Любко Дереш - "Миротворець"

Почав читання: 02.12.2018 Закінчив читання: 10.12.2018 

Я давно вже не фанатію від творчості Любко Дереша. Не вважаю його культовим письменником, читання книг якого співставно з відчуттям, що виникає,коли торкаєшся незвіданої істини. Власне після "Культу" нічого особливо цікавого він і не писав. "Поклоніння ящірці" було більшою мірою самоповтором, а всі наступні тексти явно не дотягували до рівня першого роману. Цим Дереш нагадує мені Жадана. Хороший перший роман, великі сподівання, а далі все більше розчарування і неможливість написати хоч щось вартісне.
Як і Жадана, я читаю книги Любко Дереша скоріше за звичкою. Щоб вкотре переконатися, що автор нічого нового не придумав і перебуває на тому ж самому рівні. І поки жоден з них мене в моїх сподіваннях не розчарував. "Миротворець" - це текст-посередність, книга, яка складається з незв'язаних на перший погляд між собою історій. Перша - про українського вченого, який винайшов універсальне знання. Друга - про Роберта Оппенгеймера, який намагався в розщепленні ядра знайти істину. Остання - про одеського віндсерфера, який на пляжах Таїланду шукає знань про Всесвіт серед диму, що утворюється від згорання певних речовин. Здавалося б, нічого спільного між цими історіями немає, але все ж вони об'єднані між собою певним лейтмотивом. Всі герої розрізнених історій шукають істину, кожен з них робить це у свій спосіб, проте всі приходять до одного - до сутності, яку вони називають "богом". І в цьому саме і криється власне посередність книги Дереша. Адже скільки вже написано текстів, в основі яких лежить думка "бог навколо нас, від у всьому що нас оточує"! Тож чи потрібно було писати ще одну книгу? Я, звісно, підтримую ідею пошуку істини. Навіть більше того, я сам певний час був прихильником теорії, що десь існує абсолютна істина, тотальне знання. І якщо ми отримаємо його - розкриємо усі загадки світу. Але мені тоді було років 19! Натомість Дереш, ще той лобуряка, в його віці вірити в такі нісенітниці це все одно, що вірити в існування Діда Мороза. Пошуки істини завели автора кудись не туди. Десь там, на шляхах від "Культу" і до "Миротворця" він збочив, заблукав, загубився в нетрях власних суджень. Більш - менш цікавою видається лише перша розповідь цієї книги: історія про невідомого, забутого всіма вченого, що народився на заході України на межі століть. Він - феноменальна особа, яка з першого ж погляду закохує в себе людей. Мовознавець, що розплутує віковічний клубок нашарувань сенсів, якими ми звикли наділяти відомі нам слова. І йому це вдається, він пише книгу, яка містить універсальне знання, але боячись що вона потрапить в руки не тих людей, знищує своє творіння, перед тим розсилаючи по частині книги 8-м науковцям в різні куточки світу. Потім кожен з тих науковців робить велике відкриття, натомість сам автор книги помирає і спогади про нього зникають.
На цьому Дерешу б зупинитися, обірвати історії, лишити її інтригуючою і недоказаною, але ж ні, він пише продовження, де описує душевні метання батька атомної бомби Роберта Оппенгеймера перед першим випробуванням свого творіння. Розвивається ця історія нудно, побіжно, така оповідка згодилася б хіба для журналу "Невероятно но факт". Але ж ні, вона в книзі "одного з найкращих українських молодих письменників". Від прочитання цієї історії лишається враження ніби вона додана сюди випадково, просто щоб збільшити кількість знаків в тексті. Проте третя частина книги про серфера Родіона який живе в Таїланді, курить траву і шукає істину порівнюючи тексти в інтернеті за допомогою сайту "Хромокосмос" , - це просто якийсь треш. Це рівень підлітка, який шукає сенс життя, тож мене дивує, що сам Дереш цього не розуміє. Він так і залишився там, на рівні своїх старих текстів, на рівні примітивного пошуку універсального знання, він не помітив, що світ пішов далі, його читачі виросли, а сам автор продовжує думати, що йому 18 і він публікує свій перший роман. Давайте йому поспівчуваємо.

