Діка не зайшов. Звісно я розумію, що коли ти читаєш класику, а вона тобі не подобається, то скоріш за все проблема в тобі, а не в класиці. Я цілком свідомий всіх плюсів книги, але все ж багато разів ловив себе на думці, що зрозумів основну філософську концепцію, яку автор намагався вкласти в текст, ще на перших сторінках, а далі просто читав, чекаючи, коли ж та книга нарешті закінчиться. Так так, пане, Філіп Дік, я зрозумів до чого ви ведете: до стосунків між людиною і роботом, до моральності в сприйнятті робота як нижчого, безправного створіння.
Проте спосіб викладення цієї думки, розтягнений на цілу книгу, то якось аж занадто довго як на мене. А ще дуже багато речей автор не вважає за потрібне пояснювати. Я так і не зрозумів, чому ж життя на Марсі таке погане, що роботи звідти втікають. Чому їм забороняють жити на Землі? Чому раптом на Землі знову почали з'являтися тварини? Відповідати на ці питання автор не хоче - читач сам здогадається. Ну я звісно здогадався, мені не лінь увімкнути уяву і дофантазувати те, що полінувався написати Філіп Дік. Нема проблем пане фантасте, не напрягайтеся, справимося і без вашої допомоги. Але мені лише здається, що якість фантастичного роману саме в тому і проявляється, щоб створити для читача абсолютно новий, детально пропрацьований світ, в якому читач зможе знайти паралелі з реальністю за вікном.
Звісно книга "Чи мріють андроїди про електричних овець?" має свої беззаперечні плюси. Попри всі мінуси в книзі є кілька дійсно дуже чудових алюзій. Момент, коли сімейна пара свариться, стоячи біля апарату який перемикає їхню свідомість на ту чи іншу емоцію видається мені дуже близьким до реальності. Думаю кожному з нас інколи доводилося отак стояти і погрожувати співбесіднику, що зараз ти перемкнеш свої емоції на агресію. Ще один момент, який мені сподобався - це відчуття трагічності майбутнього людства. Автор не каже прямо, чому Земля стала непридатна для життя, але розповідаючи про "радіоактивний пил", натякає на наслідки до яких може призвести ядерна війна. Текст змушує задуматися про те, чи все ми робимо правильно зараз? Чи не матимемо за кілька десятиліть світ, описаний Філіпом Діком?
Але попри все я вважаю цю книгу досить слабкою. Це не той текст, бо якого хочеться повертатися і перечитувати його знову і знову. Я дочитав книгу до кінця і дякую Всесвіту, що не збожеволів.

Данило Ільницький, Людмила Стецькович, Володимир Стецькович – «Антонич від А до Я»

Почав читання: 13.01.2018  Закінчив читання: 14.01.2018

Зазвичай, я не читаю таких книг як "Антонич від А до Я". Це не зовсім книга для читання, а, скоріше, для створення атмосфери. Але повз це нове шикарне видання від "Видавництва Старого Лева", я просто не міг пройти. Самого тексту як такого тут не так багато, головне це поєднання слів з неймовірною графікою. Власне, тому в заголовку поста три автори, Данило Ільницький, який писав тексти, і Людмила і Володимир Стецьковичі, які виконували графічне опрацювання - вони в рівній мірі доклалися до того, щоб ця книга вийшла неймовірно цікавою.

Мені важко зрозуміти на читачів якого віку розраховане це видання. Легке і просте подання інформації в цікавому графічному представленні ніби натякає, що книга мала б зацікавити насамперед дітей, але я скажу чесно, я з велетенським задоволенням її прочитав і потім ще довго гортав, розглядаючи ілюстрації. Тож послуговуючись старим пафосним шаблоном, можу сказати, що "книга буде цікава широкому колу читачів"

