Роберт Гайнлайн - "Двері в літо"

Почав читання 15.04.2016р. - Закінчив читання 19.04.2016р.

Зазвичай я сам добираю книги які буду читати, але часом трапляють такі книги (чи скоріше такі люди, що радять правильні книги) які просто неможливо оминути. Якось так випадково трапилося, що в дитинстві, в час коли я найбільше захоплювався фантастикою, я не читав Гайнлайна одного з «великої трійки». Виправляюся і надолужую, хай вже пробачить мені автор, що роблю це так пізно.
Якщо відверто, я б не відносив цю книгу до фантастичних книг. Ні звісно, в ній є всі ознаки фантастики і «кріокамери» для заморожування людей і переміження в часі і купа роботів. Але як на мене суть цієї книги у іншому. Гайнлайн дає дуже гарний меседж – як треба ставитися до власної роботи і творчості, як на мене, те що він пропонує це ідеальна модель. Роби те що любиш, роби якнайкраще, вдосконалюйся до непристойності, не цінуй гроші, а цінуй винаходи. Усе інше дрібниці. А ще люби котів, бо це дуже важливо :) Стиль письма Роберта Гайнлайна це саме те, чого не вистачає сучасній фантастиці, де найголовнішою рисою твору є наявність «фантастичних ознак» польотів в космос, винаходів з майбутнього, читанян думок чи драконів. Натомість якщо б героїв Роберта Гайнлайна перенести в інший часовий період, забрати в них всі «технології майбутнього» як цукерки в дітей і змусити жити в світі, де діють справжні, а не фантастичні закони, то все рівно книга залишиться цікавою і корисною для читача. А якщо це ж зробити з сучасними письменниками – лишиться хіба порожня палітурка, чи може зрідка, кілька сухих діалогів. Так, «Двері в літо» книга дещо наївна, але вона позитивно-наївна, від того як герою «випадково щастить» хочеться посміхатися, а не злитися. А від стосунків героя з його другом-котом віє такою ніжністю і відданістю, що і між закоханими не часто таку зустрінеш. Тому книга однозначно заслуговує того, аби бути прочитаною, а та, хто мені її порадила, однозначно заслуговує мого безмежного «дякую»!

Джаред Даймонд - " Зброя, мікроби і харч: Витоки нерівностей між народами"

Почав читання 16.03.2016р. - Закінчив читання 14.04.2016р.

Інколи здається, що істина десь зовсім поруч, що ось-ось, ще трохи і ти зрозумієш ту першочергову "правду" від якої усе пішло, а далі, знаючи її, автоматично дізнаєшся всі таємниці фізики, історії, антропології і інших наук. Чомусь мені здається що Джаред Даймонд думав так само, коли писав свою книгу, де намагався докопатися до першопричин нерівності суспільств. Зізнаюся, в часи нестримного оптимізму я теж грішу думками, що ця першоістина є досяжна, що її можна пізнати. Але потім я розумнішаю і розумію, наскільки наївними є ці думки, власне схожа наївність зустрічається і в тексті Даймонда "Зброя, мікроби і харч..." Безсумнівно автор опрацював гори інформації і провівши без перебільшення титанічну працю, показав новий, узагальнений погляд на розвиток людських суспільств. Так, ця книга не претендує на стовідсоткову об'єктивність чи на науковий прорив, але і писана вона для широкого кола читачів, аби дати їм уявлення про те чому вони живуть саме так, а не інакше.
Проте як на мене Джаред Даймонд припустився однієї базової помилки. Ця помилка (яка іронія) закладена його походженням, пан Джаред американець, а значить гіпертолерантність у нього в крові, на відміну від людей, народжених в інших частинах земної кулі. Автор вважає, що всі люди рівні і що за інших умов історія могла б піти іншим шляхом. Він детально пояснює чому все сталося в історії саме так, як сталося. Каже про географію і довкілля, про людські здобутки і волю до змін. Але крізь усю його книгу проходить думка, що між будь-якими людьми можна поставити знак рівності. І тут він помиляється, а тому далі робить частково неправильні висновки. Люди не рівні. Себто вони звісно рівні при народженні, але після того ця рівність зникає, бо хтось працює більше, а хтось менше, хтось вчиться краще і швидше, а хтось ні. Це і породжує нерівність, яку так важко визнати всім толерантним людям, які радше будуть пояснювати різницю між людьми їхнім оточенням, ніж їхньою волею. Джареду Даймонду було б корисно пограти в комп'ютерні іграшки, а саме в серію "Цивілізація" де всім гравцям на карті даються рівні стартові можливості і вони мають провести свій народ від доісторичної давнини до сучасності. Так в цій грі багато залежить від волі випадку, які стартові ресурси підкине тобі "Всемогутній random", проте це не дає гарантовано перемоги. Є ще дещо, що в грі називається "перевагами цивілізації" і якщо ними правильно скористатися, ти можеш перемогти у грі. В житті все точно так само. Є народи які перетворюють пустелі на сади і живуть в багатстві, а є такі які...одним словом, краще б замість них було море.
Але попри все книга Джареда Даймонда є надзвичайно цікавою і корисною, вона дає змогу ретроспективно подивитися на пройдений нашим суспільством шлях, порівняти його з іншими шляхами і іншими суспільствами. Вона змушує задуматися, а чи достатньо ми робимо з точки зору історії, чи не викине вона нас на свій смітник, як вже робила це з стількома народами?