Паоло Джордано – «Самотність простих чисел»

Почав читання: 27.11.2018 Закінчив читання: 30.11.2018 

Є така категорія літератури, яку я зневажливо називаю "спермотоксикозними текстами". Це коли читаєш і розумієш, що написане в книзі - лише хвороблива маячня автора на підставі відсутності у нього сексу протягом тривалого часу. Воно б то ніби й нічого, у всіх трапляються такі періоди в житті. Але ж це не означає, що треба одразу бігти й писати книжку! Але Паоло Джордано написав і вийшла в нього, скажемо відверто, повна фігня. Історія ця про дівчинку, яка обісралася в горах (я не жартую, книга починається саме з цього, та ще і з дуже детальними подробицями про те як, що і куди стікало) і хлопчика, який залишив свою маленьку розумово відсталу сестричку саму в парку, після чого та зникла. В теорії це мало би напевно символізувати що дві зранені душі притягуються одна до одної й закохуються. Правда, автор зовсім не врахував, що після прочитання моїй власній зраненій душі захотілося виблювати сніданок, от наскільки гидко мені було читати цю історію.
Як і у всякій низькосортній літературі, автору не вдалося в тексті абстрагуватися від власного життя. Він наділив свого героя своїми власними рисами, спроектував на нього свої проблеми й досягнення. Наприклад, головний герой - математик, а сам Паоло Джордано - фізик-теоретик. Книгу автор присвятив своїй шкільній подрузі, але ні, в ній зовсім не вгадується головна героїня роману (так, це сарказм). Я розумію, що автор майже завжди пише про те, що саме пережив. Це нормально, таку позицію я не засуджую. Проте, коли написане не вирізняється ані глибиною, ані сенсом, то навіщо таке публікувати? Ну окей, упадав ти в школі за якоюсь дівчинкою, не наважувався до неї підійти й те їй сказати. І зі мною така історія в школі була. Але я ж не пишу про це романи! Але Паоло, певно, вважає, що одним паршивим романом більше, одним менше - ситуація у світі особливо не зміниться, тому і дозволив собі написати цю беззмістовну дурницю. Але візьму на себе сміливість звернутися до автора з застереженням.
Дорогий Паоло, у світі існує занадто багато поганих книг. Думаю, саме через це світ колись і загине, він просто втоне під валом жахливої літератури. Ти ж не хочеш бути причетним до цього, Паоло, правда? Тому давай домовимося з тобою таким чином, коли тобі наступного разу нестерпно захочеться сексу - то ти просто піди й подрочи, ок? А книжки, Паоло, писати про це не треба. Просто не пиши більше ніколи. Нічого.

Назарій Заноз – «Книга дивностей»

Почав читання: 13.09.2018 Закінчив читання: 24.10.2018

Що таке дивне читання? Це коли в рядках тексту, в типографській фарбі, в папері й у самих словах схована спеціальна речовина, яка перетворює звичайну книгу на неймовірну пригоду. Кажуть, що секрет такого письма давно втрачений. Кажуть, що в нашому світі, де успішність міряється комерційним успіхом і рівнем продажів, більше немає письменників, котрі вміють писати дивні книги. Проте я точно знаю, що часом трапляються ще майстри цього старовинного жанру, умільці дивних текстів, ті, хто переховуючись від всевидячого ока мейнстріму, пише тексти особливі, дивні й цікаві.
Коли "Книгу дивностей" відкриває непідготовлена людина, яка не вміє читати серцем, а робить це тільки очима, текст перетворюється на незрозумілу мішанину зі слів, символів, розділових знаків. Зміст цієї книги втече від такого примітивного читача. Маленькі, на перший погляд не пов'язані між собою історії, з яких складається книга, читаються легко, текст наче тече між звивинами мозку, чи то пак стелиться наче туман. Взагалі, "Книга дивностей" - це досить туманне письмо: хтось у ньому заблукає, згубиться, але обрані в ньому, скоріше, знайдуть щось чи самі знайдуться, якщо до того були загублені.
Найбільше мені сподобалася стилістика письма. Написана книга красиво, дуже красиво. Інколи ловиш себе на думці: "біс його знає про що тут, але як же ж гарно написано!". Ці короткі розповіді треба не просто читати, в них треба пірнати, пробиратися крізь них, розгортаючи цей книжковий туман, такий собі liber incognita (по аналогії з терміном "terra incognita"). Знаєте це відчуття, коли намагаєшся йти в тумані по знайомій місцині? Ніби ти це вже бачив, знаєш що і де знаходиться, але йдеш обережно, обмацуєш руками кожне речення, щоб не гепнутися лобом об дієприслівниковий зворот. Але як би обережно читач не рухався книгою, він точно пропустить якесь подвійне дно і гепнеться з усього розмаху на п'яту точку, роззирнеться навколо й здивується, адже тут, в Подвійному Дні ще більше дивностей. Для того, щоб пройти-прочитати всі лабіринти цієї книги, не допоможе жодна карта. Бо я не впевнений, що навіть сам автор може це робити. Ходять чутки, що деякі читачі зустрічали в книзі самого Назарія Заноза. Одні казали, що він спостерігає за своїми персонажами, не полишає їх, опікується ними з батьківською турботою. Інші ж вважають, що автор сам загубився в книзі й тепер не може вийти з неї (а може і не хоче, я б от не хотів з такої книги виходити в наш світ). Думаю справжньої відповіді на це запитання ми уже не дізнаємося ніколи. Простим читачам лишається тільки мандрувати між історіями з "Книги дивностей", насолоджуватися красою слів, збирати ідеї й сподіватися, що колись ця книга відпустить їх додому з повними кишенями дивностей.