Книга "Антонич від А до Я" не розказує власне про Антонича, чи, скоріше, не тільки про нього. Найціннішим в ній є те, яка атмосфера створюється, коли ти відкриваєш книгу. Ти наче переносишся в 20-ті роки минулого століття і бачиш як юний Антонич йде вулицями Львова, як він поправляє окуляри, сидячи в цукернях, чемно вітається зі знайомими, знімаючи капелюха. Хочете вірте, а хочете ні, але я справді починав чути шлягери 20-х років і відчувати запах кави і карамелі, коли читав книгу. Вважайте мене аж занадто захопленим цією людиною, але я з впевненістю буду казати, що саме ця книга ідеальна для того, аби відчути дух Антонича. Якщо мені колись треба буде, аби якась людина полюбила твори Богдана-Ігоря Антонича так, як люблю їх я, то спочатку, перед читанням власне Антоничевих віршів, я б порадив прочитати саме цю книгу.

А ще мене приємно вразили ілюстрації в книзі. Зазвичай така стилістика зображень, яскравих, різнокольорових, ніби нарізаних з різним стилів, мені не подобається. Але саме такі "декорації" ідеально пасують до текстів написаних паном Ільницьким. Вони не дають зробити з Антонича якогось нафталінового поета, якого забули всі, крім підстаркуватих і шизофренічних любителів поезії. Навпаки, Богдан-Ігор тут в книзі розкривається як дуже модерновий письменник, який не втратив актуальності і в наш час. Здається, ніби варто лише ввечері вийти на вулицю і ти цілком можеш зустріти його тут, в своєму місті. Антонич, він скрізь: в місячному світлі, в сонячному промінні, в смаку ранкової кави. Кажуть, що Антонич був пантеїстом, тобто вважав, що бог існує у всьому що він створив: тваринах, травах, стихіях, людях. Тоді я, напевно, панатоничеїст, бо вважаю, що він не помер у 27-м років, ні. Антонич, він - у всьому про що писав, він везе тебе в сонному таксі, він підкидає зорі в твої кишені, він в дзижчанні кожного хруща в травні. Треба тільки вміти відчути Антонича.

Марія Савчин - "Тисяча доріг"

Почав читання: 16.12.2017 Закінчив читання: 06.01.2018

Ми занадто розніжилися, живучи в тепличних умовах. Теперішнє століття добре до нас: не посилає випробування і негаразди. І тепер маленькі, дошкульні неприємності ми починаємо сприймати наче великі життєві проблеми.
Читаючи спогади Марії Савчин, жінки-підпільниці, яка воювала з поляками, НКВД, німцями, я не дивувався складності підпільного життя чи звірствам служб безпеки країн окупантів. Мені постійно сиділа в голові одна думка: якими все таки сильними були ці люди, ми б не змогли так жити. Марія Савчин почала свою боротьбу в 15 років, а чим займаються теперішні 15-річні? Звісно, я розумію, що такі порівняння можливо не дуже коректні, тоді був інший час й інші обставини. Але все ж не перестаю дивуватися стійкості тих людей, як вони змогли витерпіти всі ті випробування, що випали на їхню долю. Не хочу впасти в пафос, але я справді захоплююся людьми, які змогли скласти таку велику жертву в ім'я ідеї. Вони відмовилися від власного добробуту і особистого щастя: та ж Марія Савчин змушена була полишити свого новонародженого сина, коли втікала від польського УБ і до кінця життя не знала, що сталося з її первістком, а другого сина змушена була віддати на вихованні сестрі свого чоловіка. Вони не роздумуючи пожертвували своїм здоров'ям, жили роками в сирих і вогких бункерах, без свіжого повітря, сонячного світла і нормальної їжі. Постійні смерті друзів, висилка їхніх родин в Сибір - нічого не змогло зламати цих людей. Я дивуюся їхній витривалості і пишаюся тим, що належу до одного народу з ними.
Сприймати "Тисячі доріг" Марії Савчин не складно, текст написаний настільки захопливо, що читач не зчується, як заглибиться в історію по самі вуха. Складніше осмислити цей текст: не просто пропустити його через себе, як художню книжку, а зрозуміти мотивацію підпільників, про яких пише пані Марія.

