Аркадій і Борис Стругацькі - "Полдень, 22-й век"

Почав читання 05.10.2016р. Закінчив читання 14.10.2016р.

Завжди хочеться щоб не було проблем, щоб всі жили довго і щасливо, самовдосконалювалися, розвивалися, досліджували не заважаючи нікому навколо. «Щастя для всіх і задарма» як казали ці ж таки Стругацькі. Можете зі мною не погоджуватися, але всі (ну чи принаймні більшість) їхніх творів сповідують цей принцип. В книгах братів Стругацьких практично нема беззмістовно злих персонажів, які чинять зло просто тому що можуть. Збірка розповідей «Полдень 22-й век» не виключення. Людство, що розселилося по галактиці, головною метою свого існування ставить дослідження Всесвіту, ексцеси якщо і стаються, то лише через незнання, або через фатальну випадковість. За замовчуванням всі персонажі потенційно хороші, лише погані обставини інколи змушують їх чинити нехороші речі. Нічого вам це не нагадує? А мені дуже нагадує пропаганду пізнього совка, з усіма цими «старими, добрими радянськими фільмами» які мають вчити нас хорошого. Давайте всі разом зробимо вигляд, що у нас все добре, що ми щасливі і здорові, що в нас найкраща політична організація, найкращі освіта і медицина, найрозумніша молодь, найдосвідчешіні старші люди і всі разом ми так щасливо живемо разом. Ось він принцип «щастя для всіх і задарма». Що з таких принципів виходить в реальному, а не книжковому світі ми добре знаємо. Вже 26 років ми не можемо позбутися наслідків цього бажання, яке хтось загадав Золотій Кулі, вже і Кулі немає і Зони, а ми досі щасливі задарма.
Але ця збірка все ж про інше, пробачте мене , трохт відволікся я. «Полдень 22-й век» розказує про майбутнє людства, про те яким би воно могло б бути, якщо б слова відповідали вчинкам і за розповідями про рівність і чесність саме ці вчинки б і стояли. Що було б якщо дійсно найбільшою цінністю людини було пізнання, а не накопичення. Якщо б летіти до зірок було б важливіше ніж собачитися на Землі. Якщо думка про ближнього була б для сучасної людини важливішою, аніж думка про своє власне. Може все це нас ще чекає, хто знає, ми можемо почекати ще якусь сотню років і побачити хто був правий.

Іван Бунін - "Окаянные дни"

Почав читання 15.09.2016р. Закінчив читання 28.09.2016р.

Революція має багато граней і кожен сприймає її по своєму, беззаперечно впевнений в своїй правоті. Але як на мене, революція має певний, своєрідний «запах» який завжди буде відчуватися в розмовах про неї, у фільмах чи книгах. Не важливо яку з сторін в цій м’ясорубці підтримував автор, але завжди буде лишатися цей специфічний «запах» який дозволяє тонше відчути глибину тих подій. Для мене революція 1917-го року пахне сирістю, так само як Революція 2013-2014 року пахне горілою резиною. Читаючи книги про ті часи, а особливо книги спогадів, чи щоденники, як от ця книга «Окаянные дни» Івана Буніна, і відчуваючи той «запах», я розумію що я таки правий і ярий противник революції Бунін в своїй книзі описує той самий запах як і відомі революціонери.
«Окаянные дни» залишає після прочитання відчуття страху, ним просякнута вся книга. Бунін боявся страшенно, він не розумів подій що відбувалися і не усвідомлював що призвело до настання цих подій. Він намагався знайти якесь «раціо» засновуючись на свому світосприйнятті, не здогадуючись, що революція вже змінила спосіб думання, а значить стара логіка вже не працює в новому світі.