Йозеф Вінклер – «Natura Morta»

Почав читання: 13.03.2016р. - Закінчив читання: 15.03.2016р.

Я ніколи не розумів італійців, вони видавалися мені чужими і незрозумілими, а їхня країна була далекою. Враження про цих дивних людей з їх нервовою жестикуляцією, були дуже уривчасті і не дозволяли скласти цілісну картину. Я ніколи не стикався з італійцями і дозволяв їм бути в моїй голові terra incognita найнезвіданішим народом Європи, про який я нічого не знав.
Natura Morta означає "натюрморт", але я зрозумів це тільки коли дочитав книгу. До цього воно дуже перекликалося мені з "mort" себто смерть. Я був не далеко від істини, бо натюрморти це смерть, мертві предмети, вирвані з контексту життя і розкладені на горизонтальній площині, наче трупи патологоанатома. Так само Йозеф Вінклер розставляє своїх персонажів, на сторінках цього тексту. Вони не живі, заспиртовані трупи. Вони майже не розмовляють (у книзі нема діалогів, хоча є репліки) вони застигли перед автором і все що він робить - змальовує їх. Гнітючий, часом моторошний натюрморт, місиво з людей, релігій, циганів, риб'ячих голів і площ старого Риму, а зверху все це прикрите легкою тканиною з вчинків... Ось такий натюрморт пана Йозефа, а в кінці цього тексту, в центрі усього натюрморту те, що завжди є в центрах всіх натюрмортів усіх художників - смерть.
Вінклер розказує про італійців, таким як я, незнаючим, які жодного уявлення не мають про цю країну і її мешканців. А хіба є кращий спосіб розповісти про народ, аніж розказати, як цей народ ставиться до смерті?

Герберт Веллс - "Війна світів"

Почав читання: 10.03.2016р. - Закінчив читання: 12.03.2016р.

Інколи мені стає соромно від того, що я читав занадто мало класики і я сідаю за якусь відому книгу з списку «маст рід». Власне, «Війна світів» належить саме до такого списку. Я взагалі дивуюся як я, великий поціновувач фантастики в дитинстві, не прочитав її ще років 10-15 тому. Очевидно в ті «буремні часи запійного читання» всього що попадеться під руку, саме ця книга мені як раз і не трапилася. І дуже шкода, бо книга яка залишила такий помітний слів у світовій фантастиці мала б бути прочитана мною раніше.

Якщо чесно, інколи я втомлююся від усілякого постмодерного чтива, з його рваним текстом, стрибкоподібним стилем оповіді і невиразними героями. В такі моменти хочеться повернутися до спокійного, розміреного тексту на кшталт роману Веллса. І ця розміреність зовсім не означає що текст нудний чи не цікавий, як раз навпаки. За новомодними літературними прийомчиками ми вже і перестали пам’ятати що можна писати цікаво і при цьому не вийобуватися, як роблять це більшість сучасних авторів. Веллс випередив час і першим висловив припущення про можливість конфлікту землян з більш розвиненою інопланетною цивілізацією. Проте зараз майже через 100 років після виходу книги і теорій і ідей стало дуже багато, написали більш технологічні і більш фантастичні версії, зняли фільми про схожі події, здавалося б, чим може зацікавити така древня книга Герберта Веллса, де найстрашніша зброя марсіан це «тепловий промінь» та людство вже в реальності вигадало більш страшні способи знищення собі подібних, а в уяві так взагалі досягло вершин інженерної думки втілених в фантастичних романах. Проте є дещо, що змушує любителів фантастики повертатися знову і знову до «Війни світів» як до першоджерела, це в першу чергу чудовий письменницький талант автора, за багато років до навіть теоретичного обґрунтування таких можливостей, за десятиліття до польотів в космос він описав механізми які дивним чином реалізувалися в науці. В цьому і є найбільша цінність «Війни світів», ви думаєте що це завдяки НАСА ми досліджуємо Марс? Ні, ми робимо це тільки завдяки Герберту Веллсу і його книзі, яка змусила сотні тисяч людей по всьому світу мріяти про дослідження Червоної планети. І книга ця буде актуальна ще багато років, доки людство таким не потрапить на Марс, не створить там колонію. Книга Веллса відійде у вічність тільки після того, як буде прочитана довгими марсіанськими ночами, якимось хлопчиком, який не бачитиме в житті на Марсі ніякої фантастичності. І може тоді цей хлопчик, коли виросте напише книгу про польоти в іншу галактику і ми чекатимемо справдження вже його фантастичних романів.  