- … Сповню твоє доручення, розкажу про все, остережу їх і повернуся.
- Хай бог тебе боронить, не роби цього. Ти мусиш вижити, може ти єдиний живий свідок з останніх років. Мені й так нічим не поможеш… Влаштуй собі, як зможеш, там життя…
- Такого не говори, це жорстоко. Яке ж мені життя там, коли ти й усі ви тут? Хто мене там зрозуміє?
- Свої тобі поможуть, - потішав мене Орлан

Ця книга не згадка про буремну молодість, не спосіб згадати старі часи. Книга Марії Савчин це виконання наказу провідника. Останнього наказу. Після того, як КГБ за допомогою провокації змогли спіймати її і Орлана, все що лишалося їм обом - не дати ворогу знищити ще когось, попередити, вберегти. І цю останню задачу вони обоє виконали, виконали в пам'ять про тих, хто загинув раніше:

… Великодні в підпіллі на Зарекзонні… Відділи УПА на службі божій, після того спільна трапеза і багато щирих побажань. Завтра, може, когось з нас не стане, але в той день ніхто не думав про смерть. Ми сприймали життя радісно, з вірою, що воістину воскрес і воістину запанує правда на нашій землі. Тепер із сотень залишилися вже не десятки, тільки одиниці, заніміли пісні, ліси опустіли, наші стежки поросли травою. Ось у цьому ж Котівському лісі кипіло сотнями УПА, а тепер нас тільки четверо тут… 

Останні розділи книги, мені було читати найважче. Вже майже немає надії на перемогу, вже загинуло стільки друзів і побратимів по боротьбі, вже смерть в кашкеті з п'ятикутною зіркою наступає на п'яти, а ця мужня жінка і досі тримається. Я постійно питав себе, чи зміг би я так само? Чи розніжений ситим життям зламався б ще раніше? Відповіді на це питання я не знаю. Але знаю інше: та Україна, про яку мріяли повстанці УПА - це не та країна, в якій ми зараз живемо. В одному з останніх розділів Марія Савчин пише як повернулася в Україну одразу після здобуття Незалежності і наштовхнулася на колючі і злі погляди прикордонників у ще радянській уніформі. А ще пам'ятаю інтерв'ю іншого відомого повстанця Мирослава Симчича, в словах якого, про сучасний стан справ в державі, постійно пробивається оця думка - це не та Україна за яку вони воювали. Що ж, можливо мета теперішнього покоління як раз і полягає в тому, щоб побудувати саме ту Україну, яка уявлялася людям в бункерах і лісах з 1942-го по 1954-й роки.

Йозеф Рот – «Марш Радецького»