«Лето семнадцатого года помню как начало какойто тяжкой болезни, когда уже чувствуешь, что болен, что голова горит, мысли путаются, окружающее приобретает какуюто жуткую сущность, но когда еще держишься на ногах и чегото еще ждешь в горячечном напряжении всех последних телесных и душевных сил»

Бунін був людиною «старої епохи», дворянином, який люто ненавидів більшовиків, ця ненавись проявляється практично на кожній сторінці. Проте це не почуття не можна назвати «благородною злістю», це була ненависть зневаженої гідності, ненависть на холопів, які стали рівні йому, дворянину Буніну. Прикладом цієї ненависті може статися зневага до Маяковського, якого Бунін знав особисто. В своїх спогадах він кілька разів зневажливо ставився до «колеги по цеху», називав його бовдуром і вискочкою. Звісно Маяковський і був вискочкою, але це була норма для людей «нового покоління»
Проте навіть попри страх перед більшовиками і революцією Бунін дуже тонко відчув «дух часу» дуже тонко підмічав справжню сутність тих рогатих і зіркоголових, які прийшли до влади. Саме в цьому і є найбільша цінність щоденників Івана Буніна, додати до цього ще щось просто неможливо:

«Сперва меньшевики, потом грузовики, потом большевики и броневики…
Грузовик – каким страшным символом остался он для нас, сколько этого грузовика в наших самых тяжких и ужасных воспоминаниях! С самого первого дня своего связалась революция с этим ревущим и смердящим животным, переполненным сперва
истеричками и похабной солдатней из дезертиров, а потом отборными каторжанами. Вся грубость современной культуры и ее «социального пафоса» воплощена в грузовике.»

Пітер Уотс - "Морські зірки"

Почав читання 25.06.2016р. Закінчив читання 15.09.2016р.
Є книги які читати важко, а є такі, що їх читати просто неможливо через те, що кров яка тече з твоїх очей заливає все навколо. Спочатку все було не так погано. Автор починав досить непогано, намагався якось пояснювати вчинки головних героїв, старався описати події і фантастичні речі якими користувалися персонажі (це ж все ж таки фантастика) але як виявилося потім, це він просто заманював мене в нетрі звого роману, аби спіймати і з’їсти мій мозок маленькою чайною ложечкою, доки я ще буду живий. Чим далі я заглиблювався в книгу, тем менше логіки ставало і тим більше нелогічного з’являлося в тексті. Персонажі робили різноманітні незбагненні вчинки, які автор навіть не намагався пояснити, вони просто ставалися. Кількість фантастичних приладів росла, але їхня суть не пояснювалася. Так наприклад в книзі Пітера Уотса люди переміщалися під водою за допомогою «приладів схожих на кальмарів» … все крапка, більше нема пояснень, просто схожі на кальмарів, хулі тут тобі блять не ясно, читачу!? Що це за прилади, як вони працюють, чому розвивають таку велику швидкість – можеш придумати собі сам, автор не буде трудитися тобі це пояснювати.
«Окей, певно я занадто тупий, аби зрозуміти цю книгу…», - подумав я. Але на щастя, я читав її не сам, а з подрогую, ми читали кілька глав, а потім обговорювали прочитане, такий собі читальник клуб на двох. І в неї були чимось схожі враження. Десь на середині книги на мене зійшло прозріння. А може це не просто фантастична книга? Може автор хотів щось заховати в ній? Якусь важливу, таємну інформацію, яка прихована за шаром цих на перший погляд ідіотських вчинків персонажів. Я подумав що це книга про стосунки між людьми, що на прикладі покалічених психологічно персонажів Уотс хоче зобразити наше суспільство. Я почав шукати паралелі і аналогії, але знайшов тільки ще більшу кількість ідіотизму. А дебільне закінчення книги без будь яких висновків тільки утвердило мене в думці, що єдиний покалічений психологічно тут Пітер Уотс.

Андрій Кокотюха - "Адвокат з Личаківської", "Привид з Валової"

Почав читання 04.09.2016р. Закінчив читання 13.09.2016р.