Астрід Ліндгрен – «Щоденники воєнного часу 1939-1945»

Почав читання: 26.09.2018 Закінчив читання: 08.10.2018

Люблю я все-таки читати різноманітні мемуари, спогади, щоденники. Вони неймовірно оживляють історію, яка без них виглядає наче висушена єгипетська мумія. От ніби знаєш про події, що відбувалися, читав про причини й наслідки, про значення у світовому контексті, а все одно тільки розповіді людей, які реально жили в ті часи, наповнюють епоху справжнім змістом, наповнюють її кров'ю, оживляють цю замотану в бинти мумію історії.
Тому, не прочитати щоденними Астрід Ліндгрен, тим паче за період 1939-1945 років, я просто не міг. Тим більше, що це перше видання цієї книги українською, немає навіть версії російською. Тож попри досить немалу ціну книги, довелося таки її купити. Я не дарма говорю саме про видання, хоча зазвичай коментую тільки зміст книги. Проте в цьому випадку саме недоліки, які допустив видавець, суттєво вплинули на оцінку самої книги.
По-перше, сутність щоденників вимагає максимального занурення в події, які тоді відбувалися. Власне читаючи рефлексії, які авторка щодня фіксувала, було б дуже логічним наводити якісь посилання на ті події, додавати історичні артефакти, вказувати де можна про це почитати детальніше. Частину цієї роботи зробила сама Астрід Ліндгрен, часто поруч записом в щоденнику вона вклеювала газетні вирізки, фото, чи якісь інші речі. Видавець, перекладач, чи редактор цього видання навіть примудрився перекласти ці вирізки, але замість того щоб подавати їх в такому ж порядку як вони зустрічаються в рукописному щоденнику Астрід, їх чомусь розміщують в кінці кожного описаного року. Читається це дуже дивно, ти спочатку читаєш багато сторінок тексту самого щоденника, в кожному з днів не розуміючи про що йдеться. Наприклад, Астрід пише, що прочитала в газеті промову Гітлера, пише що ця промова глибоко збурила її, тому вона вклеює її в щоденник. Але видавець, переклавши цю промову, чогось розміщує її в кінці глави. І виходить, що коли я вже дочитав до всіх цих газетних заміток, я уже і не пам'ятаю чому ця промова тут наводиться! Ба більше, коли після завершення опису року приводяться ці газетні вирізки, немає посилання на день коли Астрід вклеїла цю вирізку в щоденник, аби я міг повернутися і перечитати щось про той день.
Щоб закрити питання з якістю видання, хочу ще розказати про формат: книга ця, досить велика за розмірами, вона досить важка й її незручно носити з собою. Так, книга надрукована на хорошому міцному папері, але при цьому, якщо подивитися на сторінку, то чомусь вона містить просто велетенські відступи! Тобто текст заповнює від сили 60-70% сторінки, а все інше - це просто біле порожнє місце. Враховуючи габарити книги - це просто тупо так нераціонально використовувати місце на сторінці. Підозрюю, що це буде остання в моєму житті покупка книги від видавництва "Laurus"
Але повернімося до змісту. Безперечно, читати її було цікаво, проте скажу відверто, я чекав дещо більшого. Так, мені справді стало зрозуміло яка атмосфера панувала в формально нейтральній Швеції, в часи, коли навколо бушувала світова війна. Як було непросто людям жити в тих умовах, навіть всупереч тому, що їхня країна не приймала участі у бойових діях. Це вкотре підтверджує світовий статус війни, бо вона справді не минула нікого, навіть формально нейтральних. Проте я ніяк не можу викинути з голови думку, що хотілося б чогось трохи більшого, аніж перерахунки того які продукти в магазинах зникли, а які все ще можна купити по талонам.