Почав читання: 02.12.2017 Закінчив читання: 15.12.2017

Чи бачили ви колись, як руйнуються імперії? З жахливим гуркотом падають величні споруди в древніх столицях, розбігаються в різні сторони народи, які цю імперію населяли, чи під звуки нових сподівань вмирають старі ідеї. Всі думають, що знають як гинуть імперії, як помирають держави, але у дійсності те, що видно назагал - то лише предсмертна агонія. Насправді усе відбувається інакше: держава вмирає тоді, коли розбиваються серця тих, хто її населяє, тих, з кого складається хребет цієї імперії. Книга "Марш Радецького" саме про смерть. Це ідеальний опис однієї історичної смерті, де сам марш виступає в ролі похоронного маршу, хоча звучить він упродовж всієї книги. Це ніби об'єднавча ідея, червона нитка, що пронизує весь роман і приводить до кінця історії читача, який вхопиться за неї на самому початку тексту.
Попри те, що сам марш звучить дуже велично і радісно, разом з читанням книги Йозефа Рота він проводжає у вічність епоху, що відходить. Усі персонажі книги рано чи пізно відчувають це наближення смерті. Ні, не своєї, вони чують смерть монархії, фізично відчувають злам епох, на межі яких живуть. "Марш Радецького" - це книга про смерть, думаю мені буде цікаво її перечитати на старості років, коли і я відчуватиму її холодний подих.
Цікаво, що Йозеф Рот народився в Бродах, вчився у Львові й Відні, при цьому він був євреєм і підданим австро-угорської монархії. Така біографія чи не найкраще показує якими були часи тієї епохи, що відійшла разом з початком Першої Світової Війни. Ми, українці, звикли сприймати часи перебування наших земель в складі різних імперій, як боротьбу за свою ідентичність, як намагання залишитися собою і вибороти державу. Але, читаючи "Марш Радецького", я мав нагоду подивитися на цю ситуацію з іншого боку. Головні герої роману - словенські землевласники, які отримали з рук Франца-Йосифа дворянство і цим відірвалися від свого коріння. Три покоління родини Тротта не стали австрійцями чи угорцями, вони стали австроугорцями. Але стали запізно, ця держава вже почала гинути. І все, що залишилося цим людям, - спостерігати як молоді, сильні народи, що прагнуть волі, рвуть на шматки старе і немічне тіло імперії. Роман Йозефа Рота наповнений смутком через те, що відходять старі часи, а нові часи не передбачають існування таких як пан Рот. Алюзії, яких в книзі відверто багато однозначно виростають з аналогій між життям автора і родиною головних героїв його книги. Він бачив усе що відбувається навколо, жив серед українців не будучи одним з них, і при цьому розумів що він тут чужий. Цей смуток, ця туга - ось те, що читається між рядками книги. Будучи євреєм, Йозеф Рот відчував цю проблему відсутності землі під ногами, землі, яку можна назвати своєю. Він майстерно екстраполював це в тексті на прикладі словенців, що відмовилися бути словенцями. Читаючи "Марш Радецького", мені постійно думалося, наскільки ж ми щасливі люди, що можемо жити на своїй землі, біля своїх одноплемінників. Хай навіть ця думка є дуже ретроградною і не відповідає духу епохи, але читаючи такі романи розумієш трагедію людей, які покинули своє коріння, відреклися від свого минулого, а потім волею історії втратили своє майбутнє.
Книга Йозефа Рота, це реквієм, що звучить над їхніми могилами, реквієм, що звучить між старими імперськими будівлями Відня, коли вулиці порожні від туристів. Кажуть, якщо ввечері гуляти в парку замку Шенбрунн - імператорській резиденції Австо-Угорської імперії, то на заході сонця, якщо притулитися до теплого, нагрітого за день, каменю з якого побудований палац, то можна почути звуки Маршу Радецького - мелодії величності, яка зникла назавжди.

Аркадій і Борис Стругацькі – «Обитаемый остров»

Почав читання: 16.11.2017 Закінчив читання: 05.12.2017

Я дуже люблю фантастику. Даються в знаки підліткові вподобання, коли я зачитувався різноманітною фантастичної літературою. Дивно, що в ті часи мені в руки не втрапила книга Аркадія і Бориса Стругацьких - "Обитаемый остров". А читати тут дійсно є що, попри приналежність роману до "радянської фантастики", попри жахливу цензуру, яку довелося пройти тексту для того, щоб бути опублікованим, основний підтекст твору залишився незмінним. Це певно чи не один із прочитаних мною романів Стругацьких, який під час читання занурює тебе в атмосферу трагічності і невідворотності. Звичайна дуалістичність радянської фантастики з "хороші наші" проти "поганих їхніх" в цьому тексті майже не помітна і постійно під час читання в голові пульсує думка - не все так просто тут.
В книзі повно алюзій на тоталітарну дійсність, яку автори, живучи в срср бачили щодня за вікном. Тому варіантів прочитання цієї книги є два. Перший - якщо ви живете в тоталітарній дійсності, де є свої "неизвестные отцы" і свої вежі, що зомбують населення, тоді ви сприймаєте книгу, наче казку, фантастичну історію про вигадане майбутнє, яке ніяк не стосується вас. Другий - якщо ви живете у вільній країні, а вежі псевдо-балістичного захисту побудовані у ваших сусідів. Тоді стає зрозуміло, що "Обитаемый остров" це не просто фантастика, а скоріше дуже глибоко законспірована терористично-текстова диверсія проти тоталітарного устрою сусідньої держави.
Це не перша книга Стругацьких, яку я читаю протягом останнього часу, і всі вони мають одну спільну рису, яка видається мені дуже важливою для розуміння усієї творчості братів-фантастів. І в книзі "Обитаемый остров" і в "Полдень 21-й век" на Землі встановився абсолютно адекватний політичний устрій. Всі щасливі, немає війн, голоду, проблем, усі біди у Всесвіті знаходяться поза Землею, на інших планетах. Саме це показує той ескапізм, якого прагнуть письменники - вони своїми книгами втікають від дійсності в якій живуть. Тоталітарний совок в їхній уяві трансформується в людяний політичний режим майбутнього. Лишилося лише дочекатися його, за якусь сотню, другу років. Саме тому, радянська фантастика і була такою популярною серед населення тієї країни: вона давала можливість закрити очі і не бачити того, що відбувається навколо, а тільки мріяти про інші світи і майбутнє щастя.
Думаю книги Стругацьких однозначно треба читати, окрім неймовірно яскравих образів, окрім детально змальованих образів інших світів, в цих книгах ще й є про що подумати. Це не просто текст для розваги. Скоріше це ще одна історія про пошук "справедливості для всіх і даром"