З творами Кокотюхи у мене давні і дещо дивні стосунки. Його тексти я читаю дуже вибірково, фактично оминаючи основний для автора жанр - детектив. Я читав Кокотюхиного "Червоного" і "Отамана Зеленого" і "Київські бомби", та й навіть "Зоопарк..." Але детективні романи я свідомо пропускав, бо не вважаю цей напрям літератури цікавим для себе. Аж тут дізнаюся що пан автор, написав цикл детективних романів де події розвертаються наприкінці 19-го, на початку 20-го століття, а це ж мій улюблений період в історії! Тому такого я пропустити не міг, тож взявся за читання. Станом на тепер я прочитав два романи з циклу, "Адвокат з Личаківської" і "Привид з Валової" і маю сказати що щойно я вас обманув, бо насправді це одна і та ж книга з двома різними назвами! Чекайте, чи може це Кокотюха щойно пошив в дурні нас усіх? Книги справді дуже схожі між собою, в них абсолютно ідентична побудова сюжету, чи скажімо так, одна і та ж "архітектура" книги. Сюжетне тло, на яке автор вдягає події дуже просте і на 100% однакове: Загадкова таємниця, зустріч головного героя з відомими у Львові людьми за посередництва однієї вдови, подорож вночі по місту, розкриття справи, обід в лікаря-єврея, дружина єврея підказує героєві важливу інформацію, головний герой пише листа головному злодію і призначає зустріч вночі, остаточне розкриття справи, зустріч з вдовою.
У обох книгах цей сюжетний каркас такий самий, тому читаючи першу книгу мені було справді цікаво, а от на другій книзі серії з'явилося відчуття, що десь це я вже бачив.
В принципі Кокотюха не приховує свого дещо графомансько-користувацького ставлення до літератури. Не дарма його називають "самим плодовитим українським письменником" що в перекладі може звучати як "Дарья Донцова в штанях" З-під пера (скоріше з-під клавіатури) Кокотюхи твори вискакують з фантастичною швидкістю, хоч і часто вони виходять трошки... недоношеними. В жодному разі не засуджую автора, це теж підхід до написання і він однозначно діє, але я наприклад апологет більш зваженого підходу до написання книг.
Усвідомлюючи цю особливість Андрія Кокотюхи, мені стають зрозумілі деякі ляпи в його попередніх книгах, коли строчиш з такою швидкістю, то нема часу вишукувати огріхи в тексті, або, як у випадку цих двох книг, про які зараз мова, вигадувати новий сюжет, просто береш вже готову заготовку і вуаля, за кілька тижнів у тебе новий роман.
Не впевнений чи буду читати наступний роман цієї Кокотюхиної серії. Який в цьому зміст якщо я вже наперед знаю чим усе закінчиться. Але при цьому маю визнати, читання принесло мені задоволення і я не жалкую що взяв до рук ці книги.

Роджер Желязни - "Хроніки Амбера"

Почав читання 25.07.2016р. Закінчив читання 31.08.2016р.

Я вперше прочитав цю книгу ще в дитинстві. Мені тоді було років 10 чи 12 напевно і я читав усе, до чого дотягувалися руки. Тоді вона здалася мені надзвичайно цікавою, я зібрав всю серію, а це не багато, не мало 10 книг. В буремні 90-ті коли батьки не дуже хотіли витрачати гроші на книги, це було справді досягнення. Але я ніколи б навіть не подумав, що ця книга настільки сильно вплинула на мене. Зрозумів цей вплив я тільки зараз, коли перечитував всю серію. Я наслідував багатьом речам з книги, поведінку головного героя перших 5 книг, Корвіна, я взяв за основу свого спілкування з людьми (тут варто зазначити, що не не дуже добре вплинуло на ставлення оточуючих до мене :) ), кольори які носив Корвін надовго стали моїми улюбленими. Та що там говорити, якщо навіть моя професія - прямий наслідок цієї книги. Головний герой 5 останніх книг Мерлін, син Корвіна, програміст, який створив неймовірний симбіоз ком'ютерних технологій і магії. Чесно скажу, читаючи цю книгу зараз, в свідомому віці, я дещо перелякався тому впливу який мав на мене цикл романів Роджера Желязни. Не думав, що так можу піддаватися впливу, добре що це був вплив книги, а не чогось поганого.
"Хроніки Амбера" - це приклад дійсно якісної фантастики, яку варто перечитувати знову і знову, кожного разу відкриваючи для себе щось нове і цікаве. Я принципово розглядаю весь цикл, як одну книгу, хоча насправді він складається з 10 книг. Проте всі вони так тісно поєднані між собою, що почати читати з середино точно не вийде. Тому і ділити їх на 10 окремих творів я не бачу потреби. Десь я читав, що Роджер Желязни почав писати продовження цієї історії, але не всиг закінчити її і помер, його товариш закінчив цю історію за нього, тож думаю найближчим часом я прочитаю і це продовження.