Звісно, інколи трапляються справді цікаві спостереження:
"Націонал-соціалізм і більшовизм - це як дві жахливі рептилії, що зійшлися у двобої. Неприємно миритися з однією з жахливих рептилій, проте наразі не залишається нічого іншого, крім бажання стримати совєтів за те, що вони захопили під час цієї війни, за все те лихо, якого вони завдали Фінляндії."

Але такі фрагменти в тексті, це радше виняток з правила, яке не трапляється аж занадто часто у тексті. І аби знайти такі, цікаві моменти, доводиться довго пробиратися в записах про те, хто що їв на обід і кому які подарунки подарували на день народження. Проте чи маємо ми якесь моральне право вказувати, про які саме переживання писати в особистих щоденниках? Думаю, ні. Астрід Ліндгрен писала про те, про що писалося, а нам лишається про це лише читати.

Леонід Кононович - "Тема для медитації"

Почав читання: 07.09.2018 Закінчив читання: 25.09.2018

Ця книга пройде непоміченою для більшості читачів. І не тому, що вона якась погана чи недолуга. Як раз навпаки, це однозначно один з найкращих текстів, які мені доводилося читати цього року. Просто вона не комерційна, вона не акцентується на популярному і актуальному. Вона про вічність, вона про узагальнення, вона про те, що і через сто і через двісті років буде актуальним. "Тема для медитації" це підсумок життя Леоніда Кононовича, це його будинок, його дерево і його син змішані разом. Це основа. Такі книги міняють свідомість, коли потрапляють тобі в руки, вони стають знаковими і важливими, вони не щезають безслідно, якщо ти вже її прочитав, доклав зусиль аби зрозуміти і прийняти.
Якщо запитати про що цей текст, то можна багато годин говорити переказуючи сюжет, але все рівно так і не наблизитися до істини. Це все рівно, що спробувати переказати історію свого життя якійсь людині, а потім ще й зробивши з нього висновки. Спробувати звісно можна, але той, хто почує цю історію все рівно мало зрозуміє, адже щоб усвідомити повністю чиєсь життя його треба прожити. Так само у "Темі для медитації" стільки пластів сенсу, що переповідаючи один, точно загубиш якийсь інший, не менш важливий. Цю книгу неможливо читати швидко, ковтаючи, вона, виправдовуючи свою назву справді медитативна. Її не прочитаєш "в-пів-ока", похапцем, в перервах між справами. Про неї треба думати і міркувати, розслаблятися, відкидати щоденні проблеми і повільно пірнати в неї, як в воду.
"Тема для медитацій", як власне і самі медитації, не лікує, але дозволяє розставити на свої місця все в житті, дозволяє відділити минуле від майбутнього, побачити де ти був і куди прийшов. Хоче того читач чи ні, але читаючи уривчасті розділи книги Леоніда Кононовича, ті розділи які починаються завжди з трикрапки і так само раптово закінчуються, так от читаючи цей текст, хочеш того чи ні, починаєш ставити себе на місце головного героя. Ні я не вступав в 1970-му в Університет і не стикався з "активними комсомольцями", але бачив в житті різноманітних "активістів" і усвідомлюю як вони себе поводять. Я не жив в 1933-му і не бачив на власні очі Голодомор, але і моя родина від нього постраждала, це також і мій персональний біль, тож я розумію про що пише автор. Мій дід не був петлюрівцем, але ним був прадід, який не хотів іти в колгосп і чекав повернення української влади. За це, а ще за відмову записатися в колгосп, за те що все життя працював і вмів заробити, за те що мав шмат землі, який обробляв і не хотів віддавати його в колгосп, мого прадіда заслали в Сибір, де він і загинув. Тож в мені всередині десь теж резонує історія з дідом головного героя, якого знищили комуністи. Я не займався самвидавом, не потравляв в КГБ, але… потрапляв в СБУ. Тож і тут усвідомлюю, ситуації, трохи знаю її з середини. Всі ці маленькі співпадіння разом створюють причетність до спільного, якщо хочете до одного спільного організму, якого називають нацією.
Час йде, минають роки, а історія рухається по колу, карма так чи інакше наздоганяє українців. Не проводити паралелі з своїм власним життям, читаючи цю книгу, просто неможливо. Але пояснити її, описати про що вона мені справді важко. Навіть зараз, пишучи ці рядки, я розумію, що нічого не зміг пояснити, мені не вдалося розказати про що насправді ця книга. Тому у вас є лише один шанс - взяти її і прочитати, я думаю ви не пошкодуєте