Мартін Брест - "Пехота"

Почав читання: 14.11.2017 Закінчив читання: 30.11.2017

Є такий жанр в літературі, як "лейтенантська проза" - розповідь про військові часи, описані від імені молодих лейтенантів, які на своїх плечах винесли всі негаразди обох Воєн, тих про які пишуть з великої літери. Чому саме лейтенантська проза? Все просто: в ті часи саме лейтенанти були з одного боку достатньо освіченими, аби вміти відтворити пережиті бойові враження в тексті, а з іншого боку - достатньо близько до епіцентру подій, щоб їхні спогади не перетворилися в суховаті мемуари штабних генералів. Але це було колись, в нашій Війні, яка ще досі триває, зароджується новий жанр - "сержантська проза". Молоді мобілізовані солдати і офіцери, колишні інженери, лікарі, викладачі пишуть про війну так реалістично і проникливо, що фізично відчуваєш шкірою вітри Донбасу і чи не на кожній сторінці падаєш разом з автором в холодну промерзлу українську землю, пригинаючись від мінометних осколків.
"Піхота" Мартіна Бреста - яскравий приклад такої сержантської прози, де реалістичне армійське життя "на нулі" подається без прикрас і героїчної мішури. Персонажі Бреста не вигадані, реальні. Вони курять, матюкаються, п'ють "львівську червону" каву відрами і захищають нас з вами. Ну і ніби випадково вони захоплюють ворожі опорні пункти, «віджимають» "сіру зону" і стріляють по сєпарським позиціям з СПГ. Роблять це легко і невимушено на папері, але так, що, читаючи, розумієш справжню ціну цієї псевдолегкості.
В цій книзі немає героїчності й патетики. Цей текст не агітка і не намагання вихвалятися тим, який автор крутий вояка. Цей текст - це лише результат того, як один, окремо взятий сержант, намагається не збожеволіти від тієї війни, яку змушений вести. І саме цим і цікава книга Мартіна Бреста. Тим, що чесніше про війну написати, напевно, і неможливо в принципі.
Звісно, ми всі дещо ідеалізуємо наших солдатів, тих хто носить сталеві пластини бронежилетів між ворожими окопами і нашими мирними містами. Ця ідеалізація нікого не дивує. Це логічно і нормально, але тим не менш ми повинні бачити і відчувати справжню війну, намагатися подивитися на неї очима тих, кого ми відправили воювати замість себе. Бо це справді ми їх відправили. Не генерали, не влада, не обставини. Їх відправили ми і вони ТАМ для того, щоб ми були ТУТ. Все просто і логічно і найменше, що ми можемо зробити для них - це слухати їхні історії, читати їхні книги і вчити наших дітей на їхньому прикладі.