Роман Золотников, Сергей Мусаниф - "Маневры неудачников"

Почав читання 09.07.2016р. Закінчив читання 15.07.2016р.

Буває хочеться забути про всі проблеми, викинути з голови набридливі думки і просто втекти кудись подалі, на інший кінець галактики. Але по-перше я вже дорослий і не можу втікати від проблем, а по друге міжгалактичні подорожі ще не мають науково-технічного підґрунтя, тому доводиться вдовольнятися втечею книжковою.

Усі книги це ескапізм, а фантастика це двічі ескапізм. Взагалі цікавий феномен популярності фантастичних книг саме серед останніх кількох генерацій людей. Чи то раніше реальне життя було не таким, щоб від нього втікати, чи може є інша причина, але факт лишається фактом, хочеш забити на весь світ - почитай фантастику.

Ну і почитаю, подумав я і відкрив книдку під назвою "Маневры неудачников". Якщо б цей вид літератури називали як біологічні види на латині, то дана книга відносилася б до виду "fantasticus vulgaris". І ні, це перекладається не як вульгарна фантастика, а фантастика звичайна. Простий і незаплямований підтекстами сюжет, купа діалогів, простих і дещо прямолінійних, намагання авторів вплітати в текст жарти (проте часто ці жарти виглядають інфантильно і недолуго). Хороше, ненапряжне чтиво для метро чи вагону поїзду. Цей текст міцний середнячок, його можна прочитати але "незабутніх вражень" не гарантовано. Ви не порадите цю книжку другу, а через 30 років точно не розказуватимете своїм дітям, що цей романи вплинув на формування вашої особливості. Але він дозволить втекти. Втекти від робочої рутини, від проблеми високих цін в магазині чи від вибору куди поїхати у відпустку. З романом "Маневры неудачников" ви помандруєте на інші планети, постріляєте з крутої зброї і побачите розумних ящірок очима головного герою. Ви відпочините. Тому цей текст варто прочитати, прочитати і забути.

Дуглас Коупленд – «Microserfs»

Почав читання 14.06.2016р. Закінчив читання 04.07.2016р.

«Как мы оправдываем свою работу перед остальным человечеством? «Майкрософт» — это тебе не Босния»

Це хороший епіграф до прочитаного тексту, але варто напевно почати з того, що жахливішого перекладу такої хорошої книги я певно ніколи до цього моменту не бачив. Відчуття таке, що переклад на російcьку і підготовку до видання доручили людині, яка до цього ніколи в житті не бачила комп'ютери і навіть приблизно не розуміє як вони виглядають чи працюють. Про що тут говорити, коли навіть назву "Microserfs" було перекладено як "Раби Майкрософта"! Прочитавши російську назву, може здатися, що це книга написана червонооким послідовником пана Лінуса і все на що здатен цей текст - це викривати проблеми "мілко-м'якої корпорації". Але це зовсім не так. Роман Дугласа Коупленда, один із найважливіших текстів, пов'язаних з моєю професією - програмуванням, які я коли небудь читав. Це книга про філософію програмування, про те, чому програмісти працюють саме таким чином і як вони думають. Це книга про їхні проблеми, про біль адаптації програмістської душі в жорстоких реаліях меркантильного світу, про те як важко шукати себе справжнього якщо ти "технар". Роман Коупленда це історія про трагедію програмування, про те як ця сфера мистецтва (хто заперечить, що програмування це є мистецтво - "дам в глаз") ламає і руйнує людей не гірше збуханих письменників, художників чи актрис з поламаними долями.
Ця книга втрапила мені до рук в непростий час, тоді коли я сам задавався питанням "як мені старіти?". Я ніколи не бачив старих програмістів, всі ІТ-інженери, з якими мені доводилося поспілкуватися, мали максимум 30-35 років. Розуміючи, що суть нашої галузі, нашої роботи, в безперервному навчанні, в опануванні нових технологій і розуміючи, що з віком робити це ставатиме все важче, я задався питанням - як це старіти коли ти програміст. Чи правильно я живу? Чи в правильному місці працюю, чи достатньо багато я знаю, щоб отак сміливо рухатися щодня до старості з швидкістю 1 - людинодень на добу?
Коупленд каже десь про те ж саме. Персонажі його книги задаються питанням чи хочуть вони працювати в "Майкрософті", а потім кидають цю компанію і роблять свій стартап, слідуючи за власною мрією, стрибаючи у свою нору за білим кроликом. Чи маю, я сили повторити їх подвиг?
Але перш за все, роман мені сподобався іншим, тим філософським підгрунтям яке автор дуже чітко викристалізував. Я і сам це відчував і намагався якось артикулювати:

"Дело не в том, нравится это тебе или нет, но и ты, и я, все мы производители следующего цикла, о котором мечтает человечество. Мы создаем тот центр, на котором будет зиждиться все остальное. Не сомневайся в этом и не зацикливайся на этом, но никогда в жизни не позволь себе об этом забыть."

В цій цитаті сконцентрована вся суть книги. А також причина моїх недоспаних ночей проведених за мерехтливим монітором, червоних очей і роботи на вихідні і свята. Програмісти це не просто задроти, зануди чи в термінології Коупленда "nerds", у яких нема життя окрім роботи. Вони представники нової генерації, якщо хочете нового біологічного виду - симбіозу людини і машини, бо і справді важко уявити інженерів-комп'ютерщиків, відділених від їхніх лептопів, серверів і іншого добра. Ви зараз можете сміятися з нас з паном Коуплендом, казати що ми неадекватні і самовпевнені дурні. Але нас усіх розсудить історія, а доки вона судить, піду я попрограмую.

Петро Яценко - "Короткий путівник із галицького сексу"

Почав читання 30.05.2016р. Закінчив читання 11.06.2016р.

Це не книга про секс, це я зрозумів, ще коли стояв в книгарні і тримав в її в руках, розмірковуючи чи варто купувати саме ці літери на папері, чи можливо взяти щось інше. Я взагалі думаю, що не існує у Всесвіті книг про секс, ну справді не думаєте ж ви, що всі ті дешеві текстики, що ховаються під сексистською вивіскою "жіночі романи" насправді є літературою. Тому ні, не існує книг про секс, навіть якщо це слово присутнє у назві.
На правду, я б навіть не відносив роман Петра Яценка до художньої літератури, бо як на мене це скоріше науковий трактат, велике дослідження галичанок як підвиду всіх жінок нашої планети. І маю визнати дослідження дуже ґрунтовне і серйозне. Я навіть боюся уявити скільки сил автор витратив на нього, адже галичанку так просто, голими руками не візьмеш, це розумію навіть я, аматор у справі дослідження галицьких жінок. Недоспані ночі, проведені за розмовами з ними, за доторками, за поцілунками, гастрономічні і інтелектуальні експерименти, що їх автор ставив над собою, весь той об'єм ніжності, що його Петро Яценко витратив на це дослідження... За все це він заслуговує як мінімум звання академіка. Біда лиш, що нема поки у нас Академії з вивчення жінок. А її варто було б заснувати, викладати цей курс в університетах, а можливо навіть старших класах загальноосвітніх шкіл. Це б точно сприяло кращому взаєморозумінню між людьми, збільшенню рівня потенційної любові і рівня світового океану.
Бути з галичанкою то непроста робота, важка і напружена. Я спеціально не вживаю терміну "спати" чи "займатися сексом" бо з галичанкою можна тільки Бути, саме так, з великої літери. Але і винагорода буде достойною, якщо ти пройдеш всі випробування:

"Одного разу на багато років, під час певного розташування земної осі та фази місяця, галичанка справді може віддатися тобі, подорожній, але так, щоб аж до скону ти страждав від своєї ницості"