Чарльз Буковскі - "Музика гарячої води"

Почав читання: 17.09.2018 Закінчив читання: 22.09.2018

Тексти Чарльза Буковскі можна описати наступним чином: ти приходиш на читання і чемно сидиш чекаєш початку, а автор тексту приходить п'яним, з двома блядями, бухає прямо на сцені, травить непристойні жарти, блює тобі під ноги, дихає в обличчя перегаром. Десь в проміжках між цими безумовно важливими справами він читає тобі уривки своїх текстів. І найдивнішим є те, що тобі подобається, ти справді отримуєш задоволення від цього процесу.
Буковскі дуже специфічна особа, його справді непросте життя так тісно пов'язане з його творчістю, що інколи я починаю плутатися чи це я читаю оповідання Буковскі, чи книгу про нього і його життя. Він не йде на компроміси, каже на хуйню "хуйня", не шукає обтічних формулювань, не намагається написати так, аби нікого не образити. Саме це робить прозу Чарльза Буковскі такою справжньою. Це небажання берегти ніжну психіку читача дозволяє побачити крізь оповідання Буковськи справжній світ, а не вихолощену псевдореальність, яку часто пропонують інші письменники. Власне само тому його твори й цікаво читати.
У збірці "Музика гарячої води" Буковскі саме такий, яким я його і чекав побачити. Всі історії в цій книзі пронизані одним лейтмотивом: про любов і життя в нашому декадантському суспільстві. Він пише коротко, але влучно, його персонажі це напівбожевільні художники, що трахають молоденьких дівчат заради того, аби знову відчути хоч щось і вилити це в написану картину, або пристарілі чоловіки, які втратили все й намагаються розібратися в питанні "а що ж залишилося у мене питомо істинного наприкінці життя". Але, якщо копнути трохи глибше, якщо вчитатися в написаний текст і спробувати проникнути в нього, злитися з ним, як під час сексу зливаються разом коханці, то можна відчути, так, саме відчути, а не прочитати, що насправді цей текст про жінок. Про тих, яким за 30(?), 40(?) років, які з різних причин, через життєві негаразди, особисту дурість, чи просто випадковість, опинилися самі, про їхнє непереборне бажання любити, віддавати теплоту комусь, бути корисними. І про те, що заради усього вище перерахованого вони готові на багато чого. Більшість історій з цієї збірки мають однакову канву, однакове тло для сюжету. Самотня, немолода жінка, яка з усієї сили намагається знайти чоловіка, (цим героєм як правило виступає альтер-его автора) і для успішності цих пошуків жінка не гребує ніякими методами. Чоловік же ж в оповіданнях Буковскі втомлений і зайобаний життям алкоголік, ідіот, який не розуміє того, що відбувається навколо нього. Він не розуміє як так сталося, що життя добігає кінця, що пора підводити якісь підсумки, які ніяк не хочуть підводитися. Тому робить те, що робив все своє життя, сподіваючись що це поверне йому старі добрі часи: тобто трахається, п'є і пише(ну або малює), чекаючи, що ця комбінація поверне молодість. Не повертає. Тому Усі чоловічі персонажі в Буковскі неодмінно страждають - таке їхнє покликання, така їхня доля. Щоб ми могли прочитати цю книгу і спробувати стати щасливішими, доки ще у нас є час, аби спробувати щось змінити. Хоча Чарльз Буковскі уже знає відповідь на наші намагання - нічого не вийде.

Кріс Кайл - "Американський снайпер"

Почав читання: 07.09.2018 Закінчив читання: 16.09.2018 
Я давно подивлявся в сторону книги "Американський снайпер": чув про неї багато відгуків і знав, що за книгою зняли цілий фільм. Тож планував і собі прочитати її, аби скласти власне уявлення. Читання залишило двоякі враження, від яких я не можу позбутися досі. З одного боку книга справді цікаво написана, хоча мене постійно не полишала думка, що стиль книги якось не в'яжеться з біографією Кріса. Ковбой, спецназівець, задира й хуліган просто не може так писати. І справді, в передмові скромно вказано, що книгу Крісу Кайлу допомагали писати два письменники. Хоча думаю все було навпаки. Це книга написана двома письменниками в ході розмов з Крісом. Це власне дещо нівелює цінність книги як спогадів спецпризначенця, який побував на війні. Це більше художній твір, який спеціально намагалися зробити комерційно успішним. Тому автоматично виникають питання до того наскільки правдиві події, що описані в книзі, чи не приховані деякі важливі деталі, чи не були свідомо гіперболізовані деякі інші моменти заради збільшення продажів?
Проте з іншого боку, це справді дуже цікава історія снайпера, який став найрезультативнішим в історії Армії США. Це розповідь людини, яка не мучилася моральною стороною питання. Судячи з книги, Кріс не переживав про те, хто потрапив в приціл його гвинтівки. Ні, звісно, він не вбивав всіх підряд. В американських військових є дуже чіткі правила щодо того, хто вважається законною ціллю. Хоча, як мені здалося, там де список цілей можна було розширити без того, аби отримати серйозні проблеми з законом, Кріс це робив із задоволенням. Ось як він описує одну з перших своїх ліквідацій:

"Мои выстрелы спасли нескольких моих соотечественников; их жизни, несомненно, были более ценными, чем извращенная душа той женщины. Будучи абсолютно уверен в правильности своего поступка, я готов предстать перед Господом. Я всей душой ненавидел то зло , что было в женщине. Я ненавижу его по сей день. Дикое, непредставимое зло. Вот с чем мы сражались в Ираке. Вот почему многие, включая меня, называли наших противников «дикарями». Никак по-другому не назовешь то, с чем мы там столкнулись" 

З іншого боку прицілу була не людина, а варвар, дикун, якого можна і навіть треба вбити, аби привчити до покірності й порядку. Це благо для дикуна, коли цивілізація приходить в його країну. Заради цивілізованості можна і треба винищити незгодних. А чи були серед жертв невинні? Та ні, не було, зло було у душах усіх людей, в когось більше у когось менше. Кріс Кайл звільняв їх своїми пострілами.
Думаєте, я зараз знущаюся і стібуся? Думаєте, насправді я засуджую такий підхід американських військових чи керівництва їхньої армії коли ворог демонізується? Думаєте, вважаю, що солдат має бачити в першу чергу не ворога, а людину? Та ні, логіка Кріса насправді єдино можлива у цьому випадку, це спосіб вижити на війні, не травмувати свою психіку аж занадто сильно і не отримати жахливий ПТСР. Ти просто мусиш вважати ворога злом, аби перемогти. Немає іншого шляху до перемоги окрім цього, бо кожній війні треба виправдання.
Нам, тим, кого американські (і не тільки американські) снайпери вважають варварами й дикунами, здатними тільки на те, щоб потрапляти в приціл гвинтівки, потрібно пам'ятати, що для жодного вояка окрім українського ми не є людьми. Ми для них дикуни, аборигени, пісок під ногами в тактичних черевиках. Хто б це не був, американець, британець, чи не доведи господи росіянин - йому не місце на нашій землі.

Валерій Ананьєв – «Сліди на дорозі»

Почав читання: 29.08.2018 Закінчив читання: 07.09.2018

У багатьох відгуках на книгу "Сліди на дорозі" я чув, що це книга про війну. Так справді можна було б подумати, якщо не дуже уважно читати її, або не мати бажання копнути трохи глибше. Насправді, це книга про свободу, про те, як бути вільним, як перемагати себе, своїх власних демонів, ця книга про те як стати Людиною. Саме тому Валера Ананьєв в кінці книги вбиває свого головного персонажа. Персонажа, який безперечно був автобіографічним. Протягом всієї книги читач не сумнівається про те, що цей головний герой - це сам Валера. Аж тут раптом вибух, кров, біль, смерть... Спочатку я не зрозумів чому в автобіографічній книзі автор, який вижив на цій війні, все-таки вбиває головного героя. Але трохи поміркувавши, усвідомив, що зробив він це через скромність. Герой книги осягнув важливі життєві істини, пройшов довгий і тернистий шлях від маленького хлопчика, який не розуміє як працює цей великий і незрозумілий світ, до чоловіка, який уже точно не пропаде в житті, бо пізнав його суть.
Я впевнений: війна, що в цій книзі виступає як фон, історичне тло, на якому розгортаються події, дозволила Валері Ананьєву, як і персонажу його книги, усвідомити хто він є і ким хоче бути. Проте автор не хотів хвалитися цим досягненням, тому на останніх сторінках він вистрілив по своєму герою з гранатомета, розірвавши цей зв'язок між ними на тисячу фрагментів. І це правильно, так і має бути. Бо "Сліди на дорозі" це не весь шлях, це лише один відрізок. Його потрібно пройти, зафіксувати в книзі й... забути. Забути заради можливості рухатися далі, заради можливості жити. Книга не повинна тягнути автора на дно. Вона і не буде.
Весь той травматичний досвід, про який автор розказує в книзі, не зміг його зламати. Тому якоюсь мірою "Сліди на дорозі" можна вважати книгою психологічною. Це ніби розповідь, яку розказує воїн на прийомі у психоаналітика, це посттравматичний синдром зафіксований в папері, аби він не отруював голову і серце. Думаю саме такий спосіб є найкращим для усіх хто страждає ПТСР. Виписуватися, виливати на папір усі думки такими як вони є, бути чесним з собою і читачем, не прикидатися, не приховувати нічого: ні хорошого, ні поганого.
Сам Валерій Ананьєв неймовірна людина, він сам пройшов відомий паломницький шлях, який звуть "Дорогою святого Якова". Зробив він це не з релігійних мотивів, а заради усвідомлення себе. Слідкувати за його подорожжю можна було онлайн, що я з великим задоволенням і робив. Зараз, наскільки мені відомо, Валерій планує ще одну мандрівку, сподіваюся після неї вийде його нова книга.