Фенні Флегг - Смажені зелені помідори в кафе "Зупинка"

Почав читання:26.02.2015р. Закінчив читання: 05.03.2016р.

Інколи бувають такі історії, прості і одночасно дуже важливі. Вони чимось нагадують дитячі мрії. Я не знаю як ваші дитячі мрії, а мої були дуже кольорові і детальні. Якщо я хотів щось, то уявити це було для мене елементарною справою, а робив я це так детально, що мрія майже матеріалізувалася в моїй голові. Тому я був самою щасливою дитиною в місті. А потім я виріс, і світ вчинив зі мною так само як і з усіма іншими, та що я вам кажу, ви самі знаєте, бо він це і з вами зробив. Він смачно плюнув мені в обличчя реальністю. Ну хіба можна після цього мріяти? Звісно ж ні. Проте не треба драматизувати, таке ставлення світу призводить лиш до того, що ми хочемо досягнути чогось в житті, аби все таки реалізувати наші мрії.

Я багато світів і країн уявляв і тримав їх в своїй голові. Десь там народилася і досі живе історія про схожість мого рідного Поділля і американського штату Алабама, навіть зараз в дорослому віці я розказую цю історію. Частина людей підіймає мене на сміх за неї, а інша частина, які цього не роблять, стають моїми друзями. Так от є книги, прості і цікаві як дитячі мрії. Вони розказують історію, себто роблять свою первісну справу, виконують своє призначення. Думаю ви вже здогадалися про яку книгу я говорю. Так це історія про все на світі і ні про що конкретно, я не візьмуся ніколи в житті переказувати сюжет цієї книги, справа то невдячна, краще ніж у авторки то все рівно не вийде. Але якщо ви запитаєте мене про що ця книга, то я певно таки скажу вам. Питаєте? Ну добре, тоді слухайте... Ця книга про Людяність, про те як треба робити правильні вчинки, це книга про те, що можна правильно жити і робити добрі справи навіть вживаючи алкоголь, не заробляючи грошей і вбиваючи поганих людей. Це книга про те що найцінніше - це люди, хороші чи погані, але вже які є, які призначені долею, аби нам жити поруч з ними. Це історія про те, що старість сумна і самотня, але не треба її боятися якщо ти прожив правильне життя. А ще це історія що любити, дружити і ненавидіти треба до кінця. І це історія про те, що зелені помідори можна смажити, повірте, це теж важливо.

Ви напевно знаєте мене як не саму хорошу людину в цьому світі, але це історія яка мене розчулила мало не до сліз. Її варто прочитати.

Масааки Имаи – «Кайдзен»

Почав читання: 17.12.2015р. Закінчив читання: 25.02.2016р.

Зазвичай я не читаю таких книг як ця. Я обходжу стороною усілякі мотиваційні тексти які розказують як ефективно управляти своїм часом, як досягнути успіху в бізнесі, побудувати успішну бізнес-модель чи заробити мільйон доларів. Вважаю все це третьосортною хуїтою для дебілів, накшталт проповідей американських священників, де вони ходять по залу і кричать в мікрофон голосно втираючи щось про бога, перериваючи свої «проповіді» істеричними вигуками «алілуя», так ніби від кількості децибелів залежить почує їх той бог чи ні. Так от усі книги які вчать мене як жити, я відношу до проповідницької літератури, яку мені навіть в руки гидко брати.

Книгу ж Масаакі Імаі я прочитав з превеликим задоволенням, хоча і розтягнув читання на кілька місяців. На перший погляд ця книга написана в тому ж проповідницькому стилі, але то лише на перший погляд. Я дізнався про неї в період захоплення усілякими гнучкими alige-методологіями і читання співпало з періодом активного пропагування мною цих ідей серед колег. Хоча назвати це активним пропагуванням певно було б не зовсім чесно. Ви бачили колись, як маленьких дітей годують манною кашею, коли в тій каші усі, і діти і батьки і стіни в будинку? Ну от це було щось схоже. Колеги пручалися активному включенню в мої експериментаторські ідеї, а я не менш активно роздавав наліво і направо підсрачники і змушував їх ходити на code-review і робити комміти в git. Звісно я розумію, що порушив цим всі постулати alige, попсував собі scrum-карму і викликав би в пана Імаі інфаркт, якби він побачив це, але ж хто винуватий, що мої колеги такі ліниві?

Хоча власне в самій книзі не так багато практичних порад саме для мене, але вона містить багато філософських концепцій, які мені прийшли до душі. І найголовніша  з них та, яка винесена в назву книги. Кайдзен – ідея самовдосконалення заради самовдосконалення. Саме ця концепція привела думки в моїй голові у відповідність з тим, що я маю робити на роботію. Не в останню чергу завдяки цій книзі я за останні кілька місяців отримав купу нових знань і сформував нове ставлення до робочих задач, які невластиві моїй посаді. Однозначно корисна книга для впорядкування робочих думок в голові, тому я дуже радий, що трапилася вона мені в потрібний час.

Дякую, Всесвіте, ти заїбісь все вгадав.