Тільки найсміливіші можуть прийняти цей виклик, тільки найбезстрашніші кинуться у вир її душі, тільки щасливці вийдуть звідти неушкодженими. Галичанки жорстокі, вони з'їдають тебе щодня, обіймають твою шию своїми білосніжно-прекрасними стегнами і ламають тобі хребет. Вони здатні знищити тебе до останку, життя з ними це не робота і не бій, це війна. Повноцінна війна у вигляді атак танкових колон - усіх її друзів що тебе недолюблюють, аеромобільних-десантних бригад її близьких і далеких родичів і штурмової авіації її подружок, що скидають на тебе тони бомб. Важко, але і контрибуція в разі перемоги буде солодкою. Далеко не всі витримують такий ритм, на вулицях міст на Галичині ви можете побачити сотні тисяч тих чоловіків, що загинули в нерівному бою з прекрасними ногами і пружними грудьми. Петро Яценко тонко відчув цю трагедію галицьких чоловіків:

"Наближення старості заспокоює і упокоює, а наближення смерті, робить галицьких чоловіків трохи божевільними"

Хіба не це божевілля видно в очах чоловіків у Львові чи Франківську? Саме це. Тож слухай мене житель Наддніпрянщини, коли ти поїдеш на Захід, вдягнувши свою амуніцію: потерту шкірянку, улюблені джинси і запилені черевики, коли ти візьмеш в руки свою зброю - гострий язик (так і в цьому сенсі теж) і підеш здобувати свою галичанку, ідучи повз погаслі чоловічі очі, повз загублені душі і божевільні обличчя, віддай їм останню шану а потім голосно крикни: "Ave, Galicia, morituri te salutant!"

Богдан Логвиненко – «Saint Porno. Історія про кіно і тіло»

Почав читання 03.06.2016р. - Закінчив читання 08.06.2016р.

Я думаю ця історія не про порно і навіть не про секс. Це один з тих рідкісних текстів в українській літературі, де автор не пише про свій власний досвід, а суцільно вигадує, творить весь світ до найменших дрібниць навколо себе. Творить події, персонажі і тло де діють перші і другі, а не просто проектує свій власний досвід. Ну принаймні мені хочеться вірити в те, що Логвиненко вигадав усе це, що це не його власні переживання, що це не те, що його справді хвилює. Бо насправді він видавався мені нормальним хлопакою, а це книжка про стереотипи. Про той, найгірший прояв стереотипів де дівчата проститутки, а хлопці наркомани, а сам ти їбанута на всю голову самотня бабця що сидить на лавочці і життя твоє нічого не варте, про тебе забули діти і внуки і нічого ти не досягнула і ніц не маєш окрім цієї лавочки і цих стереотипів. Хочеться думати, що Логвиненко не бабця. Хоча він сам підтверджує мою думку про стереотипи ось цією цитатою:

"Я не агітую нікого, кожному своє. Але так, мені пощастило, втім, я вже пройшла через безліч студій, фотографів, і я сама, жертва стереотипів, не раз до лала власні, емпірично, просто йдучи і досліджуючи, правда це чи ні. Мене постійно шокувало те, наскіль ки в нас їх багато — безсенсових і безапеляційних тверджень про речі, які так далеко від нас. Ми наче живемо в сучасному суспільстві, де за допомогою відео можна побачити усе, що відбувається на Марсі, де більше не вірять у язичницьких Богів."

В цьому тексті мене найбільше відштовхувала оця стереотипність. Я не зовсім зрозумів жанр цієї книги. Якщо це суцільна вигадка то сорі Бодя, хуйовий ти письменник, не відчув, не проникнувся, не зміг осягнути глибину, враження ніби автор просто подивився топ 100 фільмів на PornHub і дофантазував, вкинувши свої дитячі стереотипи в текст. Ще одна версія - що це було щось на кшталт гонзо-журналістики, таке собі інтерв'ю з знайомою порноакторкою розтягнуте на невеликий роман. Але і тут відчувається якась нещирість, так ніби основне, головне лишилося поза кадром. Я розумію причину популярності цієї книги - говорити про заборонене, про те, на що суспільство накладає табу - солодко і приємно. Тому я вангую, що роман буде популярним в колі тих хто соромиться кохатися в позиції відмінній від місіонерської, не допускає розмов про секс і нишком дивиться порно, натомість публічно демонструючи що його порно не цікавить. Можливо з цієї точки зору, роман Логвиненка є доброю книгою, таким собі букварем для тих, хто не може вивільнити свою сексуальність, для закомплексованих і знедолених, для тих хто не може зважитися або боїться озвучити свої справжні бажання.