Юваль Ной Гарарі - "Sapiens. Коротка історія людства"

Почав читання: 21.08.2018 Закінчив читання: 06.09.2018

В чому переваги науково-популярної літератури? У тому, що читається це легко і просто наче художній роман, а суть тексту все-таки трохи серйозніша, ніж звичайна літературна вигадка. До таких книг належить "Sapiens. Коротка історія людства" Юваля Гарарі. Її можна сприймати як ввідний курс в антропологію - серйозну науку, яка вивчає походження і розвиток людини, а можна сприймати як розважальну літературу - просто цікаву історію про те, як розвивалося людство. У будь-якому випадку книга читається легко і попри свій досить таки немаленький об'єм була прочитана мною досить швидко.
Взагалі, я б не сказав, що прочитав у "… короткій історії людства" щось таке чого взагалі не знав раніше. Спорадичні знання про біологію, історію, археологію у мене були й до того. З майже усіма наведеними фактами я був знайомий і до цього. Ну кому не відомо, що предки давньої людини прийшли в Європу з Африки й витіснили неандертальців, які жили тут до нас? Також усі знають, що люди одомашнили деяку частину рослин поруч з якими жили, а також приручили деяких тварин. А ще здійснили кілька революцій: аграрну, наукову, навчилися обробляти різні метали, виготовляти інструменти й машини. Про все це нам розповідали в школі, ми читали про це в інших книгах. То чим же ж особлива книга пана Гарарі? А тим, що всі ці події розглядаються з точки зору людини, точніше з точки зору антропології. Одомашнення пшениці - це добро чи зло? З точки зору історії - добро, бо людина почала отримувати більше калорій і могла прогодувати більше дітей. А якщо подивитися на це питанням під іншим кутом, то ми стали рабами пшениці. Ми доглядаємо її, удобрюємо, розповсюджуємо по світу, захищаємо її від хвороб і шкідників… То хто виграв від одомашнення пшениці? Людина чи сама пшениця?
Ще цікавішу думку Юваль Гарарі висловлює далі, в розділі, де розповідає про різні види людей. На уроках історії нам розповідали що спочатку жили неандертальці, а потім їх витіснили сапієнси, без особливих пояснень, просто взяли й витіснили. Але все виявляється не так і просто. Це не лише витіснення, це ще й змішання. Таке собі переплетення геноциду й любові. Я читав і дивувався, як я сам не задумувався про такі очевидні речі. Адже всі ці факти лежали на поверхні - просто бери й аналізуй.

"Які культури, які суспільства, які політичні структури склалися б у світі, де співіснували різні людські види? Як би, наприклад, розвивалися релігії? Чи проголосила б Книга Буття неандертальців потомкам Адама та Єви, Христос би помер заради прощення неандертальських гріхів, передбачив би Коран місця в небі для всіх праведних незалежно від виду? Змогли б неандертальці служити в римських легіонах, чи розвиненій бюрократії Китаю? Проголосила б американська декларація незалежності як самоочевидну істину: «всі члени роду Homo створені рівними»? Закликав би Карл Маркс до об'єднання пролетаріїв всіх людських видів?"

Ця цитата справді змусила мене задуматися. Скільки проблем ми вирішили тим геноцидом неандертальців, чи може навпаки створили собі купу проблем? "Sapiens. Коротка історія людства" - книга, яка хороша тим, що ставить питання, на які люди у звичайних умовах стараються не відповідати. Ми звикли до того, що ми головні в цьому світі, а автор пропонує нам побути трохи в шкурі піддослідних щурів, яких він препарує своїми влучними метафорами. Думаю, людству справді варто зняти віртуальну корону, якою ми самі себе нагородили, й оглянутися на пройдений шлях. Ні, я не очікую, що ми усвідомимо свої помилки й покаємося, але можливо хоч будемо не так багато їх робити в майбутньому

"Багато історичних катастроф, у тому числі руйнівні війни та насилля над екосистемою, витікають з нашого дуже поспішного прориву в владу. Людство не зграя вовків, що заволоділа раптом танками й атомними бомбами, скоріше ми - стадо овець, які волею незрозумілого бажання еволюції навчилися робити й використовувати танки й ракети. А озброєні вівці набагато небезпечніші аніж озброєні вовки."

Віктор Франкл - "Людина в пошуках справжнього сенсу"

Почав читання: 18.08.2018 Закінчив читання: 27.08.2018

Моє зацікавлення тим, як працює людський мозок в розрізі емоцій, почався дуже давно. Я б навіть назвав це зацікавленням в психології, але значення виразу "цікавлюся психологією" дуже скомпрометоване книгами "Як стати багатим і успішним" "5 простих кроків змінити свою свідомість" чи "Щастя. Покрокова інструкція" яку читають альтернативно обдаровані й не обтяжені інтелектом люди. Мій читацький шлях був досить типовим: спочатку твори Фройда, потім, коли я войовниче не погодився з його поясненням всіх проблем за допомогою лібідо, читав критиків Фройда. Того ж таки Еріха Фромма я ковтнув і спробував перетравити, власне всі ті думки, що зараз є в моїй голові - то власне і є результат травлення ідей Фромма в моєму мозку. Аж тут мені в руки потрапляє книга Віктора Франкла "Людина в пошуках справжнього сенсу". Так назва дещо претензійна, проте отримати відповідь на це "питання життя, Всесвіту і взагалі" мені аж дуже кортіло, тому я взявся до читання.
Ще з перших сторінок автор пояснив мені, що розбив цю книгу на дві частини. В першій він розкаже про своє життя в нацистському концентраційному таборі, а в другій частині розповість про свою наукову теорію "логотерапію". Мене трохи здивував такий поділ, якщо чесно, але я вирішив, що саме розуміння проблем життя в концтаборі дасть мені як читачеві ключ до усвідомлення теорії Віктора Франкла.
Читаючи першу частину, я весь час хотів якомога швидше перейти до другої. Не тому що я якось нівелюю важливість досвіду в концтаборах, применшую страждання людей, що пройшли через них чи заперечую досвід набутий цими людьми в таких жахливих місцях. Зовсім ні. Просто нічого аж особливо нового я в цій частині не прочитав. Не так давно я закінчив читати "Іскра життя" Ремарка, де про це все було написано надзвичайно майстерним чином. Після художньої книги Ремарка, реальні спогади виглядали мляво й нецікаво. Але це не вина Віктора Франкла, скоріше це власне моя проблема, тож я продовжив читання.
І от заповітна друга глава, і вже з перших сторінок автор вражає мене головною ідеєю своєї теорії. Він каже, що більшість людських проблем не через невдоволене лібідо, не через сексуальну фрустрацію, як про це говорив Фройд, а через відсутність сенсу життя. Дай людині цей сенс і вона зможе пережити будь-які життєві кризи. Дуже важко сперечатися з цим твердженням, настільки воно влучне. Я одразу ж згадав як в часи буремної юності шукав "сенс життя" намагаючись якось з цим питанням розібратися. (У мене навіть є недописаний роман на цю тему)
Десь сторінок десять, коли автор розказував про цю теорію смакував нею, крутив нею навсібіч, показуючи її з усіх боків, я був в захваті. "Якщо перша ж думка другої частини книги така цікава і глибока, то що ж буде далі" - думав я собі. Але нових цікавих ідей не було і не було. Власне вся ця книжка - це просто обігрування однієї думки з великим вступом у вигляді першої частини.
Взагалі у мене склалося таке враження, що вся книга це велика реклама у вигляді книги. Франкл ніби каже "от тут я придумав класну психотерапевтичну фігню про сенс життя, приходь до мене на сеанс, лягай на кушетку і я тобі розкажу про неї". І я б навіть сходив, от чесно. Якщо я вже й так подумую про це, то з усіх психоаналітиків обрав би саме логотерапевта Франкла. Але от біда, Франкл помер і вже не зможе мене вилікувати. Доведеться, певно, бути хворим і далі шукати сенс життя самостійно.